Міфи - на те й міфи, щоб не потребувати доказів. Якщо людина інтуїтивно згодна з запропонованим міфом, вона й не подумає поставитися до нього критично. Міф заповнює зони незнання-небачення і працює інформаційною латкою у картині світу, яку створює наш мозок. А потім диктує рішення і вчинки - зателефонувати, наприклад, у паніці: "Ти в Маріуполі??? Терміново виїжджай, його днями здаватимуть, інфа 100%..."
Минулого тижня слідом за столичним "Динамо" у Маріуполі відмовився виступати ФК "Карпати" (Львів). І якщо Суркіс хоча б аргументував свою відмову бойовими діями в кількох кілометрах від футбольної арени, то генеральний директор львівського клубу озвучив іншу загрозу: "Все-таки ставлення до західняків там неоднозначне. А якщо наші вболівальники захочуть туди поїхати? Вони в Луцьк їдуть - і то в нас проблеми. А тут у Маріуполь приїдуть "хлопці з Бандерштадту". Можливі провокації".
Так і сказав. Чув би "Океан Ельзи", на концерт якого в Маріуполі прийшли 30 тисяч людей, - обійшлося!
Або погляд з іншого боку. На колоніальній карті РФ Маріуполь - локація стратегічна, тому місто заміфологізоване старанно й до абсурду. Тут, "тимчасово окуповані Україною", живуть "розіп'яті хлопчики" й "не цілком уцілілі після каральних зачисток" бабусі; тут в аеропорту заморожують у холодильниках власників квартир і машин, які сподобалися "західнякам"; тут у городах зариті прапори "ДНР", які в день "Х" дістануть героїчні підпільники й партизани... Всьому цьому, без будь-яких лапок, повинні вірити насамперед жителі непідконтрольних територій. Та й іншим охочим не забороняється.
Самому Маріуполю, образ якого у свідомості нерезидента скроєний у підсумку з суцільних латок-міфів, не позаздриш. У такому вигляді пришивати його до країни, яка прямує до Європи, нікому не хочеться. Відтак - що робити в будь-якій незрозумілій ситуації? Правильно: "зливати" Маріуполь!
В ізоляції
Той, хто доїжджає сюди і має час роздивитися, починає бачити справжній Маріуполь. Але чи поїздом (їх усього два - з Києва і Львова, нещодавно анонсували одеський), чи на машині - їхати неймовірно довго й сумно. Серед тих, хто доїхав і "побачив", - багато українських музикантів, літераторів, ІТ-шників, ГО-шників. І дуже мало журналістів центральних ЗМІ....
Вимушена відірваність Маріуполя від медійних і транспортних потоків не вперше за роки війни служить йому погану службу. Попри те що після визволення міста саме сюди влітку 2014-го переїхали з окупованого Донецька обласні служби (МВС, паспортні столи, податкова, прокуратура), Маріуполь не стає столицею української Донеччини. І випадає з поля зору тепер уже й обласних журналістів, які осіли на півночі області, у Краматорську. І з процесу десакралізації влади, який жваво розпочався в тому ж таки Краматорську або Слов'янську, випадає теж.
Вихідна конфігурація залишає, здавалося б, небагато шансів на успіх. Замість однієї зрозумілої політичної вертикалі в Маріуполі зміцнюється цілих дві. Перша - партійна, контрольована Опозиційним блоком, друга - корпоративна, побудована групою "Метінвест" Ріната Ахметова. Саме до корпоративної еліти належить безпартійний мер, який очолив глибоко партійну міськраду (з 54 мандатів
45 - у депутатів Опоблоку).
До цього гібридного монстра додається "кишенькова" громадськість, вирощена ще Партією регіонів - ескорт спеціальних людей "за викликом" для проштовхування рішень у міськраді. Оскільки влада мусить у стислий термін відзвітувати про створення громади, за образом і подобою створюються нові громадські об'єднання - КСН, ОСББ і т.п., у керівники яких висувають представників тієї чи іншої вертикалі. Якістю будівельного матеріалу ніхто не переймається, і не дивно, що слово "громадський активіст" у Маріуполі - трохи з душком, як бички спекотного дня перед закриттям ринку.
