Українські соціологи показали, як вийти на світовий рівень досліджень без галасу і «проривів». Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) разом із колегами зі США, Польщі і Японії успішно завершив міжнаціональний проект, результати якого стали істотним доповненням до багаторічних досліджень, що проводилися за методологією видатного американського соціолога Мелвіна Кона. Належним завершенням проекту стало видання підсумкової наукової праці — «Соціальні структури і особистість: дослідження Мелвіна Л.Кона і його співпрацівників».
Перевірка: алгеброю соціології — гармонії Маркса
У передмові до видання його науковий редактор і упорядник професор Валерій Хмелько, завідувач кафедри соціології НаУКМА, президент КМІС зазначив, що проведені командою М.Кона дослідження — це, можливо, найістотніший теоретично й емпірично обґрунтований внесок ХХ століття у з’ясування зв’язків мікро- і макрорівнів соціальної реальності, надзвичайно важливий крок у розбудові цілісного соціологічного знання.
Зокрема, оприлюднені дослідження підтверджують Марксові ідеї щодо визначальної ролі розвитку продуктивних сил і звільнення людини від рутинної та вимушеної праці для поступу людського суспільства «від царства необхідності до царства свободи». Водночас ці ж таки дослідження є не менш переконливим спростуванням політичних висновків Маркса щодо провідної ролі пролетаріату в цьому процесі.
Тут саме час нагадати про поширене на теренах СНД політико-історичне непорозуміння, пов’язане з науковою спадщиною класика. Так звана теорія марксизму-ленінізму, що викладалася протягом десятиліть у радянських вишах, насправді була не теорією, а конгломератом фактів, ідей, припущень і догматів. Серед них ледь не загубилися справді провидницькі гіпотези, здавна поціновувані науковою спільнотою, яка вважає К.Маркса видатним економістом та одним із фундаторів соціології. Цю обставину досить влучно ілюструє спогад президента Американської соціологічної асоціації в 1987 році М.Кона про перші зустрічі з колегами в СРСР: «…я навіть брався критикувати радянських соціологів під час моїх публічних лекцій у Москві та Києві за відсутність серйозного сприйняття Маркса, тому що багато з них знали тільки політизованого Маркса у викладі Леніна і Сталіна».
М.Кон з молодих років спеціалізувався в науковій галузі, котру в російськомовній та україномовній літературі називають соціологією особистості, а в англомовній — соціологічною соціальною психологією. Особливу увагу американського соціолога привернула проблема зв’язку соціальних класів та цінностей і орієнтацій їхніх представників.
«Проблеми, які привертали увагу Маркса і Вебера, не втратили ані своєї наукової, ані соціальної важливості; зазначав М.Кон пізніше, змінилося лише те, що нині ми володіємо методологічними засобами, щоб строго розглядати ті проблеми, про які Маркс і Вебер могли лише розмірковувати (виділено авт. — О.Т.). Сумна іронія полягає в тому, що тепер, коли ми методологічно оснащені, щоб розв’язувати ці проблеми, ми здебільшого ігноруємо їх».
Що обирає середній клас: гроші, свободу, владу?
Упродовж двох десятиліть М.Кон провів у США серію масштабних цілеспрямованих досліджень, в ході яких довів: кореневу систему внутрішньої людської свободи становить вільна творча діяльність. При цьому умови праці істотно і певним чином впливають на психічну діяльність дорослої людини, формуючи в неї відповідні цінності, які є характерними для кожного соціального класу. Завдяки цим дослідженням американський фахівець здобув визнання колег, став засновником і головним архітектором макросоціології особистості.
Дослідження М.Кона 1960—70-х років у США довели, що умови праці робітничого класу («синьокомірцевих» найманих некерівних працівників) зумовлюють несамостійність орієнтацій його представників, низьку гнучкість мислення й почуття неблагополуччя. Що ж до умов праці представників більш привілейованих класів — «білокомірцевих» найманих працівників і особливо працедавців та менеджерів, — то їхня реальна професійна самостійність сприяє гнучкості мислення, самостійності орієнтацій, формує здатність цінувати самостійність дітей. Ці риси й цінності, очевидно, і є тим напрямом розвитку особистості, який може забезпечити (і людям «вільних» професій уже давно приносить) відчуття внутрішньої свободи.
