Нинішнього тижня я спробував писати коментарі для білоруської служби Радіо «Свобода». Було дуже важко: хоча я прочитав багато білоруських книжок, самому читати тексти для радіоефіру виявилося найскладнішим завданням! Проте я назавжди позбувся радянської ілюзії про те, що білоруська мова настільки схожа на російську чи українську, що її нібито і не існує. Коли починаєш цією мовою говорити, відразу ж відчуваєш всю її своєрідність, насиченість і невимушену лагідність, яка в українській замінюється такою ж природною музичністю... Просто це дуже різні музичні інструменти. Як можна було цього не помічати?
Проте я не хотів би заглиблюватись у філологічні студії. Мені важливо самому собі було пояснити, чому виникло це бажання — хоча б інколи говорити із білорусами їхньою рідною мовою? Коли на початку навчання у Москві я раз і назавжди вирішив залишитись в українській журналістиці, це не була проблема вибору, бо це була моя журналістика. Білоруська — журналістика іншої країни. Проте я завжди відчував той невимовний біль вмираючої, покараної невідомо за які гріхи мови й культури... У шкільні роки я їздив за білоруськими книжками на станцію Поріччя неподалік литовського Друскининкаю — потім на її сумному тлі зніматимуть один з перших фільмів перебудови «Мене звуть Арлекіно». У книгарні Поріччя книжки накопичувались, немов у бібліотеці — не було кому їх купувати, вони вже й не чекали на читача, а просто тихо вмирали. Я запам’ятав на все життя те невимовне дитяче враження: покірне вмирання прекрасних книжок у станційній книгарні...
А, можливо, я хотів зробити це заради усього однієї людини — білоруського поета Пімена Панченка. У одному із своїх передсмертних віршів — я переписав його десь 13 років тому з мінської газети «Літаратура і мастацтва» — Панченко попрощався не з читачем, а з рідною мовою. Цей вірш закінчується так — думаю, переклад тут не потрібний:
«Родны Янка Купала,
Вы пісалі:
«Я веру: настане...»
Дарагі мой Іван Дамінікавіч,
Не, не настане!
Гэта ўжо не світанне,
Гэта наша настала змярканне,
Гэта з мовой маёй,
Гэта з песняй маёй
Развітанне»
Чомусь ці рядки я також запам’ятав. Мені уявлялася ця картина: старий поет, майже класик, час підбивати підсумки, а головний з них — скоро просто не буде читачів, історія не залишає йому шансу мати співрозмовника... Генетично я походжу з такої ж померлої культури — культури ідиш. Однак читач на ідиш не просто асимілювався — головним місцем його «асиміляції» стали Освєнцим і Бабин Яр... А білоруси — живуть, живуть у цій атмосфері «развітання», прощання із своєю культурою. І навіть сьогодні не зрозуміло, чи є сила, здатна змінити цю ситуацію... Один із закордонних критиків моїх щоденників закинув мені, що я ненавиджу білоруський народ, який прикипів серцем до свого президента... Що ж, я маю бути послідовним, хоча б заради пам’яті Пімена Панченка і таких як він — білоруських інтелігентів, які все ж таки сподівалися, що їхня мова й культура будуть врятовані. І саме тому буду намагатись говорити білоруською...
Сусіди завжди будуть для нас прикладом того, що ми зупинились буквально за крок від того жахливого провалля, після падіння якого культуру потрібно вже не розвивати, а рятувати від остаточного знищення. Наші «маленькі» україномовні західні області — це середня європейська країна. Наш центр, який також поволі повертається до української, — це вже країна велика. Пригадую, як я блукав вулицями Гродна, можливо, найромантичнішого з білоруських міст, у намаганні почути хоча б крихітку білоруської мови. І почув! Двоє інтелігентних молодих людей (один з них виявився якраз викладачем білоруської) жваво спілкувались між собою мовою, яку я до цього бачив лише у книжках... Йшов 1980 рік... З того часу ситуація, звісно, змінилася. Однак і досі люди, які розмовляють між собою білоруською, виглядають такою собі забобонною сектою на власній батьківщині... Це дійсно страшно... Жодними базіканнями про спільну долю, союзну державу і братів-слов’ян не виправдати це національне самознищення... Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом.