Його ім’я не вказується в офіційних енциклопедіях, у нього немає наукових звань і ступенів, але він створив понад три десятки музеїв та ще кілька десятків створено з його участю. Значною мірою саме ця людина перетворила старовинне місто Переяслав-Хмельницький на видатний осередок культури і духовності, скарбницю пам’яток історії нашої країни.
Вісімдесятирічний ювілей відсвяткував днями генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Іванович Сікорський.
Коли Михайло Сікорський прибув до Переяслава-Хмельницького, у тамтешньому краєзнавчому музеї було… 32 експонати. Йшов 1951 рік, а за три роки готувалися відзначати 300-річчя возз’єднання України з Росією. Отже, новий директор мав трохи привести до ладу музей-хату Козачківського на той випадок, якщо комусь із святкуючих спаде на думку поцікавитися місцем, де відбулась ця сама Переяславська рада.
Можна сказати, що завдання він перевиконав. До свята у музеї було зібрано унікальні експонати часів Трипільської культури, Київської Русі, середніх віків, козацтва, побутові речі і зброя пізніших часів, картини. Михайло Сікорський веде у Переяславі археологічні пошуки, знаходить фундаменти перших церков і залишки оборонних споруд. Тільки за два перших роки він із декількома співробітниками збільшив музейну колекцію до… 22 тисяч експонатів!
На цьому M.Сікорський не зупинився. Незабаром у центрі міста з’явилися меморіальні музеї Г.Сковороди, В.Заболотного, музей-діорама «Бої за Дніпро». А потім директор музеїв «вибив» 30 гектарів землі на Татарській горі, де розпочав створювати музейний комплекс під відкритим небом і дендропарк. Сюди звозили історичні цінності: старі хати, громадські будівлі, вітряки, що мали зникнути під водами штучних «морів»; реманент, машини різних типів, предмети побуту тощо.
Слава про Сікорського як про видатного фахівця музейної справи, археолога й компетентного історика України поширилась далеко за межі міста. Проте його подвижницька діяльність, яка погано вписувалася в ідеологічно партійні рамки, багатьом не подобалася.
Можна зрозуміти ще експозиції про Переяславську раду (хоча й тут основний упор чомусь робили на козацтво) чи про народні повстання — все-таки класова боротьба. Та підозріло багато про народні промисли, культуру, етнографічну самобутність…
Та й крім цього, Сікорський — взагалі незручний для багатьох чоловік, незрозумілий фанатик: не просить квартири, не заводить сім’ю, мізерну зарплату витрачає на покупку старого «барахла», ікон, рушників, посуду. Зібрав коло себе таких самих одержимих. Наполегливо домагається для музею нових площ, ремонту.
Миколі Івановичу пропонували іншу роботу — престижну, грошову, навіть у Києві. Не погоджувався. Двічі його виключали з партії, що означало автоматичне звільнення з посади директора. На щастя, знайшлися люди, які розуміли, що Сікорський працює на майбутнє. Найголовнішим його «покровителем» стала високоерудована, енергійна людина — П.Тронько. Перебуваючи на високих партійних та державних посадах, Петро Тимофійович припиняв всі спроби прибрати Сікорського, і до цього часу видатний історик, академік НАНУ, голова Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини О.Гончара П.Тронько не залишає без уваги музейний комплекс у Переяславі.
Наприкінці 1970-х перший в Україні музей просто неба мав уже чотири розділи: українське село Середнього Придніпров’я ХІХ ст., музей ремесла та промислів пореформеного села, колекція вітряків та археологічний відділ. Як пише сам М.Сікорський, «вперше в світовій музейній практиці було створено хронологічний діапазон експозиції — від житла часів пізнього палеоліту до п’ятикамерного будинку кінця ХІХ ст.». Всі споруди були наповнені справжніми витворами людей різних фахів та епох — Михайло Іванович не визнавав підробок і муляжів.
І продовжував «бушувати»: для музею Г.Сковороди він відібрав у військової частини старовинний будинок бурси, заодно придбав і гармату для діорами. Повністю позбавленому відчуття чиношанування, Сікорському важко було пробивати «угорі» фонди для свого периферійного музею. Зате його знали й поважали колеги, співробітники і прості люди, які несли, та й зараз несуть до музею експонати. Звертаються по допомогу колеги — створювачі музеїв. У 1986 році приїздили навіть із Пермі, щоб порадитись, яким має бути меморіальний музей видатного російського винахідника М.Слав’янова.
В етнографічному комплексі з’явилися музеї Шолом Алейхема, літній будинок князя Воронцова… А в 1978 р. Сікорський відгукнувся на прохання створити музей вітчизняного винахідника XIX ст. М.Бенардоса (у Фастові, де Бенардос жив і був похований, для музею просто не знайшлося приміщення). Єдина умова, яку висунув Сікорський, — це історична достовірність інтер’єрів і справжні особисті речі винахідника в основі експозиції. Дозволялось використовувати макети й точні копії обладнання, але при цьому — мінімум пояснювальних планшетів, ніяких лозунгів тощо. Це принципи наукової школи Сікорського, яка не визнає парткомівсько-агітаційних залів та червоних кутків, що їх свого часу повсюдно видавали за музеї підприємств.
