Маршал Анрі Петен |
Із завершенням парламентської кампанії проблема непростих відносин між Україною і Росією набуває особливої гостроти. Новому урядові доведеться видати на-гора свою концепцію захисту національних інтересів країни. Що буде запропоновано українському суспільству? Війна до переможного кінця? Пошук розумних поступок? Чи, можливо, капітуляція під гаслом турботи про простих громадян?
Останній варіант заслуговує на увагу не лише у світлі сумнозвісних газових угод. Нинішній квітень ознаменований 150-річчям маршала Анрі Петена (1856—1951) — людини, з ім’ям якої пов’язаний, мабуть, найяскравіший прецедент «рятівної капітуляції». І дуже повчальна історія перетворення хрестоматійного героя на хрестоматійного зрадника.
Ніхто не хотів воювати
Червень 1940 року. Гітлерівський бліцкриг у розпалі. Під ударами німецької зброї дезорганізовані французькі частини стрімко котяться на південь. Світ дивувався: чому могутня європейська держава падає, ніби картковий будиночок?
Відповідь проста — французьке суспільство у критичний момент не знайшло в собі моральних сил для опору ворогу. Це однаковою мірою стосувалося і верхів, і низів. Третя республіка протиставила тоталітаризмові Гітлера хибну і потворну модель демократії. Про якусь консолідацію політикуму перед обличчям зовнішньої загрози не було й мови. Ультраправі симпатизували гітлерівському режимові. Комуністи, антифашистський запал яких був охолоджений пактом Молотова—Ріббентропа, закликали трудящих саботувати «імперіалістичну» війну. Помірковані діячі займалися взаємною критикою і намагалися ухилитися від відповідальності.
Зницькі настрої пронизували і політичну еліту, і простий народ. Певний сплеск патріотизму на початку війни не зміг компенсувати психологічну неготовність французів до боротьби, до неминучих жертв і поневірянь. Для більшості громадян особистий комфорт був важливішим за абстрактні «національні інтереси».
14 червня 1940 р. німці зайняли Париж. Французькому керівництву належало відповісти на запитання: що робити далі? Несміливі пропозиції вивести війська в Північну Африку і в союзі з Англією продовжувати війну були відкинені. Гору взяли прибічники сепаратного перемир’я на чолі з маршалом Анрі Петеном. Один із найпопулярніших воєначальників Першої світової, герой оборони Вердена, давно став для Франції людиною-легендою. Тепер 84-річний маршал знову мав відіграти знакову роль в історії країни. 16 червня він обійняв посаду прем’єр-міністра, а наступного дня оголосив по радіо про припинення опору.
Прості люди зустріли звістку з неприхованою радістю. Російський письменник-емігрант Роман Гуль у своїх мемуарах так описує атмосферу, яка панувала влітку 1940-го: «Все: крестьяне, виноградари, ремесленники, бакалейщики, рестораторы, гарсоны кафе, парикмахеры и бегущие, как сброд, солдаты — все хотели одного — что угодно, только чтоб кончилось это падение в бездонную бездну… У всех на уме было одно слово — «армистис» (перемирие), что означало, что немцы не пойдут на юг Франции, не придут сюда, не расквартируют здесь свои войска, не будут забирать скот, хлеб, виноград, вино...
Бежавший из Франции в Лондон де Голль, хотевший сопротивления во что бы то ни стало, в тот момент был, увы, не с Францией, не с народом. С народом был Петен».
Більшість французів у 1940-му не сприймали генерала де Голля всерйоз. Його палкий заклик продовжувати боротьбу підтримали одиниці. Справжнім рятівником нації вважався маршал Петен, який прикрив своїм авторитетом ганьбу мирних переговорів з Німеччиною.
«Перемир’я», укладене 22 червня, було фактичною капітуляцією Франції. Країна розділялася на окуповану німцями північ із центром у Парижі і південну «вільну зону» зі столицею в містечку Віші. Французька армія, за винятком 100 000 осіб, підлягала демобілізації. У німецьких таборах залишалося 1,5 мільйона військовополонених французів.
