Колись ім’я драматурга Олександра Корнійчука було відоме всім без винятку. Сьогодні про автора п’єс «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Пам’ять серця», «В степах України» свідомо забули. Та є людина, в серці якої Олександр Євдокимович живий завжди, — його вдова Марина Захаренко-Корнійчук.
Сьогодні Марина Федотівна живе в Санкт-Петербурзі, перебралася ближче до старшого сина, режисера Володимира Бортка («Собаче серце», «Афганський злам», «Цирк згорів, а клоуни розбіглися», «Бандитський Петербург», «Ідіот») — вона в тому віці, коли без допомоги рідних людей уже не обійтися. У квартирі на Шовковичній, із якою в неї пов’язано багато щасливих спогадів, живуть чужі люди... А починалася ця історія далекого 1941-го, коли Марина Захаренко пішла добровольцем на фронт.
— Після поранення я залишилася в Москві, вступила до української театральної студії при ГІТІСі. Невдовзі нас евакуювали у Саратов.
На дипломну виставу до нас приїхав Олександр Євдокимович Корнійчук, який був тоді головою комітету з мистецтва при Раді міністрів. Подивився він на нас і каже: «Так це ж готовий театр! Вас треба забрати в Україну». А нашу студію хотіли залишити в Москві, там були в захопленні від наших вистав. ГІТІС навіть виділив гроші, щоб ми найняли собі квартири. Та Олександр Євдокимович усе-таки наш Молодіжний театр відвоював: перевіз до Києва і навіть виклопотав кожному з нас по великій кімнаті в будинку по вулиці Артема — небачена розкіш!
— Коли ж ви знову побачили Корнійчука?
— Діяв наш Молодіжний театр недовго. Незабаром групу молодих акторів, зокрема й мене, «влили» у трупу театру імені І.Франка для підкріплення: там молоді не було. Одного разу театр гастролював у Херсоні, і Корнійчук приїхав туди читати свою п’єсу «Сторінка щоденника». Після читання Олександр Євдокимович, як завжди, влаштував банкет, а потім були танці... Ми з ним танцювали, аж раптом він мені каже: «Давай утечемо звідси!» Пішли й гуляли Херсоном усю ніч. Він запитав про «Сторінку щоденника», і тоді я зізналася, що погано слухала п’єсу: коли він читав, його стілець стояв на помості під нахилом, і я весь час боялася, що він упаде. Ми навіть не помітили, як промайнула ніч. Корнійчук зізнався, що звернув на мене увагу ще в дипломній виставі і я давно йому подобаюся. Та він був тоді одружений із Вандою Львівною Василевською, і це унеможливлювало наші стосунки.
Минуло зовсім небагато часу. Я відпочивала з дітьми на морі й там довідалася, що померла Ванда Львівна. А ми з Олександром Євдокимовичем домовилися зустрітися у Києві.
Ми почали зустрічатися. Потім він освідчився мені, а я, хоч він і подобався мені шалено, відмовлялася з ним розписуватися. Мені здавалося, що між нами занадто велика різниця. Не в літах — років я не відчувала, а в стані. І потім, я боялася: а що як у нього це лише захоплення, і воно швидко мине?
— Як ви стали Мариною Корнійчук?
— Це сталося через кілька років. Одного разу планувалася чергова поїздка за кордон, і Олександр Євдокимович каже: «Слухай, ну в яке становище ти мене ставиш! Чому я всім маю пояснювати, що ти моя дружина, якщо в документах це не написано? Давай розпишемося!» Я погодилася. Понесли ми заяву в Ленінський ЗАГС, і нам, як усім громадянам, дали місяць на роздуми. Настає час іти розписуватися, Олександр Євдокимович каже: «Марино, сядь. У мене до тебе прохання». — «Ну от, — думаю, — раніше я відмовлялася, тепер він передумав». А він і каже: «Дві мої попередні дружини відмовилися взяти моє прізвище. Може, ти візьмеш?» Я відповіла: «Залюбки!» Він так зрадів!
— Ви допомагали йому в роботі?
— Писав він дуже швидко. Він працював на першому поверсі, а я на другому, в нашій спальні, передруковувала. Інколи беру в нього аркуш із текстом, а там так написано, що ледве можна розібрати, а деякі слова — по півслова. Запитую, чому, а він відповідає: «Вони (і я розумію, що він говорить про своїх героїв) дуже швидко балакають, я не встигаю за ними записувати». А одного разу я почула, що він із кимось голосно розмовляє, згодом чую — плаче. Вбігаю до нього, а він крізь сльози каже: «Пат помер, прийшла телеграма...»
— Ви були щасливі з ним?
— У мене жіночого щастя вистачило б на трьох. Одного разу в готелі «Москва», в якому ми завжди зупинялися, коли приїздили до Москви, я випадково підслухала розмову покоївки і чергової по поверху. «Який гарний вигляд у Марини Федотівни!» — сказала одна з них. «А чого ж ти хочеш, — відповіла інша, — під хорошим дахом і будинок довго стоїть». Тож у мене був хороший дах.
Коли Олександр Євдокимович помер, мені було тільки 50 років. Та навіть якби мені було 20, я б не вийшла більше заміж. Після такого щастя цього робити не можна.
— А як довго тривало ваше щастя?
— Вісім років. Хворів Олександр Євдокимович із 1965 року (тоді аналіз крові показав надмірну кількість лейкоцитів), півтора року він носив у собі страшну міну — рак, але ніхто цього не бачив і не підозрював. Він багато працював, їздив по країні і за кордон. Навіть я забувала про його хворобу, так азартно й завзято він жив. Я завжди вірила в його одужання. І все-таки в березні 1972 року Олександр Євдокимович відчув себе зле, почалися болі...
Вирішено було покласти Корнійчука в онкологічний інститут, але йому при цьому сказали, що хочуть підлікувати радикуліт. Однак і в лікарняній палаті він налагодив життя так, як воно йшло у нас удома. Щодня привозили пошту. Друкарська машинка теж вирушила з нами до лікарні...
Перебуваючи в інституті онкології, він мріяв... написати комедію. Звісно, він жодної хвилини не вірив у розповіді про радикуліт, але про справжню його хворобу до самої смерті між нами не було вимовлено жодного слова. Лише одного разу, побачивши сльозу на моїй щоці, сказав: «Ми мужньо з тобою тримаємося. Давай так триматися до кінця. Іди вмийся».
Після його смерті я знайшла під подушкою його фотографію з написом: «Мила Марина, пам’ятай, не забувай». Минуло майже тридцять років, але я нічого не забула.
Коли я жила в Києві, то раз на тиждень ходила на Байковий цвинтар. Обов’язково. Мене тягнуло: прийду, бувало, все йому розповім — як минув час, кого бачила, хто що сказав. Ходити намагалася не у вихідні і свята, а в будні дні, коли людей мало, — можна щось зробити, та й просто постояти спокійно, щоб за спиною не шепотілися. Пам’ятаю, у перші дні, щойно він помер, проходять повз мене жінки, і одна іншій каже: «Дивися, а вона плаче!» А та відповідає: «Звичайно, він такі мільйони з собою забрав, як же їй не плакати!»
— В Олександра Євдокимовича було багато звань і нагород...
— Він був Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом трьох Сталінських і двох Державних премій, Ленінської премії миру — єдиний в Україні. До речі, її він віддав у Фонд миру. За Сталінські премії купив під час війни танк (усі купували в складчину, а він — сам) і назвав його «За Радянську Україну!» — у Плютах у музеї Корнійчука зберігається за це подяка від Сталіна і фотографія, де він із танкістами, котрі на цьому танку воювали. Коли в 1947—1948 роках у Києві був сильний голод, він весь рік віддавав свою зарплату вдовам письменників, які загинули на війні. Започаткував три стипендії студентам театрального інституту, і навіть після його смерті вони продовжували її одержувати (до речі, першою стипендіаткою була відома акторка Лариса Хоролець). Певний час він утримував у Києві дитячий будинок.
