Патріарха української журналістики і журналістської науки професора Львівського національного університету ім. І.Франка Володимира Йосиповича Здоровегу проводжали в останню дорогу на Личаківському цвинтарі у Львові сонячного дня 26 квітня. Саме тоді, коли по всій Україні були приспущені державні прапори, а в церквах відбувалися поминальні молебні з нагоди 20-ліття чорнобильської катастрофи, за яку, окрім іншого, несуть відповідальність і люди інтелектуальної праці. І їх теж стосуються слова, які Вчитель написав кілька років тому:
«Інтелектуали беруть на себе відповідальність за стан світу і його майбутнє, хоч іноді й завдавали йому чимало лиха, констатуючи, наприклад, ілюзорні комуністичні утопії — візії раю, які перетворили значну частину світу у суще пекло, привівши людство мало не у глобальний ГУЛаг» (Влада інтелекту чи інтелектуальне прислужництво, «Універсум», 2004)
Проте основні його праці стосуються журналістики і журналістів, зокрема теорії публіцистики. За його підручниками навчаються практично усі студенти факультетів та відділень журналістики в Україні. А на одному з семінарів у Нідерландах, куди з’їхалися колеги з пострадянських країн (Білорусі, Росії, Молдови, Грузії), з’ясувалося, що мого патрона всі і давно знають. Це було справді приємною несподіванкою. Він був світлою людиною із жвавим розумом, відкритим до світу, людей і нових ідей. Коли ми прощалися у передвеликодній четвер і зичили одне одному веселих свят і смачної паски, він зауважив у моїх руках український переклад книжки Маршала Маклюена «Галактика Гутенберга» й попросив дати почитати. Довідавшись, що книжка належить нашій спільній колезі, з усмішкою заявив, що займає чергу.
Це були останні слова, які я від нього почув. Починаючи зі Страсної п’ятниці, пережив свої, призначені йому страсті — симптоми інсульту розвивалися з фатальною невідворотністю. Упродовж життя, даючи успішні відповіді на виклики долі, він здобув велику силу над словом і, врешті, силу незаперечного морального й наукового авторитету серед своїх послідовників та учнів. Проте, як і всі живі, виявився безсилим перед безжальним викликом смерті.
Чи припускався він помилок? Так, як і всі ми, оскільки не помиляється, як відомо, тільки той, хто нічого не робить. Він був людиною великої енергії (десятки посібників, монографій і підручників, тисячі статей та виступів по радіо і ТБ), яка аж ніяк не обмежувалася локальними справами, а діяла у просторі нації. Не раз казав невигідну для себе правду, зокрема як учасник Комісії з журналістської етики та й просто як професор Львівського університету, як громадянин. Свого часу Володимир Йосипович писав:
«Неправда, обман такі ж древні, як людська спільнота. Сама процедура обману передбачає наявність того, кого хочуть обдурити. Наш прапрародич Адам міг бути неправдивим лише перед Творцем. Єва вже мала ширший вибір. Каїн, як відомо, був не тільки першим братовбивцею, а й першим злочинцем, який намагався прикрити свій злочин перед Всевишнім брехнею» («Тотальний обман як складова системи», Дзеркало тижня,2005, №6).
Проте якщо брати життя поза книжками і статтями, то величезна його заслуга — у ладнанні конфліктів, пошуку мудрих компромісів, які уможливлюють поступ.
Свого часу він ішов на компроміси, які згодом визнав помилковими й за які не соромився просити вибачення. Проте ця його здатність віднаходити розумну рівновагу ідеально пасувала до перехідної епохи кінця 80-х — поч. 90-х рр. Вдруге він очолив факультет у 1986-му, коли треба було стояти поміж революційною студентською стихією, на боці якої він завжди був душею (студенти привозили друковані у Прибалтиці самвидавні газетки й вивішували такі гострі стінгазети, що про них розповідали в ліберальній московській телепрограмі «Взгляд») і, з іншого боку, все ще потужними парткомами. Власне, треба було оберігати своїх підопічних від репресій та відрахування з числа студентів — молодих людей, у яких він як ніхто інший вмів розпізнавати «іскру Божу» таланту і яким, властиво, й присвячував усю свою працю, життя та роздуми:
«Журналістська праця — не просто вміння вправно написати замітку чи статтю, хоч ці ази ремесла треба засвоїти, а своєрідний спосіб сприйняття світу, спосіб бачення реальності, спосіб мислення і світовідчуття, спосіб існування й усвідомлення себе в неспокійному житті. Тому ніяк не можу погодитись із тим, що майстерність журналіста — це всього-на-всього вправне володіння пером чи «підвішений язик» («Вишкіл журналістів вчора, сьогодні, завтра». МедіаКритика, 2005, №10).
У великодні дні Вчитель зустрівся з тим, що не визнає жодних компромісів.
Володимир Здоровега так і не встиг прочитати український переклад «Галактики Гутенберга», натомість пішов у Небесну галактику, де його зірка буде сяяти вічно.