Відійшли, сподіваюся, назавжди, черепашки-ніндзя, тимчасово поступилися позиціями «Канікули в Простоквашині», «Пригоди капітана Врунгеля» і навіть «Таємниця Третьої планети». Тепер мої діти вимагають вечорами Екскаваторчика. Того самого, що народився через непорозуміння в Курки, яка несла всяку всячину, мало не збив екобаланс подвір’я, викопуючи куркам ковшем черв’яків, потім вирушив у далеку дорогу і, звичайно, знайшов свою любов.
Ви нічого про нього не знаєте? Шкода. Правда, дуже шкода.
Неофіційна «прем’єра» мультика «Про курку, яка несла всяку всячину» відбулася під час Київського книжкового ярмарку, а конкретно — на святкуванні «сторіччя» письменницького дуету Марини і Сергія Дяченків. Саме вони написали сценарій за власною казкою й умовили творців анімаційного фільму показати його публіці ще до офіційного затвердження в Мінкульті. Тому що затвердження нікуди не дінеться, а от публіка... з публікою набагато складніше.
У режисера фільму дуже веселе ім’я — Маша Медвідь. Вона взагалі дуже весела жінка. Хоч би про що говорила, в її інтонаціях не гасне усмішка. У нашій розмові ще пролунає, що кіно (а вже анімаційне кіно для дітей й поготів) мають робити веселі люди.
Можливо, тому нині в Україні його не робить майже ніхто?
— Машо, розкажіть, як ви прийшли в анімацію? Якісь улюблені мультики з дитинства вплинули?
— Ну, мультфільми я взагалі все життя любила. Після закінчення Київського художньо-промислового технікуму за фахом «технічний дизайн» мене увіпхнули за розподілом до якоїсь дикої контори з важковимовною назвою, там було жахливо нудно! А треба було відпрацювати два роки, і мене охопила повна нудьга. І тоді одна подружка сказала мені, що йде набір на курси аніматорів на студії «Укранімафільм». Я побігла туди і вступила. У нас був дуже сильний випуск на курсах, але, на жаль, в Україні нікого не залишилось, усі пороз’їжджалися.
— Пригадую ваше виразне прізвище в титрах «Острова скарбів» Давида Черкаського. Як вам там працювалося?
— Чудово, блискуче, тому що ми працювали в Давида Яновича. Це його слово — «блискуче». До речі, саме він охрестив мене Машою Медвідь, доти я все життя була Мариною, а тепер мене вже ніхто так не називає. «Острів скарбів» — перше моє кіно, і мені неймовірно пощастило, що я туди потрапила, на ньому я й навчилася, по суті, анімації. Було так цікаво! Загалом, і роботи було не так уже багато, зате життя було навдивовижу веселе. Взагалі, з Давидом Яновичем працювати було чудово. Можна довго розповідати, але все це здебільшого не для преси (сміється).
Потім я потрапила до Володимира Дахна на «Енеїду». Він, на відміну від Давида Яновича, не був такою веселою людиною. Якось один приятель запитав: «Ну, як тобі, Машо, працюється в Дахна після Давида?» Я знітилася. І він сказав — на все життя запам’ятала: «Так, кіно мають робити веселі люди». І це правда. Працювати з такими, як Давид Янович, — щастя. Якби я не потрапила до нього на перше кіно, може, і плюнула б на анімацію, у мене авантюрний характер. Але було так весело!
— Цікаво, кого ви там вели з персонажів?
— Із персонажів — нікого. Ви фахове питання поставили: за кордоном, у тому ж Голлівуді або на потужних анімаційних студіях, справді працюють над персонажем. У нас такий принцип тепер тільки починають застосовувати, а тоді не було такого, що ти ведеш певний персонаж. Ти просто одержуєш сцену, де їх може бути скільки завгодно. Взагалі, правильніше, коли ти «вробляєшся» у персонаж, малюєш його саме так, як ти малюєш, це дуже мудрий підхід.
— Ви багато працювали за кордоном...
— Ми туди їздили як робоча сила. Тому що тут нічого не було, просто не було студії як такої. Дуже багато моїх приятелів, з якими я вчилася на курсах, розповзлися по світі: хтось в Америці, хтось у Польщі, Німеччині, Англії... Але ми, коли стало краще, усе-таки сюди повернулися. І вже через кілька років у Києві дивилися кіно, яке самі ж робили в іншій країні.
Ми їздили виконувати замовлення. Велике замовлення, розроблене повністю у який-небудь розвиненій країні, скажімо, у Франції: персонажі, сценарій, сцени. А ти приходиш, сідаєш і робиш сцену так, як тобі її замовили, щоб одержати свої гроші й радісно поїхати. Ми ніколи не їздили робити сторі-борд, малювати персонажів або робити режисуру. Проте анімація — вона й у Африці анімація. Однаково цікава робота. Я люблю малювати, у принципі, можу і просто аніматором працювати, це дуже весело.
