Російські ЗМІ продовжують щодня інформувати глядачів, читачів і слухачів про стан здоров’я хлопця, який, власне, вже цього здоров’я позбувся — йдеться хіба що про врятування життя солдата. І про нові випадки дідівщини в російській армії. І про небажання офіцерів ділитися страшною інформацією. Образ армії, який за останні роки віртуального інформаційного простору в Росії створювався з допомогою звичних пропагандистських прийомів — від бадьорих репортажів у програмі «Час» до серіалу «Солдати» в п’яти частинах, — тепер розсипається на очах. Тепер уже газети пишуть, що не можна відправляти дітей в армію, а люди у транспорті вигукують «Який жах!».
У цьому кошмарі вражає одне — вперте небажання російського суспільства знати правду. Сичов — не перший і не останній покалічений російський солдат. Якщо призов триватиме, таких буде ще багато. Бо Сичов — не перша і не остання жертва дідівщини. Адже дідівщина — явище хоч і потворне, однак абсолютно системне. І заохочуване офіцерами, які просто не знають — з радянських ще часів, — як інакше керувати солдатами. Навіть у тому ж лакувальному серіалі «Солдати» існує дідівщина — «дідусі» відпочивають, «салабони» гарують, негативний (!) персонаж намагається примусити працювати «дідів», але — зрозуміло — нічого у нього не виходить.
Так у кіно, так і в житті. Навіть у пропагандистському серіалі незрозуміло, чим усі ці люди займаються. Найпростіше сказати, що в армії минулого століття навчають захищати батьківщину. Але, якщо чесно, її захищають у найсучасніших родах військ, які, власне, і можуть знадобитися на війні XXI століття. І в таких військах дедалі більше контрактників.
І дідівщиною там якось не пахне — не до того.
А решта всієї армії видається зборищем нероб на платні, які не знають, чим зайняти призовників-доходяг. Та й платня, якщо серйозно, не така, аби заради неї сидіти в казармі. Ось і передоручається дисципліна «дідусям». А «дідусі», після року принижень, відчувають себе господарями життя, зганяють зло за минуле і радість із приводу здобутої влади на нещасних перволітках. Так було, і так буде, доки не зміниться сама система призову, не скоротиться армія, не з’явиться сенс у виконанні службових обов’язків, доки...
Але чому ж ЗМІ, які стільки часу переконували публіку в протилежному, зараз заговорили про Сичова? Відповідь, на жаль, проста: це не про Сичова. Це про Іванова.
Міністр оборони на повороті обійшов конкурентів-силовиків, став віце-прем’єром, що займається колегами, і почав примірятися до міфічного місця наступника Путіна. Наступник — нехай, а ось контроль над силовими структурами — річ серйозна. Конкуренти змогли розкрутити трагічний епізод, поставити міністра в ситуацію фігури, що виправдовується. На роль наступника Іванов тепер явно не тягне, та й позиції його у владі дуже похитнулися. Навіть залишаючись міністром, Іванов ніколи не буде улюбленцем мас, які навряд чи забудуть страждальницьке обличчя хлопчика з відрубаними пальцями.
Але масам цим варто було б ображатися не на міністра, а на самих себе. Якщо для того, щоб дізнатися правду, суспільству потрібні кланові розбірки — це суспільство безнадійне. Ампутовані ноги можна замінити протезами. Це, звичайно, неадекватна заміна, але хай хоча б хлопчик виживе! А ампутовану совість суспільства, його небажання знати правду, змінювати країну хоча б ради власних дітей нічим не замінити. Таке суспільство приречене, хоч би скільки нафти й газу видобували його енергетики.