Публікацію запису, присвяченого таємничому зникненню кандидата на посаду президента Росії Івана Рибкіна, мені довелося відкласти. Події навколо цього зникнення змінювалися так швидко, інформація була настільки суперечливою, що довелося почекати з висновками. Але — хай це навіть когось і здивує — вони в мене не дуже змінилися, порівняно з тим, що я написав, як тільки дізнався про розшуки Рибкіна. Отже, що мені здалося найважливішим у цій ситуації?
З погляду політичної логіки, здавалося б, ні в кого не було потреби позбуватися Івана Рибкіна. Популярність його не сягає й одного відсотка, до того ж російський електорат пов’язує Івана Петровича з людиною майже одіозною — Борисом Березовським. Але, з погляду політичної логіки, не був небезпечним і редактор інтернетівської газети Георгій Гонгадзе. І не були конкурентами Олександра Лукашенка білоруські опозиціонери, які зникали по черзі... Це я не до того, щоб звинуватити Володимира Путіна у зникненні Рибкіна. Адже, мені здається, я ніколи не писав про причетність Леоніда Кучми до зникнення Гонгадзе, навіть тоді, коли розпочався знаменитий касетний скандал. Бо мені було зрозуміло, що коли і є в Україні людина, яка програє від розвитку ситуації навколо зникнення Гонгадзе, — то це Леонід Кучма. Так само і в Росії: якби щось сталося з Іваном Рибкіним, ніхто не зміг би пояснити, навіщо це Володимиру Путіну. Але багато хто — особливо за кордоном — говоритиме: чогось він усе ж таки побоювався, інакше...
Річ насправді не у проблемі причетності чи непричетності перших осіб. Це, звісно ж, важливо, але це, швидше, характеристика самого режиму, ніж суспільства в цілому. Однак не приховуватимемо від себе, що такі події — ознаки хвороби цілого суспільства, хвороби майже невиліковної. Це хвороба віртуальності, яка призводить до цілком реальних трагедій. Політики нагорі створюють для суспільства вигаданий світ. Для електорату він переповнений бадьорими вістками по телебаченню, поїздками країною, офіційними візитами й історичними ініціативами. Для чиновництва — насичений клановою або партійною боротьбою, протистоянням, кадровими революціями... Самі політики можуть точно усвідомлювати, що обох цих реальностей немає в природі, що відбувається банальне розпилювання грошей, яке просто необхідно чимось затушувати. Але населення починає вірити у своїх героїв. А чиновники — переконуватися, що в «господарів» є вороги і якщо їх так чи інакше покарати, нагорі будуть неймовірно задоволені... Одне незрозуміле рішення породжує наступне, одна віртуально-телевізійна реальність — іншу... Є політичне врегулювання в Чечні, роззброєння і примирення — по телевізору. І вибух бомби — в метрополітені. Є президент, у перемозі якого ніхто не сумнівається, — і несамовита боротьба навколо кандидатів, котрі не мають жодних, здавалося б, шансів не те щоб на перемогу, а на вихід до другого туру... На певному етапі свого розвитку Росія відрізнялася від Білорусі, Україна — від Росії. Зараз ці країни — принаймні перебігом певних подій і взаєминами між елітою й населенням — неймовірно схожі. Бо це країни дезорієнтованих суспільств...