Нерідко останнім часом мені доводиться чути з вуст своїх одноліток, яким трохи за тридцять, міркування про те, що коли довго на своєму життєвому шляху не вдасться зустріти гідного чоловіка, то має сенс народити дитину просто «для себе». Іншими словами, як казав один мій знайомий, «жінка має виконати свій біологічний обов’язок». Природно, сучасна, освічена жінка з усіма своїми кар’єрними амбіціями й проблемами в особистому житті нікому нічого не винна, хоча, звичайно, природою призначено, щоб жінки народжували дітей і берегли домашнє вогнище. Але знову ж, у наш час усе це необов’язково. Важливо тільки, як ви самі ставитеся до цього питання, не кривлячи душею перед самою собою.
З огляду на власний досвід, скажу, що першу дитину ліпше все-таки народити ближче не до сорока, а до тридцяти, поки у вас ще достатній запас життєвих сил. Після тридцяти, коли ви вже звикли жити для себе, дуже важко перебудовувати свій життєвий уклад. Не виключено, що невгамовний дитячий лемент із приводу і без нього вас просто дратуватиме, і ви мріятимете про те, аби ваша дитина спала довше і не заважала виконувати термінову роботу, зокрема й хатню. Або ж з нетерпінням чекатимете приходу няньки, щоб швидше «змитися» з дому, піти на роботу, поговорити з подругами, сходити в театр.
Народити без чоловіка має сенс тільки тоді, коли ви вже справді дозріли для виконання цієї життєво важливої програми й коли усвідомите, що дитина народжується не для вас. Із моменту народження вона перестає належати вам, вона самостійна особистість. Відкиньте егоїзм, подумайте насамперед про дитину, про те, що віднині ви маєте ставити на перший план її інтереси, відповідати за її життя.
Чи самотня мати-одиначка?
Зважаючи на власний досвід, я б сказала, — абсолютно самотня в екзистенціальному розумінні. Навіть якщо зрідка вам допомагають друзі, навіть якщо ви достатньо заробляєте, аби найняти няньку, навіть якщо ви маєте близького друга — ніхто не розв’яже за вас ваші побутові й психологічні проблеми. Можна час від часу просити близьких і знайомих про деякі послуги, але щоразу, звертаючись зі своїм проханням, ви відчуваєте почуття провини за те, що «навантажуєте» людину. Геть гірше, коли немає ні рідних, ні близьких.
Перед тим, як зважитися на такий відповідальний крок, важливо усвідомити: розраховувати доведеться тільки на себе. Будьте готові до того, що ваші витрати відчутно зростуть. Це послуги няньки (при тому, що найнижчі розцінки за домовленістю — це 8 гривень за годину), памперси, дитячий одяг, взуття і, звісно ж, найкращі продукти. Крім того, квартплата й телефон, проїзд, коли потрібно — ліки. Природно, частенько доводиться брати в борг кілька сотень гривень на два-три тижні до зарплати.
Крім цього, спочатку слід забути про відпустку. До того ж вам протипоказано хворіти. По-перше, ви можете заразити маля, по-друге, виникне питання: хто піде по продукти, догляне дитину тощо?
Чому ми приймаємо таке рішення?
Маючи за плечами негативний досвід доволі раннього заміжжя з людиною, старшою за мене на 12 років, я гадала: народжу дитину й ніхто не буде мені вказувати, що й як робити. Іншими словами, розраховувала, що сама собі буду хазяйкою. Собі й дитині?
Але отут саме можна проаналізувати ситуації різного типу. У першому випадку — жінка, яка переступила 30- або навіть 40-річний рубіж, вважає, що народити дитину для неї все-таки набагато важливіше, ніж знайти собі чоловіка. Часом жінки думають: ніж усе життя «обслуговувати» двох, краще все робити тільки для дитини. Правда, вони далеко не завжди замислюються, як буде самому малюкові поруч із матір’ю, яка змушена бути в домі й за маму, і за тата, проте часто-густо просто не має ні сил, ні бажання, щоб просто з ним погратися. Така мати часом ловить себе на тому, що з людини перетворюється на функцію: подай-принеси-випери-зароби-купи-нагодуй.