Люди, які в місті рухаються самі, а не чекають, коли їх куди-небудь зрушать, називають себе "активістами" - якщо доводиться виходити на офіційний рівень, і "волонтерами" - між собою. Правильно, звісно, називати їх "громадянським суспільством" - тим самим, справжнім...
Волонтерський рух у Маріуполі з'явився навесні 2014 року, відіграв величезну роль в Опорі, відрефлексував усі можливі "хвороби зростання" і тепер розвивається горизонтально. Хтось на постійній основі допомагає переселенцям і сиротам, хтось - військовим, хтось - літнім людям в інтернаті, хтось - прифронтовим селам, хтось опікується розвитком мікробізнесу, хтось - соціальним підприємництвом, хтось організовує фестивалі й возить школярів подивитися країну. Насправді - усі допомагають одне одному допомагати всім. А якщо спільна загроза - знову об'єднуються, як у серпні 2014-го, коли готувалося вторгнення російських військ; як у січні 2015-го, коли обстріляли мікрорайон Східний; або як у квітні-травні 2017-го, коли довелося вперше серйозно зіткнутися з Опоблоком.
Між владними елітами і демократичними силами, не підозрюючи ні про яку громаду, живе обиватель. Обиватель як обиватель - щонайтиповіший, як скрізь. Квартирне питання зіпсувало його, мабуть, менше, ніж закріплена за Маріуполем виробнича монокультурність - ідентичність більшості жителів починається і закінчується заводською прохідною. Колись у місті процвітав порт, славилися рибна промисловість, важке машинобудування, велося будівництво. Тепер нічого цього немає, залишилася одна велика металургія - священна корова Ахметова, віджата в місцевого "червоного директора" Бойка, нині покійного. Маріупольці досі порівнюють, що краще: соціалістичний феодалізм Бойка чи капіталістичний Ахметова. Корпоративні соцпакети "Метінвесту" плюс лавочки-майданчики-трамвай-озеленення зводили б порівняння до паритету, якби не постійний ризик скорочень - "при Бойку такого не було". Жорстка конкуренція за місце під мартенівськими печами привчила металургів до дисципліни й настороженого ставлення до будь-яких змін.
Обиватель, звичайно ж, у курсі, що в Маріуполі ведеться "громадська робота" і є ціла мережа соціальних центрів і фондів, у яких за чистісінькою випадковістю працевлаштовані члени родин депутатів міськради та керівників "Метінвесту". Члени сімей учаться писати грантові заявки, зустрічати іноземні делегації й освоювати гроші на паях з бюджетом, отже, робота кипить. Донорів вистачає, адже муніципальні соцпрограми дуже "затребувані" - кожен заводчанин уже не по одному разу взяв участь у різноманітних школах, семінарах, тренінгах, і завжди готовий присвятити вихідні лекціям, наприклад, з урбаністики.
Сам по собі, без рознарядки, обиватель загалом пасивний і мало амбіційний. "Будеш добре вчитися - станеш майстром на "Азовсталі" - так мотивують у середній школі, з такою нехитрою дорожньою картою й випускають у життя.
Гра в монополію
Багато чого в Маріуполі влаштовано так, щоб обивателі й громадські активісти практично не перетиналися. Влада старанно зачищає територію від конкурентів і бажає сама формувати український порядок денний - у тих дозах, які спроможна перетравити без розладу шлунка. Вишиванки й гімн уже у вжитку. "Слава Україні!" ще не вимовляється, тому й народ поки що не привчений. Якщо намічається великий волонтерський захід під національними прапорами, металургів про всяк випадок автобусами відвозять з міста кудись на "фестиваль азовського бичка". Звідси - трамвайні чутки, що в українських мітингах беруть участь не місцеві, а "завезені" з Тернополя...
Можна сказати, що громадянське суспільство Маріуполя живе в подвійній ізоляції - понад 60 організацій, які зареєстровані й ефективно працюють, не помічає не тільки Україна, їх не бачать навіть сусіди.
