Надія та Петро Маїки з наймолодшими прийомними дітьми —двійнятками Сергійком та Михайликом |
Ще донедавна Закарпатська область лідирувала в Українi за темпами приросту населення. Нинi ж виходимо, у кращому разi, на нульову позначку. Закарпатцi роз’їжджаються по свiту на заробiтки, дiтей народжується щоразу менше, зате зростає кiлькiсть сирiт та залишених батьками дiток. За даними Закарпатського облуправлiння статистики, у 8 дитячих будинках, якi перебувають на утриманні держави, виховується 1197 залишених батьками маленьких закарпатцiв. Для порiвняння: 1995-го «зозулиних» дiтей там було 1024.
А ось подружжя Надiя й Петро Маїки з мiста Чоп вирiшують проблему сирiтства по-своєму — беруть сирiт на виховання у власну сiм’ю. Маїки стали першими закарпатцями, якi створили дитячий будинок сiмейного типу.
Батько дуже хотiв сина
Ми сидимо у п’ятикiмнатнiй квартирi Маїкiв у Чопi. Говорить в основному панi Надія. 44-рiчний колишнiй вiйськовий Петро емоцiйніший та рiзкіший у висловлюваннях, тому дружина (Надiя Маїк — журналiст за фахом, закiнчила журфак Львiвського унiверситету, працювала в газетi Закарпатської обласної ради «Новини Закарпаття») щоразу гальмує його запал, беручи канву iнтерв’ю у свої руки. За нашою розмовою (точнiше, за моєю персоною) пильно стежить
3-рiчний красень Дар — чистокровна нiмецька вiвчарка чепрачного (чорно-рудого) кольору. Нiмецькi вiвчарки — давня слабкiсть Петра Маїка. Господар, однак, не радить менi вiдразу гладити Дара, бо кобель має доволi агресивний характер. Я й не пробую. Мене бiльше цiкавить, як Маїки «дiйшли до життя такого»...
— Починалося все дуже прозаїчно, — каже Надiя Маїк. — Петро дуже хотiв сина, а я йому народила аж трьох доньок. Через проблеми зi здоров’ям лiкарi заборонили менi бiльше народжувати. Тож у Петра й виникла iдея всиновити хлопчика з дитбудинку. Та додому ми привезли з Перечинської школи-iнтернату не хлопчика, а... ще 3 дівчинки. Так до рiдних Олi, Соломiї та Юлi додалися у вереснi 1989 року ще Iра, Надя та Оленка. Вiд Iри в мiсячному вiцi вiдмовилися батьки-цигани. Надя походить iз сiм’ї з 5 дiтьми, де батькiв позбавили через пияцтво батькiвських прав. В Оленки iсторiя життя аналогiчна.
Але всиновити дiтей виявилося не так-то просто. Маїки весь рiк виходжували потрiбнi документи, навiть кров на СНIД здавали. Їм сказали, що всиновити бодай одну дитину досить проблематично, зате можна оформити опiкунство вiдразу над п’ятьма й створити дитячий будинок сiмейного типу. Дiти живуть пiд своїми прiзвищами, а названі батьки за пiдтримки держави опiкуються ними до повнолiття. Далi можна знову взяти з iнтернату 5 дiтей.
«Тьотю, вiзьмiть мене, будь ласка...»
Маїки стали першими закарпатцями та одними з перших у тодiшньому СНД, хто створив дитбудинок сiмейного типу (нинi їх в Українi вже близько ста, на Закарпаттi — 7). Дiтей пiдбирали так, аби вони були одного віку з рiдними доньками (тодi чужим дiтям легше аклiматизуватися в сiм’ї). Лєна сама вибрала Маїкiв. Русяве й стрижене наголо вiд вошей, схоже на хлопчака дiвча вхопило Надю за руку i вже не вiдпускало: «Тьотю, вiзьмiть мене, будь ласка...» Iру з Надею порекомендували взяти лiкарi, оскiльки дiвчатка теж дуже тягнулися до сiм’ї, сумували в казенному iнтернатi.
Спочатку Маїки жили зi своїм «дитсадком» у стандартнiй двокiмнатнiй квартирi, поки держава нарештi дала п’ятикiмнатну. Для цього в будинку на проспектi Залiзничникiв у Чопi з двох квартир спроектували одну.