Цікавою видається шкала виявлених прихильностей: на цінування самостійності своєї і своїх дітей змістова складність праці (занять) впливає дужче, ніж доходи і сходинка в службовій ієрархії (рівень влади). Іншими словами, в зазначених умовах прагнення свободи переважає прагнення багатства і влади. Отже, гіпотезу середини XIX століття було доведено шляхом емпіричної перевірки наприкінці XX.
Таким чином спростовано міф про всемогутність грошей — ніби саме вони в суспільстві ринкової економіки виступають головним еквівалентом свободи. Зрозуміло, що в злиднях мало хто може відчути внутрішню свободу: про неї зазвичай можна говорити тоді, коли рівень доходів перевищує необхідний для забезпечення життєво важливих потреб. Із цього ж рівня матеріального статку починається фінансовий «коридор» доходів середнього класу, який, власне, і є основним будівником громадянського суспільства, найширшим осередком суб’єктів сучасної демократії.
Проте М.Кон не став би визнаним авторитетом, якби дозволяв собі недостатньо ретельно обґрунтовувати висновки. Він наголошував, що фахівці «жодним чином не можуть переконатися в тому, що знайдені ними у своїй країні соціально-культурні закономірності не є продуктом лише якоїсь конкретної низки історичних, культурних чи політичних обставин».
Тому наприкінці 70-х американець радо прийняв пропозицію польських соціологів провести порівняльне дослідження в їхній країні, а згодом сам запропонував здійснити такого роду дослідження японським колегам, а в жовтні 1988 року, під час американсько-радянського симпозіуму у США, і українським — Валерію Хмельку та Володимиру Паніотто (генеральний директор КМІС, професор кафедри соціології Києво-Могилянської академії). У період перебудови, республіки колишнього Радянського Союзу становили для таких досліджень особливий інтерес: на відміну від стабільних суспільств, які були предметом дослідження раніше, вони ввійшли в стадію радикальних трансформацій. Перспектива співпраці зі світовим авторитетом (на той час президентом Американської соціологічної асоціації) надихнула українських соціологів прийняти пропозицію і взяти участь у міжнародному проекті, що від самого початку створювався на сучасній методологічній та інструментальній основі.
«Перспектива надзвичайно захоплююча і водночас дещо жахаюча»
Щодо цієї сучасної основи, то одну з її проблем М.Кон свого часу окреслив так: «Радянські учасники (учасники спільної конференції в Москві 1989 року. — О.Т.) думали, що проводять опитування майже так само, як ми на Заході. Хоча, як сказав Б.Грушин (видатний російський соціолог. — О.Т.), лише кілька радянських досліджень ґрунтуються на особистих, віч-на-віч, інтерв’ю. Зазвичай опитувальники розсилають поштою або роздають анкети для самостійного заповнення за місцем роботи або ж доручають так званому інтерв’юеру наглядати, як респондент заповнює опитувальник».
Для вирішення цієї та інших ресурсних проблем Хмелькові і Паніотто довелося створити нову, недержавну, структуру — дослідницький центр Соціологічної асоціації України (САУ). «Центр, — пише у своїх спогадах М.Кон, — це підприємство, перший офіс якого знаходився в кутку спальної кімнати Паніотто, а другий — у кутку вітальні Хмелька». Головним технічним засобом був комп’ютер, придбаний Паніотто за стипендію під час стажування у США на початку 1990 року. Проте Центрові надавали ресурсну підтримку багато колег — і українських, і американських.
Першим актом її вияву стало надання А.Горбачиком права на розповсюдження першого вітчизняного пакета програм математико-статистичної обробки соціологічних анкет (ОСА). Вирішальним же кроком до розбудови Центру як дослідницької організації стала наприкінці 1990 року пропозиція від Дослідницького інституту Радіо «Свобода» створити першу українську опитувальну мережу, котра б здійснювала особисті — віч-на-віч — інтерв’ю та забезпечувала дані, репрезентативні для всього дорослого населення України. Працівники Радіо «Свобода» потребували надійних даних стосовно думок і поглядів жителів України і вони добре усвідомлювали, що анкетний метод опитування потрібного рівня надійності не забезпечує.
«…Хмелько і Паніотто мали тепер створювати опитувальну мережу із самого початку. Це величезна робота, але також і можливість створити те, що навряд чи існувало в Радянському Союзі, — дослідницький центр, який може проводити опитування шляхом особистих, віч-на-віч, інтерв’ю. Перспектива надзвичайно захоплююча і водночас дещо жахаюча»,— згадував згодом М.Кон.
У 1991 році із допомогою двох досвідчених американських соціологів, Майкла Хейні та Майкла Сваффорда, фахівцям центру вдалося підготувати групу інтерв’юерів належної кваліфікації та самостійно розробити методику формування випадкових вибірок, яка вперше забезпечувала потрібний рівень репрезентативності даних у масштабах країни без використання адресних списків населення, котрі в СРСР були вкрай ненадійними.
Це дало центру можливість уперше в Україні (в жовтні 1991 року на замовлення Радіо «Свобода») провести методом особистого інтерв’ю опитування за випадковою вибіркою, репрезентативною для дорослого населення країни. Якість даних цього опитування дістала високу оцінку фахівців Дослідницького інституту Радіо «Свобода», і вже через місяць центр отримав перше замовлення на опитування від Інформаційної агенції Сполучених Штатів (USIA) і нове замовлення від Радіо «Свобода» на наступний рік.
Заробити на розвиток і дослідження
1992 року за сприяння М.Сваффорда центр було перетворено на першу в Україні приватну дослідницьку організацію — Київський міжнародний інститут соціології. Гроші заробляли проведенням опитувань, рівень яких уже на початку 90-х відкрив для КМІС шлях до замовлень від західних установ та організацій. В умовах гострої соціально-економічної кризи вони виявилися чи не єдиними солідними клієнтами. У свою чергу, сумлінне виконання їхніх замовлень допомогло КМІС напрацювати досвід та зажити репутації надійного ділового партнера. Серед клієнтів КМІС із часом з’явилися міжнародні організації (ООН, ЮНІСЕФ, Всесвітня організація здоров’я, Світовий банк, Міжнародна фінансова корпорація), українські державні установи (МЗС, Мінпраці, Мінстат, Мінохорони здоров’я), американські університети, корпорації (Coca-Cola, Motorola, Nestle), дослідницькі компанії, посольства різних країн, недержавні організації.
Сьогодні КМІС здійснює понад півтори сотні проектів на рік. Вони пов’язані із соціологічними, соціально-політичними, соціально-економічними дослідженнями, консалтингом і аудитом, маркетинговими проектами. Кошти від них є фінансовою базою, яка дає змогу проводити власні наукові дослідження. Першим і головним був проект у рамках міжнаціонального порівняльного дослідження, запропонований М.Коном. На підготовку, проведення опитувань, здійснення найскладніших математично-статистичних розрахунків, інтерпретацію отриманих результатів та видання підсумкової праці витрачено майже 15 років і близько двохсот тисяч гривень (без жодної копійки державних чи благодійних коштів).
Науковими результатами КМІС цікавляться фахівці в Україні і за кордоном: тільки в США і Західній Європі співробітники інституту зробили близько трьох десятків доповідей, опублікували понад два десятки праць і повідомлень українських дослідників. Не дивно, що саме КМІС минулого року видав перший «Англо-український соціологічний словник».
Власним коштом КМІС підтримує діяльність Відкритого банку соціальних даних, створеного разом із кафедрою соціології НаУКМА за підтримки посольства Канади. Регулярно вивчає стан міжетнічних стосунків і рівень ксенофобії в Україні, зв’язок лінгво-етнічної та біетнічної гетерогенності регіонів із політичними орієнтаціями їхніх мешканців, рівень бідності, залежність рівня здоров’я від добробуту. Інститут надає фінансову підтримку академічному журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг», видає наукову літературу, фінансує збирання даних для наукових досліджень викладачами, аспірантами та студентами кафедри, виплачує підвищену стипендію двом найкращим студентам магістерської програми «Соціологія» НаУКМА.