Тотальна короткозорість досягається монополією влади на медіа. 90% ЗМІ регіону - міські газети "Приазовский рабочий" та "Ильичевец. Город", телеканалы МТВ і "Сигма", сайти mrpl.city та ilich.in.ua - контролюються холдингом Ахметова. Безуспішно шукати в них життя, що відбувається за рамками "офіційного" Маріуполя, обмеженого діяльністю чиновників, комунальних підприємств і комбінатів. Якщо, наприклад, активісти ініціюють прибирання паркової зони, то по телевізору про акції обов'язково розповість директор КП, який приїхав виконати свою роботу - вивезти зібране людьми сміття. І там, де глядач мав би оцінити ефект від самоорганізації, він бачить чергову патерналістську картинку про турботливих комунальників. Журналісти, що дивно, зовсім не хочуть виглядати одіозними: з цікавістю стежать за подіями і навіть приходять на волонтерські прес-конференції. Але якимось незбагненним чином останнє слово в будь-якій добрій справі однаково залишається за "міцним господарником" - і в газеті, і в куплеті.
Є, втім, і відверто "небажані" теми. Наприклад, екологія. Про труби комбінатів, що чадять, у Маріуполі кажуть: "Ми бачимо те, чим дихаємо". І це правда, місто визнане найбільш токсичним в Україні. Свого часу екологічний рух і масові мітинги проти вбивчих викидів залишили серйозну тріщину на репутаційному фасаді "Метінвесту", змушеного тоді, 2012 року, піти на значні поступки. Але відтоді інстинкт самозбереження в жителів прифронтового Маріуполя неабияк притупився. Настільки, що коли корпоративні ЗМІ подають вимоги активістів про зниження викидів "Смертьінвесту" як боротьбу за закриття комбінатів, обиватель і правда більше боїться безробіття, ніж онкодіагнозів (кількість яких, за статистикою, на 35% перевищила показники по області).
Момент істини
Що тоді не так зі сталим уявленням про феод "регіоналів", запитаєте ви? І в чому аж так сильно не праві львівські футболісти?
У тому, що з якогось моменту все вищевикладене перестало бути й здаватися константою. Пішло брижами по воді й розмилося. На рівні місцевого самоврядування вертикально інтегрований Маріуполь почав просідати, а горизонтальний - навпаки, демонструвати силу. Локальні зміни, які раніше давалися "третьому сектору" дуже важко, раптом знайшли енергію прискорення й необоротності.
Річ, здається, у накопиченому критичному потенціалі. І в магії перетворення процесу на результат: ось іще вчора всі дружно не бачили нічого, сьогодні прокинулися - а поле ж уже зійшло. І не помітити його важко вже навіть із заплющеними очима.
Це сталося зовсім недавно, і в кожного, напевно, своя точка відліку. Одні помітили тектонічне зрушення, коли у квітні маріупольські активісти зупинили антиукраїнську кампанію Опоблоку по всій Донецькій області. ЗМІ, звичайно ж, не побачили картинки цілком, а вона була набагато об'ємнішою, ніж просто протести біля наметів "за русский язык" і "против нацизма". За кадром залишилися організація масових запитів до СБУ, цивільне патрулювання, ефективні комунікації з силовиками та нездійснені сценарії травневих провокацій з підготовленими акторами-тітушками (не з місцевих, до речі). Мітинг із промовистою назвою "Маріуполь - це ми!" зафіксував право сильного і першу технічну перемогу - місто відразу звільнилося від біло-блакитних наметів, "безсмертних полків", георгіївських стрічок та обридлого штампа "недоУкраїни".