Коли з’ясувалося, що в Лєни є братик i сестричка, Маїки вирiшили взяти їх до себе. Тож у їхнiй i так численній родинi з’явилися Мар’яна й Сергiйко. Спочатку було досить важко. Iнтернатiвськi дiти навiть чаю цукрувати не вміли (звикли пити його вже солодким). З рiдними дiтьми в прийомних спочатку були тертя. Лєна дуже любила висiти в Надi на шиї, а рiдна Соломiйка через це ревнувала: «Злiзь, бо то моя мама...» Уже тепер, через 12 рокiв, Надiя Маїк зробила для себе один невтiшний висновок. Коли береш у сiм’ю чужих дiтей, то це неодмiнно позначиться на психiцi рiдних. Чужим дiтям намагаєшся придiлити бiльше уваги, а рiднi ставляться до цього ревниво й часто затамовують у душi образу. Цю ж iстину в розмовi з Надiєю пiдтвердили iншi мами з аналогiчних дитячих будинкiв сiмейного типу по Українi.
Проблеми траплялися i в них. Надя пригадує, як Iра повернулася до своїх батькiв. Забрала придане, яке їй названі батьки зiбрали на весiлля, та й подалася в табiр. Через два тижнi горе-батьки все пропили й вигнали дiвчину на вулицю. Iра не наважилася повернутися до Маїкiв у Чоп. Влаштувалася на Виноградiвську швейну фабрику, зарплату вiддавала лiтньому подружжю, в яких жила. Коли розповiла їм iсторiю свого життя, старенькi порадили поїхати до Чопа i вибачитися перед людьми, які її виростили.
— Повернулася Iра до нас аж через 2 роки, — пригадує Надiя Маїк. — Вiдчиняю на дзвiнок дверi — на порозi Iра. Кажу, щоб заходила. Вона стоїть i не вiрить почутому: «I ви мене пустите?!» Та заходь, кажу, чого там... Як вона тодi плакала... Отже, зумiли ми прищепити покинутiй дитинi доброту й чеснiсть, потяг до сiм’ї. До речi, Iра вийшла замiж у Виноградiвський район за чоловiка з 6 дiтьми (мати їхня кудись повiялася). Тепер ще й своє дитинча мають.
З 1995 року в Маїкiв почався новий набiр дiтей. З Перечина привезли Валю та ще одну Мар’янку, з Чинадiйовського iнтернату — Сергiя, Михайлика та Олю. Сергiйко з Мишком — 10-рiчнi двiйнята з Житомирської областi. Маму їхню позбавили батькiвських прав, про батька нiхто нiчого не знає. Хлопцi мають статус потерпiлих вiд аварiї на ЧАЕС, обидва симпатичнi, але мовчкуваті.
Гени таки беруть своє
Цiкавлюся, чи вiдрiзняються чимось iнтернатiвськi дiти вiд «сiмейних». Надя з Петром майже одностайно кажуть, що так. Iнтернатiвськi дiти звикли приховувати свої емоцiї перед «начальником». Якщо хтось один зробить у хатi якусь шкоду, то iншi нiзащо не видадуть шибеника, навiть якщо перепаде всiм п’ятьом... «При нас вони дуже тихi, не бешкетують, але щойно ми за порiг — такого нароблять у хатi», — смiється Надя. А ще вона твердо переконана, що гени неодмінно вiзьмуть своє. Росте дитина спокiйною, та надходить критичний пiдлiтковий вiк — багато хто докорiнно змiнюється. Хлопцi тягнуться до чарки, як батьки, дiвчатка починають бiгати по чоловiках, як їхнi горе-мами...
Запитую, чи не має бажання журналiстка Надiя Маїк написати книжку про своє 12-рiчне виховання чужих дiтей. Надя вiдказує, що задум такий є, списано вже з десяток товстих зошитiв-щоденникiв, бракує лише часу. А сказати людям вона має про що.
— Ще ранiше я часто їздила як журналiст по iнтернатах. Заходиш, а дiтлашня хапає за руки з криками: «Ти — моя мама...» Я ще тодi їх дуже жаліла, — зiзнається моя спiврозмовниця. — Розривається серце, і коли бачиш замурзаних малолiтнiх жебракiв на вулицях. А скiльки їх, кинутих напризволяще батьками, по лiкарнях! Була я нещодавно в дитячiй лiкарнi в Ужгородi, то там аж двi палати напхані залишеними дiтьми! Так само i в нашiй чопськiй лiкарнi. Якби кожна сiм’я взяла хоча б по однiй дитинi, а держава їх пiдтримала — не ходили б цi дiти по жебрах i тюрмах. Адже нашi старшi прийомнi дiти вже всi створили власні сiм’ї, стали активними членами суспiльства.
«Ви мене взяли через холодильник?»
Не мiг я оминути й такої делiкатної теми, як матерiальна винагорода держави батькам-опiкунам.