Очолив уряд, який контролював південь Франції і заморські колонії, маршал Петен. 10 липня Національні збори передали йому всю повноту влади. Міжнародне співтовариство, включно зі США й СРСР, визнало режим Віші. Петен і його команда вважали збереження французької державності головним результатом домовленостей із німцями. Подальші події виявили справжню ціну цього сумнівного досягнення...
Зрадники чи патріоти?
У підручниках історії уряд Віші заведено показувати збіговиськом безпринципних зрадників, які ревно прислужували Гітлерові. Це надто спрощений підхід. Чим насправді була держава, очолювана Петеном? В ідеології режиму Віші досить органічно поєднувалися німецький вплив і консервативні погляди більшості французьких політиків, упевнених, що країну зруйнував парламентаризм. Маршала сприймали як необхідну для Франції «тверду руку». Республіканське гасло «Свобода, Рівність, Братерство» поступилося місцем девізові «Праця, Сім’я, Батьківщина». Проголошувалось повернення до «галльських витоків»; сокира стародавніх галлів стала новою національною емблемою.
Із зовнішньою політикою було складніше. Багато ідейних соратників Петена приховували за пронімецькою риторикою відверту ворожість до німців. Вони щиро вірили: показові поступки Німеччині необхідні, щоб врятувати державність, виграти час і накопичити сили для національного відродження. 1940—1941 рр. тон в уряді задавали віце-прем’єр Дарлан, міністр оборони Вейган і міністр закордонних справ Фланден, які намагалися послабити залежність Франції від рейху, — щоправда, без особливого успіху.
Серед недалекоглядних патріотів, які пов’язували порятунок Франції з режимом Віші, опинився й майбутній президент країни Франсуа Міттеран. молодий сержант Міттеран після того, як утік із німецького табору в 1941-му й пробрався на територію Віші, розгорнув бурхливу діяльність у комісаріаті у справах військовополонених. За підтримки адміністрації Петена, працівники комісаріату засилали в табори військовополонених фальшиві документи, організовували втечі солдатів у «вільну зону». За таку роботу Міттеран удостоївся рукостискання маршала Петена і вищої нагороди уряду Віші — ордена «Франциск Галлік».
Німці хотіли бачити в рядах вішістів трохи іншу публіку. Так, безпосередньою креатурою Берліна став одіозний політик П’єр Лаваль. Він увійшов в уряд Петена ще влітку 1940-го, однак був звільнений у грудні того ж року через очевидні пронімецькі симпатії. Проте Гітлер, що неухильно посилював тиск на керівництво Віші, у квітні 1942 р. домігся призначення Лаваля прем’єр-міністром. Він набував дедалі більшого впливу, витісняючи Петена на другий план і радуючи Берлін цинічними акціями штибу примусової відправки в Німеччину 750 тисяч французьких робітників.
Остаточного фіаско петенівський курс зазнав у листопаді
1942-го, після висадки англо-американських військ у Північній Африці. З таємного благословення маршала, колоніальні вішістські війська здалися союзникам. Розлючені німці дійшли висновку, що грі у французьку незалежність час покласти край. 11 листопада гітлерівська армія перейшла демаркаційну лінію й окупувала південь Франції. Уряд Віші був зведено до маріонеткової структури і наповнено послужливими колаборантами. Патріотично налаштовані вішисти спрямували погляди у бік де Голля, який набирав сили. Ну а «глава Французької держави» маршал Петен перетворився на суто декоративну фігуру. 1944-го він спробує вийти на контакт із союзниками, проте німці покладуть край цій спробі і силоміць вивезуть номінального французького лідера до рейху…
Отож, усі намагання Петена і Ко зберегти суверенітет Франції виявилися марними. Поступки Гітлеру, зроблені в ім’я цієї благої мети (зокрема видання антисемітських законів), лише зганьбили «рятівників Батьківщини». Наївно було думати, що після здачі всіх ключових позицій французькому керівництву вдасться зберегти крихти самостійності; що переможці залишать переможеним свободу маневру. Коли противнику віддано добру половину шахових фігур, продовжувати партію вже немає сенсу.