— А з боку здається, що це копітка, скрупульозна, майже механічна робота. Що в ній веселого?
— Коли аніматор бере сцену, він має придумати все: як цей персонаж діє, ходить, рухається, яка в нього міміка, емоції, — це надзвичайно цікаво, кожна людина зробить це по-своєму. Як і актор в ігровому кіно. Далі, звичайно, починається більш рутинна робота: людині треба сісти і після мене все гарненько обвести, вималювати кожну війку... Коли я придумую образ, малюю без деталей, такі собі каракулі, потім дивлюся, чи влаштовує мене рух і характер? Це неймовірно творча робота. У принципі, не кожний, навіть дуже хороший, художник може намалювати класний персонаж, цікавий і кумедний. А далі так, решта роботи — рутина, ще й яка. За секунду проходять двадцять п’ять кадрів, потрібен як мінімум один малюнок на два кадри: тобто, щоб подивитися секунду анімації, треба намалювати дванадцять картинок. Але я сама малюю п’ять-шість, а потім людина після мене сидить і розфазовує, малює проміжні картинки.
— У сучасній анімації що-небудь робиться «руками» чи суцільний комп’ютер?
— Звісно, наш мультфільм майже весь намальований руками. У комп’ютері відбувається заливка. Раніше малюнки переводили на целулоїд, обводили тушшю, а далі дівчата у величезних залах сиділи і зафарбовували фазочки. Уявляєте? Тепер це робиться в комп’ютері, зображення в нас цифрове. Але вся мальована частина фільму — те, що не стосується екскаватора, — намальована на столі, на папірцях, красиво, можу показати.
А нашого Екскаваторчика зроблено у техніці 3-D, модній нині на Заході. У нас багато хто не любить 3-D, хоча воно і вигляд має ого-го, крутий. Особисто я цілком за мальоване кіно, але і від нових технологій нікуди не подінешся.
— Розкажіть про вашого Екскаваторчика і Курку докладніше. Як ви їх знайшли?
— Усе вийшло зовсім випадково. Мені подзвонили з «Укранімафільму» і запропонували запустити дитяче кіно. Там з’явилися на це гроші, і керівництво шукало режисера. А мені до рук саме потрапила книжка «Повітряні рибки», дуже гарна, я її купила заради ілюстрацій, навіть не звернула уваги, що це Марина і Сергій Дяченки. Вже потім, коли мені подзвонили, зв’язалася з авторами, і, дивна річ, вони мені надіслали купу дитячих казок! Усі такі класні! Одна за одну краща. Дзвоню: «От, я вибрала казку, а чи можна сценарій?» І вже через тиждень вони його написали. Приємно мати справу з такими класними людьми. Ще й тому, що вони не втручалися в процес, як звичайно норовлять сценаристи. Тільки прийшли подивитися практично готове кіно. Ми хотіли їх попросити трохи дописати текст, а вони кажуть: «Не будемо нічого дописувати, нам і так подобається!»
Крім того, на цій картині в нас пречудовий композитор Петро Тихонов, це його перша робота в кіно. Я такого кумедного композитора ніколи не бачила: в бандані, у черепах увесь і таку гарну музику пише!
А з Сергієм Міндліним ми разом уже 287 тисяч років. Я як режисер і Сергій як постановник робимо вже третє кіно. Разом створювали нашу компанію... Коли ми опинилися у вільному плаванні, самі собі хазяї, з’ясувалося, що найважче — знайти роботу. А виконати її — то вже таке...
(До нашої розмови приєднується художник-постановник Сергій Міндлін, партнер Маші по студії-продакшн «Фільм-плюс».)
— Ваша студія робить здебільшого рекламну продукцію. Не від хорошого життя?
М.М. — Ні, чому? Реклама — річ хороша. Про неї говорять зневажливо, мовляв, комерція й усе. Насправді це дуже цікаво.
С.М. — Треба зробити добротний, якісний продукт за дуже короткий термін.
М.М. — За два тижні ми маємо видати продукцію. Пряма протилежність роботі з кіно. Виробничий період десятихвилинного кіно — дев’ять місяців, а оскільки на студії постійні консервації тощо, у результаті наш фільм робився цілий рік. Дуже дивне відчуття, коли є час походити, подумати, помалювати... Я з задоволенням займалася б тільки цим. Звичайно, це набагато цікавіше, ніж, скажімо, працювати на передвиборну кампанію. Знаєте, як ми тоді працювали? Стільки мультфільмів наробили, усім партіям, яким тільки треба було...
С.М. — Правда, майже всі вони до парламенту не пройшли.
М.М. — Запусків на «Укранімафільмі» тепер подовгу не буває, а людині ж треба щось робити в цей час. Ми не можемо сидіти й чекати, поки нас запустять у наступне кіно. Завжди доводиться займатися ще чимось. Інакше як мінімум занудишся. Нині, наприклад, кліп робимо на московське замовлення. А потім будемо знову запускатися, зробимо що-небудь гарне.
