Кілька днів читав нову книжку Олександра Бовіна, присвячену рокам його дипломатичної служби. Читав не те щоб із зацікавленням, а із якоюсь дивною сумішшю поваги й роздратування. Така нерівна книжка! Тільки виникає повага — влучна характеристика людини, точне бачення процесу, як маргінальна, сповнена самозакоханості думка на наступній сторінці відразу ж викликає роздратування... І так всі 815 сторінок... Я пригадав, як зустрічався із Бовіним на початку перебудови. Тоді він був її заслуженим виконробом, я неймовірно радів, що зустрінуся зі справжнім метром журналістики. І справді — Бовін дав мені блискуче інтерв’ю. Звичайно, перед публікацією надіслав йому текст для перевірки... Досі не полишає мене відчуття приголомшеності — в цьому тексті кожен, ну буквально кожен рядок машинопису був перекреслений і над ним від руки вписані зовсім інші слова — обережні, округлі, позбавлені блиску й відвертості нашої розмови... Це — також причина для роздратування. Однак я все ж таки продовжую з глибокою повагою ставитися і до Бовіна, і до всієї шістдесятницької еліти. І усвідомлюю, чому ці люди залишилися сьогодні на узбіччі пострадянського суспільства, хоча їхні ровесники і далі керують країнами й регіонами, вважаються сильними політиками та успішними бізнесменами. Як на мене, існує дві категорії шістдесятників. Перші — люди, які сформувалися вже під час хрущовської «відлиги». Сформувалися по-різному й у різних місцях — хтось на поетичних вечорах у Політехнічному або на київських зустрічах у парку Шевченка, а хтось — у референтурі ЦК КПРС... Ці ентузіасти змушені були стати непомітними й сіренькими, пристосуватися до нових порядків, коли «відлига» змінилася черговою реставрацією. І чекати свого часу аж до Горбачова. І виявитись каліфами на годину. Другі і під час відлиги, і після відлиги, і в горбачовські часи, і в післягорбачовські були насамперед слухняними учнями — і в результаті отримали від життя все: владу, гроші, іноді навіть репутацію...
Я думаю, перші відрізняються від других не здібностями, не вмінням оперативно реагувати на вимоги часу, а лише одним — наявністю сумління. Або хоча б усвідомленням того, що сумління існує... Звичайно, другим про це також можуть розповісти помічники. Саме цього тижня читав хоробре інтерв’ю Володимира Гусинського і патетичну заяву Бориса Березовського про готовність допомогти телеканалу НТВ та «Медіа-Мосту». Прекрасні тексти! Однак суспільство може серйозно помилитися, якщо вважатиме, що в ображених владою «олігархів» прокинулась совість. Ні, не прокинулась і не прокинеться. Тому що її у них просто немає. Тому що люди із навіть приспаним сумлінням не були б архітекторами тієї потворної системи, яку вони створили на власній батьківщині. Врешті-решт, їхні страждання — це трагедія людей, позбавлених влади і можливості заробляти нові й нові капітали. Але ж є й інші, справжні трагедії — трагедії розбещених ними журналістів, для яких свобода слова перетворилась просто на пропагандистський прийом, трагедії тисяч «маленьких людей», що працювали у створених ними економічних структурах, а тепер стають об’єктами прокурорської уваги лише через те, що Володимир Олександрович і Борис Абрамович посварилися із Володимиром Володимировичем. Трагедія суспільства, яке продовжує жити за хижими економічними законами, вигідними невеличкій купці людей, не здатних заробляти гроші інакше, як за правилами джунглів... Таких «політичних шістдесятників», як Бовін — здається мені, що і Горбачов був вихований їхнім середовищем, і Кравчук, — зупинило те, що вони боялися перейти певну межу, після чого починаєш прокидатися ночами... Звісно, вони поступилися ініціативою тим, хто завжди спить спокійно...
Я не знаю, який вихід з цього зачарованого кола. Мене ніхто не переконає, що люди, які заповзятливо створювали системи — єльцинську чи кучмівську, встановлювали правила гри, заповзятливо душили конкурентів або виявлялись кращими гравцями, — здатні ці системи змінити чи реформувати. Лише до тієї хвилини, коли відновляться їхні зруйновані боротьбою позиції у вже наявних системах владарювання. Я ніколи не повірю у боротьбу за свободу слова в Росії, очолювану Володимиром Гусинським чи Борисом Березовським. Бо те, що відбулося тут із журналістикою, — їхня заслуга. Володимир Путін лише скористався плодами їхньої перемоги над суспільством. І я ніколи не повірю в українську опозицію, аж поки не почую бодай покаяння тих її лідерів, які щедро скористалися злочинними правилами гри у системі, створеній не без їхньої участі. Суспільство вже було одного разу шоковане, почувши на плівках голос президента. Не можна ж його шокувати вдруге голосами нинішніх борців?
Я дуже боюся, що цей дефіцит елітної совісті може призвести до того, що люди в нашому суспільстві втратять віру не тільки у владу, а й у тих, хто цій владі опонує. І тоді Україна легко дістанеться будь-якому авантюристові, добре якщо хоч своєму, а не сусідові... Згадаймо, що президентські кампанії 1994 року — і в Кучми, і в Лукашенка — будувалися на боротьбі з корупцією, наведенні порядку, забезпеченні людського життя... А які тотально корумповані, жебрацькі суспільства побудували вчорашні кумири!
Ми ще не спізнилися з люстрацією. Нам потрібно змінювати не тільки президента. Нам потрібно замінити еліту, весь цей хижий політичний клас під будь-якими знаменами. І не вірте їй, коли вона скаже, що простіше замінити народ.