Політична амнезія a la france
Із закінченням війни для колишніх лідерів режиму Віші настали скрутні часи. П’єр Лаваль намагався сховатися в Іспанії й Австрії, але, потрапивши до рук французької влади, був засуджений і розстріляний. Анрі Петен, який волею долі опинився в нейтральній Швейцарії, повернувся у Францію з власної ініціативи. Маючи великий багаж пом’якшуючих обставин, він був спокійний за свою долю.
Проте 15 серпня 1945 р. верховний суд визнав маршала винним у зраді і засудив до розстрілу. Через два дні генерал де Голль, який колись служив під керівництвом Петена, замінив смертний вирок на довічне ув’язнення у фортеці на острові Іль-д-Йє. 89-річний старець, який не очікував такого суворого покарання, сподівався, що невдовзі буде амністований — як і його соратники Вейган та Фланден. Колишній національний герой помер у в’язниці 1951 року у віці 95 років. До самої смерті Петен мав репутацію зрадника батьківщини. За свідченням його адвоката, маршал дивувався: «Невже люди можуть щиро вважати, що я зрадив? І якщо так вважають, то чому?..» Логіку засудженого зрозуміти нескладно. Адже в момент німецького вторгнення він начебто все робив «як треба» за підтримки абсолютної більшості французів. І капітуляція вберегла країну від страшних випробувань, що випали, приміром, на долю Польщі, яка відчайдушно боролася.
Логіку судового вироку обумовила загальна ейфорія, що панувала у Франції 1945 року. Новий лідер нації, Шарль де Голль, надзвичайним чином зумів забезпечити своїй батьківщині почесне (і навряд чи заслужене) місце в таборі країн-переможниць. Фельдмаршал Кейтель, побачивши на підписанні акта про капітуляцію Німеччини французького представника, був приголомшений: «Ми що, і французам війну програли?!» Щоб почуватися такими ж повноцінними переможцями, як англійці або американці, громадянам Франції мало було в 1945 р. підтримувати де Голля. Належало забути, що 1940-го вони підтримали Петена.
Письменник Артур Кестлер, який торкнувся теми «політичної амнезії» в одному зі своїх есе, писав: «Францію визволили не макі, а англо-американська військова машина... І ось не минуло й року, як кожен середній француз був сповнений щирої віри в те, що Франція поразки не зазнала, що здобула вона звільнення завдяки зусиллям самих французів, і що якийсь мосьє Дюпон був, якщо розібратися, відважним учасником руху опору, і якби трапилася слушна нагода, він би це чудово довів. Пам’ять про його справжні думки і вчинки у похмурі роки «інтермецо 1940—1943» була так успішно витіснена, що цей період і донині зяє чорною дірою у французькій історії».
Суд над вішістом №1 став важливим етапом у ретушуванні ганебного минулого. Якби не відреклися французи від Петена, не зробили його зрадником, вони б визнали колективну відповідальність за ганьбу 1940-го. Зі старим маршалом вчинили не надто справедливо. Але ця кривда абсолютно закономірна. Пожинаючи лаври «миротворця» і «рятівника нації», Петен автоматично забезпечив собі і майбутнє тавро зрадника. Народна любов до виразника капітулянтських сподівань не могла бути стійкою, як не міг довго зберігатися урізаний суверенітет Франції. Дорога, яка здавалася Анрі Петену єдино правильною, завела його у глуху безвихідь.
Формально-юридичне значення вироку, оголошеного маршалові Петену, невелике. Але, напевно, правильніше буде розглядати його в загальноісторичному контексті — як вирок цілій системі цінностей, яку на початку 40-х сповідували французький політикум і французьке суспільство. І — як застереження всім, хто захоче цю систему цінностей запозичити.