Музей Бенардоса (шість кімнат-залів площею 200 кв. м.) вписався в зібрання музеїв етнографічного профілю як будинок маломаєткового дворянина. Але за внутрішнім наповненням він став зразком меморіального музею видатного діяча технічної галузі. Особливо показовий зал історії зварювання — з давніх часів до сучасного зварювання в космосі — зі справжніми експонатами, що їх подарував музеєві перший космічний зварник В. Кубасов.
До комплексу музеїв науково-технічного і промислового профілю належить музей мирного освоєння космосу, де зібрано унікальні зразки космічної техніки і особисті речі конструкторів та космонавтів; музей хліба з найбільшою на пострадянському просторі колекцією сільськогосподарських знарядь праці (реманент, техніка для обробки землі та випічки хліба); музей транспорту, поки що в основному селянського; колекція вітряків; зразки зброї різних видів і століть, сільські кузні та старовинні ливарні.
У 80-ті роки М.Сікорський, його співробітники і добровольці-ентузіасти продовжували збирати зразки техніки, прилади та інші експонати для музеїв цього профілю. Музейним працівникам допомагали члени секції пам’яток науки і техніки УТОПІК, яку очолював автор. Нам вдалося зберегти дещо зі списаного лабораторного обладнання КПІ, отримати зразки обчислювальних машин з іншого вузу, забрати демонтований міст, що колись був споруджений над Петровською алеєю в Києві за проектом Є.Патона. Але довго не вдавалось отримати від державних і партійних органів дозволу на відкриття відповідних музеїв.
Ми продовжували «пробивати» постанову уряду про створення комплексу промислово-технічних музеїв (а надалі й повноцінного Музею науки і техніки України), але нас не підтримали ні Міністерство культури, ні Товариство охорони пам’яток. Нарешті нам удалося зустрітися з чиновником високого рангу в адміністрації Президента України. Він підтримав нашу ідею... і через два роки вийшла постанова про створення Політехнічного музею при Київському політехнічному інституті, який готувався святкувати своє століття. Замість сотень гектарів землі у Переяславі, що їх можна було б застосувати під технічні музеї, пропонувалося розмістити зразки історичного внеску України в науково-технічний прогрес людства у залах площею близько тисячі квадратних метрів. (До речі, збудований у Москві 150 років тому Політехнічний музей має тільки експозиційну площу у кілька десятків тисяч квадратних метрів).
90-ті роки були дуже нещасливими як для Державного історико-культурного заповідника у Переяславі-Хмельницькому, так і для самого Михайла Сікорського. Зникла держава, в якій діяли закони про збереження пам’яток історії та культури і безкоштовну передачу експонатів до музеїв. Пішли на металобрухт усі пароплави (в Україні вже не залишилось жодного зразка) і більшість теплоходів: бухта біля музею залишилась порожньою. З сорока типів паровозів, що їх колись виробляли в Україні тисячами, збереглося кілька штук, та й їх у Переяславі немає, бо не встигли прокласти відтинок залізниці. Власники колекції ретроавтомобілів продали свої раритети у Прибалтику й Німеччину. Держава припинила фінансування заповідника, і ще до того, як міліція перестала охороняти Переяславські музеї, із зачинених вітрин зникли деякі реліквії вже незалежної України — гетьманські регалії. А остання крадіжка — комп’ютера, подарованого Голландським посольством, — сталася у 2002 році.
Та М.Сікорський ще плекав надію на новий закон України «Про охорону і використання пам’яток історії і культури», що мав вийти замість радянського закону 1978 року. У законопроекті була пропозиція про включення юридичного поняття пам’яток промисловості, техніки і науки. На жаль, замість нього було прийнято Закон «Про охорону культурної спадщини», який обмежив поняття об’єкта збереження тільки «нерухомими спорудами, занесеними до Державного реєстру». Таким чином, зруйновано останнє підґрунтя для законного збереження зразків діяльності тисяч народних умільців, винахідників, вчених, пам’ять про яких намагається зберегти Михайло Іванович Сікорський.
Не дивно, що за радянських часів влада не поспішала належним чином відзначити працю сподвижника музейної справи. (Його колегу, директора Пушкінського музею в Михайловському С.Гейченка удостоїли звання Героя Соціалістичної Праці, двічі нагороджували Державними преміями СРСР, не кажучи вже про ордени.) Це можна зрозуміти — Переяславський музей існував в «іншому вимірі», сприяв вихованню гордості за Україну та її народ. І ось настав час, коли, здавалось, скарби Переяслава мали бути затребувані, а збирачі цих скарбів — достойно відзначені. Проте до 80-річного ювілею М.Сікорський не лише не став Героєм України, а й взагалі не отримав будь-якої державної нагороди. На ювілейних урочистих зборах йому вручили нагороду УПЦ Московського патріархату — Орден Нестора-літописця. Це символічно — Сікорський зібрав й продовжує збирати «матеріальну ілюстрацію» до історії України від давніх часів до наших днів.
Слід відзначити, що М.Сікорський — не лише дипломований вчений, чиї наукові праці з історії, етнографії, археології відзначаються новими фактами та оригінальними думками. За роки практичної праці він став фахівцем з ряду наук, необхідних для музейної справи, а доводилося бувати й агрономом, і будівельником… Може кваліфіковано спілкуватись і з філософами, і з художниками тощо.
Він фанатично відданий справі, яку обрав понад півстоліття тому. І всі, хто дотичний до неї, бажають патріархові та майстру музеїв міцного здоров’я та нових творчих успіхів.