— Нині більшість вітчизняних аніматорів роблять дорослі, «артхаусні» фільми для фестивалів. Звідки така тенденція? Чому практично не знімаються нормальні дитячі мультики?
М.М. — На «Укранімафільмі» з задоволенням робили б дитячі проекти. Але комерційними можуть бути тільки серіал або повний метр. Телеканали може зацікавити кіно мінімум «двадцять шість по двадцять шість», щоб показувати його кілька тижнів підряд. Максимум, що запускається на «Укранімафільмі», — десятихвилинний фільм, як наш. Це формат для фестивалю... і тільки. Один його нікуди не вліпиш, хіба що до якоїсь збірки включити.
— А чому б і ні? Чи в Україні нині не набереться дитячих мультиків на збірку?
М.М. — Сподіваюся, за якийсь час набереться. Останніх років зо два щось робиться. Раніш узагалі по одному мультфільму на рік робили.
С.М. — Це, звичайно, не Росія, де випускають по сорок мультфільмів на рік, кілька повнометражних, і половина з них обов’язково дитячі.
— Складається враження, що в аніматорів, як і в інших культурних сферах, існує своя герметична тусовка, де всі один одного знають, фестивалять, але назовні нічого практично не виходить. Останнім проривом на широку публіку й у медіа був «Ішов трамвай дев’ятий номер» Степана Коваля. Що з цим робити?
М.М. — Не знаю. З цим справді біда, і запитання зовсім не до нас. Я можу підійти з ним до нашого продюсера. От ми нещодавно зустрічалися з колегами, які здали кіно півроку тому — і все, тиша!
Коли говорити про фільм Коваля «Ішов трамвай дев’ятий номер», почули про нього тільки тому, що він здобув «Срібного ведмедя» на Берлінале. А якби він і поїхав на фестиваль, але не одержав «ведмедя»? Ніхто б його не знав.
С.М. — Виходить, фільм цього не гідний. Є маса фестивалів, і гарне кіно завжди відзначають. Усе залежить від кіно.
М.М. — Ну, по-перше, це суб’єктивно. А по-друге... Місяців зо два тому Наталя Марченкова, відомий режисер-аніматор, дружина Давида Черкаського, здала кіно «Маленький запорожець». Я хочу побачити фільм своєї колеги! Але зробити це ніде, треба чекати фестивалю. І мене це турбує ще більше, ніж вас: ви просто хочете подивитися, а я хочу подивитися, що зробили мої колеги. І хочу, аби моє кіно теж показували, коли я його роблю. А виходить, якби не Марина і Сергій Дяченки, ми змогли б показати «Про курку...» не раніше січня, на «Пост-КРОКу» у Будинку кіно. Але хто туди прийде? Кілька людей із тієї ж тусовки і кілька репортерів. Ніхто більше не прийде, а навіть якби і хотіли прийти — місць не вистачить, це камерний, невеличкий захід. Є ще кілька анімаційних фестивалів, ти туди відсилаєш кіно, і знову ж, якщо здобув приз — про тебе почують. А якщо не здобув? Ти ж робив свій фільм, за великим рахунком, не для цього.
С.М. — Але ти згодна, що коли кіно хороше, воно скоріше проб’є собі дорогу?
М.М. — Так, але я вважаю, це взагалі не дуже правильно. Якщо кіно зроблено, воно має право на те, щоб його побачили. Щоб діти його побачили! Все це сумно і прикро, таке зачароване коло.
— Ви робили «Про курку…» на держзамовлення. У вас і на майбутнє вся надія на державу, на ще одне держзамовлення, чи можливі інші джерела фінансування анімації? Якщо повний метр чи серіал може бути прибутковим, чому б комусь із бізнесменів не вкласти в нього кошти?
М.М. — У нас таких немає, на жаль. Думаю, про такого інвестора мріють абсолютно всі. Але для того, щоб зробити серіал або повний метр, який у майбутньому, можливо, принесе прибуток, сьогодні треба вкласти неймовірні кошти. Не пригадую, щоб в Україні знайшовся інвестор, який би дав гроші на анімаційне кіно. Тому сподіватися на це... Чомусь у Москві знаходяться такі люди, а в нас ні.
С.М. — Кіно, зроблене на держзамовлення, стає власністю студії, ми не маємо на нього фінансових прав. Проте студія з великим задоволенням поставиться до того, щоб ми його відіслали на фестиваль, пройшли відбір і посіли якесь місце. Це вигідно і студії, і нам. А коли фільм піде по фестивалях, можуть знайтись інвестори, які будуть вкладати в тебе кошти.
М.М. — Хіба що на такому рівні: «У людей гарна анімація, замовимо їм рекламку». Але не думаю, що хтось, подивившись фільм на фестивалі, скаже: «Машо, ось тобі гроші на повний метр!» Такого не може бути ніколи. Треба бігати, вибивати. Наш продюсер так і робить, але... Певне, поки нам ще не до того.