Інша ситуація, коли жінка зустріла чоловіка, випадково завагітніла й вирішила народити, тому що й вік уже наче підхожий (ще трохи — і може бути запізно), і самотність «заїла». Тільки от із чоловіком не вийшло знайти порозуміння. Може, він нічого такого не планував. Отже, вся відповідальність тільки на вас і лежить. Ніколи не треба поспішати назустріч першому-ліпшому. А якщо вже так сталося? Минає якийсь час, і батько дитини, яку він не планував, може заявити вам, що це був ваш особистий свідомий вибір, оскільки цю дитину хотіли народити саме ви, а він був усього лише виконавцем вашого бажання, проте жодним чином не збирається брати участь у процесі виховання дитини й узагалі якусь участь у вашому житті.
Звичайно, ми приймаємо таке рішення, тому що не хочемо залишатися самотніми й тому що материнство — це справді щастя. Думаю, свідоме і зріле материнство, до якого 30-річна жінка морально готова, бо вона вже сформувалася як особистість, — це завжди добре. Просто, приймаючи таке рішення, ви маєте бути готові до серйозних іспитів і реально оцінювати свої сили і можливості.
І, звісно ж, дуже б хотілося, щоб наша держава по-справжньому піклувалася про матерів-одиначок і активно підтримувала їх матеріально, як це заведено у Європі.
Коментар психолога Жанни Мартової:
Якщо жінка потрапляє в ситуацію, коли вона змушена ростити дитину сама, то тут завжди є вагома причина, незалежно від того, був це її вибір — народити дитину для себе чи вона розлучилася зі своїм чоловіком, який згодом перестав брати участь у долі дитини. Ніщо не відбувається випадково. Те, що ми сприймаємо як «усвідомлений вибір», насправді є особливість окремої долі, яка виростає з особливостей сімейно-родової системи. І ніколи б жінка не зважилася на такий нелегкий вибір, якби в неї виходили інші варіанти. Багато жінок, які прийняли таке рішення, через роки кажуть: «Я передбачала, що буде нелегко, але ніколи не думала, що буде настільки важко!» І це правда. Найчастіше ті труднощі, до яких людина себе готує, виявляються лише малою дещицею реальних. І кожну жінку ятрить запитання: «А чому в мене так?»
У сімейних системах програми поведінки попередніх поколінь реалізуються через начебто свідомі вибори нащадків, але передаються вони на підсвідомому рівні. Будь-яка жінка хоче бути щасливою в сімейному житті, хоч би що вона спостерігала в батьківській сім’ї. Але одним із принципів функціонування сімейно-родових систем є лояльність до предків. І дуже часто з лояльності, із любові до мами або бабусі жінка не дозволяє собі бути щасливішою, ніж вони. Тому в ролі матері-одиначки можуть опинитися жінки, чиїм матерям чи бабусям доводилося ростити дітей без чоловіка (чоловік покинув сім’ю, загинув на війні, помер). Тут діє установка: «Я так люблю тебе, що буду страждати, як ти». Тоді підсвідомо жінка вибирає партнера, який їй не подобається і котрий або сам покине її, або це зробить вона.
Буває так, що в чоловіка до шлюбу були стосунки з жінкою, яка народила від нього дитину, але він легковажно залишив її без допомоги і підтримки, а потім, одружившись з іншою, зовсім забув і її, і свою дитину. Дочка або внучка такого чоловіка може стати матір’ю-одиначкою. Через чинність закону приналежності до сімейної системи хтось із нащадків має заміщати виключену з сім’ї людину, повторюючи або факти з її долі, або всю долю цілком. Такий феномен називається переплетінням. Так у сімейній системі відновлюється рівновага. Так родова душа піклується про те, щоб усі були визнані, щоб ніхто не був забутий. Жінка, яка несвідомо обрала собі долю матері-одиначки, своїм нещастям ніяк не спокутує борг діда перед покинутою жінкою, але в такий спосіб вона несвідомо виявляє лояльність до неї, й її доля дозволяє системі пам’ятати про витіснену людину.
Іноді жінка відмовляється від допомоги чоловіка, який не готовий бути партнером, але хоче залишатися батьком, оскільки вона не хоче зберігати з ним стосунки в принципі. Ця ситуація, що часто зустрічається, теж є наслідком конкретних динамік у сімейній системі, у кожному випадку різних. У цій ситуації вона робить усе, аби віддалити батька від дитини: забороняє бачитися з ним, усіляко демонструє неповагу до колишнього партнера, аж до позбавлення його батьківських прав і повного витіснення зі свідомості дитини будь-якої інформації про батька. Така позиція дуже непродуктивна, тому що ніколи жодна мати не зможе замінити дитині батька. Однаково зрештою доведеться відповідати на запитання дитини. Багато мам вигадують красиві легенди, які згодом доводиться змінювати, адже уривки правдивої інформації рано чи пізно доходять до чада, яке дорослішає. Дитина з любові до матері може «забути» про батька або удавати, що забула, проте потреба в ньому меншою не стане. Чи то хлопчик, чи дівчинка, дитина не може одержати від матері того, що покликаний дати батько. Сина батько навчить не тільки стріляти з лука і робити шпаківні, але і ставити цілі, досягати їх, правильно просувати себе в чоловічому суспільстві, заробляти гроші, поводитися з жінками. Саме у взаєминах із батьком дівчинка вчиться пізнавати і розуміти світ чоловіків. І те, якого чоловіка вона вибере, коли стане дорослою, які стосунки зможе побудувати всередині своєї сім’ї, дуже залежить від спілкування з батьком.
Діти, які виросли без батька з самою матір’ю, завжди менше впевнені в собі, ніж їхні ровесники з повних сімей. Тому що в основі дитячої самоповаги лежить батьківська любов. Логіка дитини така: раз батько, який десь є, не згадує про мене, виходить, він мене не любить, і можливо, я сам у цьому винуватий. Хлопчикам, які виросли без батька, важко себе захищати, важко пробиватися в житті бо найчастіше вони мають жіноче бачення, перейняте від матері. Їм важко створювати родину, піклуватися про неї, зберігати вірність, бути відповідальними батьками, адже виховані жінкою, вони частенько стають матусиними синками або звикають заміщати для матері партнера, якого в неї немає, й їм так і не вдається зустріти жінку, з якою вони можуть побудувати рівноправні партнерські стосунки, побудовані на взаємоповазі й почутті відповідальності. Дівчинка, яка виросла без батька, шукатиме його в кожному чоловікові, який трапиться їй під руку. І всі, хто трапився, звичайно, не виправдають її нереальних надій і завищених вимог, а їй і без того важко довіряти чоловікам.
Кожній жінці, яка виховує дитину самостійно, варто пам’ятати, що батько в дитини все-таки є. І вона вправі знати, хто він. Найкраще, хоч би якою була ситуація, говорити дитині правду про батька, в жодному разі не приховувати факт його існування. Життя дають двоє. І батьки — це крила дитини. Доречна така фраза: «Ми з татом не чоловік і дружина, але він однаково твій тато». Не забороняйте дитині зустрічатися з батьком, якщо в неї є таке бажання. У кожному разі буде ліпше, коли ви збережете такі стосунки з чоловіком, за яких він зможе спілкуватися з дитиною. Коли він не хоче цього, то силою тут нічого не вдіяти. Залишається пригадати: у створенні ситуації беруть участь двоє, і прийняти на себе відповідальність за те, що є. Знайдіть і зм’якшіть у собі джерело агресії. Діти люблять своїх батьків будь-якими. І їм дуже важко зберігати цілісність, коли батька треба ненавидіти тому, що його ненавидить мама.
Постарайтеся інформувати вашого колишнього партнера про життя дитини, навіть коли він сам не виявляє активних дій. Якщо знайти батька, побудувати з ним хоч якісь стосунки неможливо, тоді зробіть усе, аби у свідомості дитини батько все ж був присутній як людина, котра подарувала їй життя й дала стільки, скільки змогла. Подарувати життя — це дуже багато.
Якщо вже доводиться, долаючи всілякі труднощі, виховувати своє чадо самій, то вам, дорогі жінки, знадобиться величезний ресурс. Ресурс цей є в усіх. Але часто-густо його витрачають на підтримку проблеми, а не на її розв’язання. Щоб якось полегшити ситуацію, проаналізуйте свою долю, долі своїх предків, намалюйте своє генеалогічне дерево. Відстежте причини подій, що сталися, чергу виборів, які призвели до тих чи інших проблем. У цьому вам, безумовно, допоможе фаховий психотерапевт, який працює за методом системної сімейної розстановки.