Екзит-поли: бої без правил
Особливим видом роботи КМІС стала оптимізація методології досліджень та контроль якості отриманої інформації. З 1999 року інститут бере участь у розробці методики і проведенні екзит-полів усіх національних і деяких місцевих виборів. «Опитування на виході» в демократичних країнах останніми роками використовуються переважно як матеріал для телевізійних шоу ввечері після завершення виборів. Там масштабні шахрайства виключені, а в наших умовах авторитетні й якісні екзит-поли стали засобом контролю за дотриманням законності під час народного волевиявлення.
Втім, не кожен дослідник готовий надати документи для перевірки. На жаль, деякі соціологи реалізують проекти непрозоро, що дає підстави припустити заангажованість. Звідси й сумнівна репутація — не екзит-полів, а конкретних фахівців. Найгучніший скандал спалахнув під час президентських виборів-2004. Тоді, як і на попередніх виборах, фонд «Демократичні ініціативи» замовив екзит-пол чотирьом відомим соціологічним фірмам: КМІС, центрам ім. О.Разумкова, «Соціс» і «Соціальний моніторинг». Усі ці компанії були об’єднані в один консорціум «Національний екзит-пол». Кожна проводила своє опитування за загальнонаціональною вибіркою (близько 12500 респондентів). Результати мали порівняти, звести й оприлюднити.
На жаль, під час першого туру виборів «Соціс» і «Соціальний моніторинг» подали о 20 годині одні дані, близькі до даних КМІС і центру ім. Разумкова, які свідчили про перевагу В.Ющенка, а за дві години, змінили їх на інші, які показували перевагу В.Януковича (про це див. статтю Т.Силіної у «Дзеркалі тижня» від 6 листопада 2004 р. та дискусію Н.Паніної и В.Паніотто після цих подій //club.fom.ru/article.php?id=12 , //club.fom.ru/article.php?id=5 ). Коли колеги зажадали публічних пояснень, керівники «Соцісу» і «Соціального моніторингу» заявили про вихід зі складу консорціуму і в другому турі проводили дослідження окремо, показавши перемогу В.Януковича. Тим часом результати КМІС і центру ім. Разумкова підтвердили переконливу перемогу В.Ющенка. Та велика різниця, яку демонстрували тоді дані екзит-полів, була безпрецедентною для професійних центрів і, як засвідчили подальші події, пояснювалася фальшуванням даних.
Зрозуміло, все закінчилося скандалом, який заплямував репутацію Соціологічної асоціації України (САУ). Офіційний протест проти позиції правління САУ висловили провідні науковці Інституту соціології НАН. На знак протесту зі складу правління вийшов президент КМІС В.Хмелько, подав у відставку президент САУ М.Шульга. Протягом двох років діяльність асоціації була фактично паралізована і поновилася (з новим керівництвом) тільки минулого року, коли черговий з’їзд САУ, констатував, що «внаслідок певних невиважених кроків під час президентської кампанії 2004 року правління САУ не змогло у повному обсязі виконувати свої функції з організації роботи асоціації». Окремим пунктом своєї резолюції, на пропозицію делегата від КМІС, з’їзд ухвалив: «У подальшій діяльності керівних органів САУ, регіональних відділень та дослідницьких комітетів неухильно керуватися нормами наукової етики і не надавати переваги тим чи іншим членам САУ, що беруть участь у різних конкурентних опитуваннях».
Ця історія довела, що не всі українські фахівці здатні зберігати професійну репутацію в умовах, коли їх спокушають чи залякують. Проте їхні імена тепер добре відомі, тому надані ними результати опитувань завжди викликатимуть сумнів — принаймні в середовищі професіоналів. А деякі політики ще раз продемонстрували, що в боротьбі за владу вони не зупиняються перед фальшуванням і «використанням» фахівців. Загалом же наші можновладці добре навчилися робити висновки з результатів вивчення громадської думки для одного — щоб утриматися при владі чи, навпаки, прийти до влади. Тепер би не завадило навчитися ефективно використовувати потужний потенціал української соціології для поліпшення не тільки власного життя, а й усієї країни…