Інші оцінили чарівний ефект соцмереж. Маріуполь - місто хештегів і флешмобів, і сьогодні цей формат успішно розвивається у відкритий майданчик для ініціатив "знизу", з виходом в офлайн. Якщо до міністра екології можна звернутися прямо, уже не надто важливо, скільки ЗМІ прийде на круглий стіл і напише про злочинну діяльність начальника Азовської екологічної інспекції. І в тому, що міністерство знесло до біса весь інститут корумпованих екоінспекцій, активність маріупольських громадських активістів стала, можливо, останньою інформаційною краплею. Або дороги. Можна скільки завгодно вислуховувати відмовки, що влада не в змозі встежити за кожною ямою, а можна взяти трафарет і позначити вибоїни портретом мера. Флешмоб # ВадікНеПроґав мав успіх - уже вранці комунальники, матюкаючись, замазували портрети і латали ями. Вода камінь точить, і що неадекватніша реакція чиновників на викриті "схеми" та їх публікації у Фейсбуку - то більше читачів, то ширші кола по воді, то вимогливіші запити.
А от пенсіонери розгледіли "третю силу", коли молоденький активіст переміг великий і жахливий Пенсійний фонд. Відтоді як у Маріуполь хлинули переселенці (у місті їх зареєстровано майже 100 тисяч), втрачання свідомості й смерті в "пенсійних" чергах стали звичним явищем, - щоб потрапити на прийом, люди похилого віку змушені були тижнями "відзначатися" вранці й увечері, у спеку і в мороз. І тут прийшов хлопчик, узяв і "все розповів" начальству районного відділення прямо на сходах установи, на очах "живої черги". Зібрав у пенсіонерів підписи, записав їхні "Вимагаємо!" - отримав 20 тисяч переглядів. І, зрозуміло, пенсійна начальниця звично кивала на область і Київ, погрожувала викликати поліцію. Але через три доби після стихійного мітингу у відділенні було запроваджено талонну систему з обслуговуванням уже наступного дня, а пропускна спроможність збільшилася з 30 до 120 осіб на день.
Велика хамська структура, яка звикла до того, що її бояться. І один хлопчик, Андрій Дудін, який нагадав людям, що вони - громадяни, а чиновники - їхні наймані працівники. Що цікаво, медіаресурс у цьому випадку йому особливо й не був потрібен. По ТБ, як завжди, прозвучала міськрада, але пенсіонери бачили на власні очі...
Руйначі легенд
Обивателі, як з'ясувалося, охоче стають громадянами, якщо розуміють, що система пропускає удари й змінити її можна. Так працює деокупація свідомості - через метаболізм спільної дії та спільного подиву від досягнутих результатів.
Нові емоції - новий lifestyle. Не боятися, а пропонувати. Не чекати біля моря погоди, а брати й робити. Не виживати, а розвиватися. У своїй зоні відповідальності громадянське суспільство Маріуполя може запропонувати вже не тільки тяготи, а й спокуси, яких немає в соцпакетах "Метінвесту" і в програмах міських управлінь. Дорослій людині воно дає можливість стати по-справжньому дорослою - наприклад, узяти грант на розвиток бізнесу й зажити цікавим життям господаря своєї долі. А дітям пропонують просто все - всі ресурси неформальної освіти України й зарубіжжя, - аби тільки вони й далі росли вільними.
Підприємці, ветерани АТО, викладачі, працівники банків, студенти, юристи, дизайнери, комп'ютерники - усі ці азартні й незалежні люди, які працюють у Маріуполі агентами змін, стають одночасно й рольовими моделями для нового суспільства. "Будь як Дмитрик!" - не просто мем, а керівництво до дії для залучених.
Тому децентралізація - це не бюджет і не точки на карті. Децентралізація - це побачити людей у найвіддаленіших містах і оцінити зроблене ними. Якщо в динаміці проаналізувати кількість і якість змін, які вже відбулися в Маріуполі, з'ясується, що він залишив позаду багато міст "великої" і мирної України.
І нехай поки що здобуті перемоги - лише окремі випадки, точки зростання, з яких мають оформитися системні реформи. Якщо завтра цього буде недостатньо, то цілком можливо, що саме Андрій, Дмитрик, Сашко, Марина, Кирило підуть у владу і стануть останніми руйначами легенд про тепле місто на самому сході Європи, де звуки артилерії поки ще зливаються з шумом моря, але де вже зовсім-зовсім не їдять футболістів.