Коли 76-річна Ельвіна Войцеховська вирішила взяти на виховання дівчинку з дитячого будинку, мало хто її підтримував. Чиновники, оформлюючи документи, дивувалися: «Тепер навіть молоді не наважуються усиновляти сиріт, а тут — пенсіонерка! І навіщо їй зайва морока?» Навіть друзі сумнівалися, чи зможе літня усиновителька знайти спільну мову з чужою дитиною. Але вона нікого не хотіла слухати. І мала рацію. Ельвіна Петрівна та її донька Аделіна разом уже шостий рік поспіль. Нині вони вже не уявляють, що могли б прожити одна без одної...
За плечима в Ельвіни Петрівни — цікаве й насичене подіями життя. Дитинство минуло в Білій Церкві, у великій і дружній родині, де, крім неї, виховувалися ще брат і сестра. Під час війни їм довелося евакуюватися в Ташкент. Жилося важко, їжі постійно не вистачало, тому Ельвіна... вступила одночасно у два інститути: місцевий сільськогосподарський і Ленінградський політехнічний, саме й евакуйований у Ташкент. Примудрялася скрізь мати добру репутацію, а головне — отримувала відразу два пайки, якими щедро ділилася з домашніми. Крім того, активно займалася в театральній студії. Симпатична, життєрадісна студентка з успіхом грала найрізноманітніші ролі, сама ставила спектаклі. Це заняття так захопило дівчину, що невдовзі вона вирішила змінити професію і вступила до Московського університету мистецтв на режисерське відділення. По його закінченні багато років працювала за спеціальністю — в Білоцерківському драматичному театрі ім.Саксаганського, у Київській філармонії. З гастролями об’їздила чи не весь колишній СРСР. І особисте життя складалося вдало: у 23 роки Ельвіна зустріла колишнього фронтового розвідника Василя й відразу зрозуміла — це її доля! Вони прожили в мирі та злагоді понад тридцять років, засмучувало тільки одне — Бог не дав їм дітей...
Поки поруч була кохана людина, Ельвіна Петрівна не так гостро відчувала самотність. Їй було трохи за п’ятдесят, коли поховала чоловіка. Ось тоді-то й вирішила усиновити дитину.
Цілком несподівано цей процес затягнувся майже на двадцять років... Войцеховська зверталася в різні служби, але їй незмінно відмовляли через вік. Пояснювали це турботою про дітей, мовляв, ви вже в літах, а що як із вами щось станеться? Доведеться дитину знову повертати в інтернат, робити сиротою двічі... Ельвіна Петрівна пояснювала, що в неї чудове здоров’я і енергії хоч відбавляй, але чиновників це не хвилювало. Чіплялися й до скромних житлових умов, і до невеликої зарплати, яку вона одержувала в театрі. Аби довести свою фінансову спроможність, Ельвіні Петрівні доводилося демонструвати їм ощадкнижки, на яких вони з чоловіком відклали пристойні (за радянськими часами) суми. Але однак під будь-яким приводом їй відмовляли.
— Згадуючи безплідні ходіння інстанціями, доходжу одного висновку: тих чиновників мало турбувала доля дітей. Подекуди мені прямо казали: «Нам набагато вигідніше віддавати їх закордон, бо за це добре заплатять!», — згадує Ельвіна Петрівна. — Втративши надію знайти дитину в Україні, я вирішила поїхати по неї в Чечню, знала, що там залишилося багато сиріт. Добралася до Ростова, але в тамтешньому військкоматі переконали мене відмовитися від цієї ідеї. Пояснили, що в багатьох дітей втрачені документи, тому буде важко оформити усиновлення. І порекомендували звернутися до Тамбовського дитячого будинку. Я так і зробила. У Тамбові мене вислухали й... зажадали 500 доларів! Але я навідріз відмовилася купувати дитину. Адже це не кошеня, не щеня, це людина, і все має відбуватися законно. І знову повернулася додому сама...
Вона вже майже змирилася з тим, що ніколи не стане мамою, аж тут сталася несподівана подія. Вранці Ельвіна Петрівна снідала в кухні і раптом почула по радіо текст постанови уряду про скасування вікових обмежень для осіб, котрі вирішили всиновити сироту. Тепер це могли зробити й люди похилого віку. Ельвіна Петрівна відразу помчала до Кіровоградського дитячого будинку. Завідуюча вислухала її зі співчуттям і пообіцяла допомогти. А потім запросила в кабінет семирічну дівчинку з лукавими карими очима...