— Якi там матерiальнi статки?! — розводить руками по кiмнатi панi Надiя. — Знаєте, ранiше я дуже плакала, коли хтось iз дiтей приходив iз двору i казав, що такий-то йому повідомив, що «тьотя Надя взяла тебе через холодильник». Тепер ми вже звикли до людської заздростi, не будеш же кожного заводити до квартири i показувати, яких статкiв ми нажили.
Десь в Америцi чи Нiмеччинi Маїки жили б заможно і в пошанi у суспiльства. У нас же опiкун Надiя Маїк отримує вiд держави 166 грн. мiсячної зарплатнi. Держава видiляє «аж» 400 грн. у рiк на одяг та постiльну бiлизну кожному вихованцеві (всi знаємо, якi нинi цiни на взуття та дитячий одяг), по 6 грн. у день — на харчування. Це на Закарпаттi. А на Черкащинi, каже Петро Маїк, ця сума вдвiчi бiльша. Маїки довiдалися, що найкраще фiнансування таких сiмейних дитбудинкiв на Київщинi, де ними опiкується перша ледi України Людмила Кучма. Непогана ситуацiя й у Днiпропетровську, Криму. «До нас київських гостей не водять, бо нічим же хизуватися», — каже моя спiврозмовниця. До речi, Маїки та їхнi дiти вже 5 рокiв живуть без гарячої води, другу зиму — без тепла.
Згiдно iз Законом про сiмейнi дитячi будинки, держава повинна надати сiм’ї, яка опiкується чужими дiтьми, житло пiд ключ, себто з меблями та побутовою технiкою, дачу з земельною дiлянкою, автотранспорт. Звiсно, це все має перебувати на балансi держави, аби нiхто не мiг продати. Маїкам же дали «голу» квартиру. З меблями на одну кiмнату свого часу допомiг банкiр Iван Герц iз «Лiсбанку». У 90-му Надiя випросила в тодiшнього комсомольського активiста областi Володимира Приходька телевiзор i холодильник. А з машиною допомiг губернатор Вiктор Балога. Коли Надiя потрапила до нього на прийом, Вiктор Iванович запропонував не «Таврiю», яку просили Маїки, а мiкроавтобус (скiльки там у тiй «Таврiї» душ помiститься). Новеньку бiлу «Газель» Петро з Надiєю таки отримали. Машина, щоправда, числиться за Перечинським iнтернатом, а вони її лише орендують. Мiкроавтобус Маїкам мала вручати сама Людмила Кучма, та захворiла. Замiсть неї приїхали Валентина Довженко з партiї «Жiнки за майбутнє», Петро Порошенко iз «Солiдарностi» та артист Ян Табачник.
Вдячнi Маїки й колишньому начальнику управлiння освiти Закарпатської облдержадмiнiстрацiї Олегові Гавашi, начальнику управлiння сiм’ї та молодi ОДА Оксанi Ткаченко. Перший на запрошення панi Надiї без тривалих роздумiв завiтав до них у Чоп в гостi. З’ясував ситуацiю на мiсцi й тут-таки, по мобiлцi, розв’язав усi проблеми. Щоправда, ремонт у квартирi й досi не зроблено, оскiльки з нового року дитбудинок перевели з обласного фiнансування на Ужгородський район. Тому тепер уся надiя на голову райдержадмiнiстрацiї Сергія Лапонога.
— Трапляється, що дехто з владних достойникiв може нам заявити в очi: «Якщо вас щось не влаштовує, то розформовуйтеся». Це як, дiтей вiддавати? Господи, та я кошеня приблудне не можу вигнати з хати, а дiтей?! Вони ж нам усi рiднi! — ледве стримується моя спiврозмовниця.
Про фанатiв iз Чопа свого часу писали газети «Комсомольская правда», «Сiльськi вiстi», «Робiтнича газета», УТ-1 присвятив їм кiлька сюжетiв. Щоправда, проблем дитбудинку це аж нiяк не вирiшило. I далi дiтлахи живуть у квартирi, яка потребує ремонту. Дiвчатка перуть разом iз Надею вручну, бо двi пральнi машини вийшли з ладу, а на перемотку моторiв Маїки не мають грошей. Подарований колись телевiзор давно поламався, Петро мусив випросити новий у зятя.
Я так i не наважився запитати у панi Надії сакраментальне: «Чи не «дiстало» вас таке життя?» Переадресував запитання Петровi, з яким поверталися у його старенькiй «Таврiї» до Ужгорода. I почув: «Ого, ще й як! Дуже часто сам себе картаю. Навiщо це менi, хоч на старiсть пожити б нормально. Але знаю — пiдуть невдовзi вiд нас по досягненні повнолiття Мар’янка та Валя, i поїдемо ми знову в дитбудинки за новими дiтьми...»
Що тут додаси? Низький уклiн вам, Люди!