Він був людиною скромною і не кричав на кожному розі про свої добрі справи, тому свого часу багато говорили про багатство Корнійчука. Розповідав, як одного разу на зустрічі з робітниками одного з заводів його запитали: «А правда, Олександре Євдокимовичу, що ви мільйонер? Кажуть, що у вас відкритий рахунок у банку». Зал завмер, а секретар партбюро сказав, що запитання, мовляв, не по суті. Але Корнійчук заперечив: «Нічого, я відповім. Мушу вас розчарувати, дорогий товаришу, я не мільйонер і бути ним ніяк не можу. Я одержую добрі гроші за п’єсу, якщо її напишу, але над кожною п’єсою я працюю два роки. Розділіть мій гонорар на два роки, врахуйте, що я більше ніде не одержую грошей, — усі мої «посади» виборні. Як і всі люди, я люблю приймати гостей у свята, і не тільки. І я хочу так накрити стіл, щоб мої гості були задоволені. Тож я, звісно, не бідний, але й не мільйонер».
Коли Олександр Євдокимович помер, у нього на книжці було 200 тисяч, які... держава забрала, щоб побудувати дорогу в Плюти. І одну з двох квартир на вулиці Карла Лібкнехта (нині Шовковична) забрали. Я залишилася, як то кажуть, бідною як церковна миша, але нічого — не пропала!
— Корнійчука досі називають «придворним драматургом». Мабуть, мається на увазі його знайомство зі Сталіним.
— Про його зустрічі зі Сталіним часто запитують... Одного разу Олександр Євдокимович дістав із шафи стару папку, витяг із неї папірець, вирваний із блокнота, і сказав мені: «Читай». Синім олівцем, чітким почерком там було написано: «Вельмишановний Олександре Євдокимовичу! Читав Вашу «У степах України». Вийшла чудова штука — художньо цілісна, весела-превесела. Боюся тільки, що занадто вона весела, і є небезпека, що розгул веселощів у комедії може відвернути увагу читача-глядача від її змісту. Між іншим, я додав кілька слів на 68 сторінці. Це для більшої ясності». І підпис: «Привіт! Й.Сталін 28.12.1940 р.»
Вони познайомилися, коли Корнійчук написав п’єсу «Фронт». Сталін уночі викликав до себе Корнійчука (у вождя народів було безсоння, і він любив працювати ночами) й попросив привезти текст. Олександр Євдокимович спробував відмовитися, сказав: «П’єса написана від руки, а в мене поганий почерк — ви не розберете», на що Сталін відповів: «Нічого, мої друкарки будь-який почерк розбирають!» Через добу телефонує: «Товаришу Ка-арнійчук, приїжджайте, поговоримо». І попросив вилучити з тексту сцену суду над Вогневим: «Дурні всі зрозуміють однозначно і почнуть стріляти всіх Вогневих». Олександр Євдокимович спробував був заперечити, але Сталін не слухав: «Треба, товаришу Ка-арнійчук, треба».
П’єса викликала незадоволення в тієї частини воєначальників, проти яких була спрямована. Невдовзі до Корнійчука прийшов ад’ютант Сталіна і приніс пакет. У ньому — телеграма з таким текстом: «Автора п’єси «Фронт» судити трибуналом і розстріляти. Того, хто дозволив публікацію у «Правді», — судити». Нижче від руки було написано: «Вивчайте «Фронт» Корнійчука — краще воюватимете. Й.Сталін».
Олександр Євдокимович говорив, що Сталін — постать воістину трагічна. І додавав: «Ніколи б не став писати про нього — для цього потрібен Шекспір!»
— Марино Федотівно, ви ображені, що вашого чоловіка забули?
— Є у древніх такий вислів: «Заздрість подібна до блискавки, вона вражає вершини». За життя йому заздрили тихо, сьогодні, навіть мертвому, заздрять відкрито. Шукали на нього компромат у архівах КДБ, не знайшли. Прийшов одного разу до мене покійний Левада і каже: «Марино Федотівно, був оце у Спілці письменників. Стоїть група молодих письменників, і один люто каже: «Їздив на Короленка, переглянув весь архів — нічого немає на Корнійчука!» Та якби Олександр Євдокимович підписав хоч один донос, про це написали б усі газети, але його змогли звинуватити лише в тому, що він був «придворним драматургом».
Раніше я дуже переживала, багато плакала. А потім зрозуміла: щоб дочекатися справедливості, потрібен час. І я сподіваюся до цього дожити.