— Завідуюча тоді запитала мене: «Підеш жити до цієї жінки?» — згадує Аделіна. — І я не замислюючись відповіла: «Так!» Не було жодних сумнівів, вагань. Тільки бажання бути поруч із матусею...
Минуло лише кілька днів, а обом уже здавалося, що вони живуть разом від самого народження. Аделя виявилася навдивовижу життєрадісною й товариською істотою, миттєво освоїлася у квартирі мами, перезнайомилася з її сусідами та друзями, з дітьми у дворі... Ельвіна Петрівна ніколи не приховувала від Аделі факт її удочеріння, бо щиро переконана: дітей не можна обманювати! Адже рано чи пізно вони дізнаються правду й тяжко переживатимуть. Усвідомлення того, що їх весь час обманювали, може повністю зруйнувати довіру між ними й названими батьками. Тому Аделіна з самого початку знала, що білява сіроока жінка не рідна їй. Однак охоче називала її матусею...
Я застала Войцеховських у радісний момент: сім’я недавно переїхала в нову квартиру. До цього довго тулилися в тісній однокімнатній у старому будинку і вже не сподівалися на поліпшення житлових умов. Але мер Білої Церкви Геннадій Шуліпа, дізнавшись про незвичну історію мами й доньки, виділив їм простору двокімнатну квартиру сучасного планування. Ремонт господині роблять самі. У 13-річної Аделіни воістину золоті руки: вона швидко дає лад будь-якій роботі. Може і цвяха забити, і шпалери поклеїти. Добре навчається в школі, займається в танцювальному гуртку, грає на фортепіано. І все робить із задоволенням.
— А знаєте, чому? — лукаво запитує дівчинка. — Я просто беру приклад із мами. Вона підхоплюється раніше за всіх. Я тільки-тільки прокинулася, а матуся вже давно ліжко застелила і порається на кухні або шиє. Ні хвилинки не сидить без діла. Отож, мені до неї ще далеко!
У свої 82 роки Ельвіна Петрівна й справді навдивовижу молода і тілом, і душею. Побачивши струнку, бадьору, рухливу жінку, я вирішила було, що вона сидить на особливих дієтах або займається фізкультурою. Але, з’ясувалося, дієти вона не дотримується, їсть усе з задоволенням, а фізкультуру їй замінили пересування по місту. Адже на скромну пенсію в транспорті не наїздишся, частенько доводиться ходити пішки. «Просто мені ніколи хворіти й старітися, — каже жінка. — Спочатку треба поставити на ноги доньку».
Хоча між білявою жінкою та смаглявою чорноокою дівчинкою-підлітком і немає зовнішньої схожості, невдовзі про це починаєш забувати. Зате помічаєш багато спільного в поведінці, манері розмовляти, приймати гостей. Обидві привітні, усміхнені й доброзичливі. Дуже люблять ходити в театр, оперу, балет, намагаються не пропустити нових постановок. Ельвіна Петрівна дотримується тих самих правил виховання, які панували колись у її сім’ї. Хоча Еля була наймолодшою, батьки виховували її в строгості. З дитячих років навчали всіх жіночих премудростей: шиття, в’язання, вишивки, готування. Мама вважала, що кожна жінка повинна вміти обслужити себе та близьких, впоратися з будь-якою домашньою роботою. І Ельвіна переконалася в матусиній слушності: сьогодні її золоті руки допомагають їм із донькою виглядати достойно. Дивовижної краси сукнями, які вона шиє Аделіні, захоплюються всі знайомі. Свої вміння щедро передає доньці: Аделіна також уміє рукодільничати, господарює на кухні, сама ходить за покупками. На моє запитання, чи сувора з нею мама, дівчинка відповіла не замислюючись:
— Матуся не сувора, вона правильна! Звісно, вона вимагає від мене дисципліни й порядку, але це для моєї ж користі. З дитинства в нас було заведено так: коли я раптом затримуюся в школі — обов’язково треба попередити маму, бо вона чекатиме та хвилюватиметься. Якщо вирішила відлучитися з дому — треба сказати їй, куди йду, навіщо й коли повернуся. Але ці вимоги не обмежують моєї свободи, адже я розумію — мама просто піклується про мене. Чи карає вона мене?.. — Аделіна на хвилинку замислюється і раптом лукаво всміхається. — Знаєте, один раз було: я тоді одержала погану оцінку, а їй не сказала. Сподівалася, що не дізнається. Але мама дізналася про це від учителів, і коли повернулася додому, спеціально запитала мене: «Ну, як твої справи в школі, як оцінки?.. » І я збрехала, що все гаразд. Отоді мама розсердилася й вишпетила мене. Але не так через погану оцінку, як тому що я її обдурила. Треба було чесно сказати, а не брехати. А за помилки вона ніколи не сварить. Пригадую, було мені років вісім і я ще до пуття не вміла готувати. І от одного разу, коли мами не було вдома, я вирішила зробити їй сюрприз і самостійно зварити картоплю. Все начебто зробила правильно, ось тільки воду в каструлю забула налити. Ну, мама приходить, а кухня в диму. Але навіть тоді вона не сварила мене, а просто навчила, як готувати. Тепер я вмію все. На уроках праці, коли щось незрозуміло, дівчатка інколи навіть звертаються по допомогу не до вчителя, а до мене.
Про дитбудинківське минуле Аделіна намагається не згадувати. Мабуть, єдине, що відклалося в пам’яті, — стійка нелюбов до каш, бо там вони були основною їжею. Зате обожнює картоплю в будь-якому вигляді: у дитбудинку давали крихітні порції, діти ніяк не могли наїстися досита. Але тяжкі спогади швидко стираються з її пам’яті. Дівчинка вся занурена в майбутнє. Ще не вирішила остаточно, що робитиме після школи. Дуже любить музику, танці, їй легко даються мови, вчить французьку, англійську. Але останнім часом усерйоз подумує і про професію медика. Аделіна уже вступила в складний підлітковий вік, але, як і раніше, не промине нагоди посидіти поруч із мамою, притиснутися до неї, обняти. І подивившись на цю пару, зрозуміло без пояснень: вони дуже потрібні одна одній...
У переважній більшості люди, котрі всиновили дитину, воліють про це мовчати. Однак Ельвіна Петрівна — виняток із правил. Вона ніколи не відмовляється говорити на цю тему. Але зовсім не тому, що вважає свій вчинок винятковим або хоче привернути увагу до своєї сім’ї. Просто сподівається, що приклад із неї братимуть інші.
— Навколо так багато самотніх людей, котрі мріють мати поруч рідну душу. Але взяти на виховання сироту вони не наважуються з цілої низки причин. По-перше, бояться матеріальних труднощів, по-друге — психологічних проблем, які неминуче виникнуть у новій сім’ї. А деякі люди похилого віку просто не здогадуються, що нині мають право на усиновлення. З власного досвіду можу сказати: не слід боятися цього кроку! Якщо є сила, енергія, життєвий досвід — віддайте їх сироті, — вважає Ельвіна Войцеховська. — Досі пам’ятаю обличчя діточок, яких бачила в численних виховних установах. Варто було лишень переступити поріг, як вони оточували мене з усіх боків: «Тітонько, заберіть нас до себе!» А один хлопчик, певне, втративши надію знайти сім’ю, попросив: «Якщо я вам не підходжу, тоді візьміть мою сестричку, вона розумна й гарна...» І таких же дітей безліч. Це сиріт, а не цукерки та прокладки, треба рекламувати по телебаченню, аби люди частіше забирали їх у сім’ї. Не бійтеся матеріальних проблем: на той час, коли мені нарешті пощастило вдочерити Аделіну, всі мої заощадження на книжці давно «згоріли». Нині ми живемо дуже скромно. Але краще вже нехай дитина їсть картоплю в мундирах і пісний борщ, зате виховується в домі, де її люблять. Звісно, бувають конфлікти й суперечки, але ж це цілком природно, без них не обходиться жодна родина. Виховання дитини — це копітка щоденна праця. І лише зріла, сильна, мужня людина зможе з нею впоратися.