Прогулююся містом, у якому апостол Павло здобув величезну навіть не релігійну, а політичну перемогу. Саме тут він охрестив римського проконсула Кіпру — таким чином острів став першою у світі територією, якою правив християнин.
Однак туристам розповідають не про знамените євангельське чудо святого Павла, а про легендарний епізод із його життя, якому не знайшлося місця в Писанні. Розповідають про побиття апостола батогами біля колони, яка відтоді стала однією з найбільших християнських святинь Пафосу. І це можна зрозуміти. Адже першим християнам насправді був потрібен не Павло — здібний політичний і релігійний діяч, а апостол-страждалець.
Особистість апостола завжди викликала в мене величезну зацікавленість — швидше, навіть емоційну, ніж історичну. Ісус, завдяки якому Павло став собою, — для мене постать канонічна. Якщо не бути християнином, можна побачити Ісуса серед великих біблійних пророків, від яких він відрізняється насамперед універсальністю свого вчення — тобто тим, що й дозволило християнству стати світовою релігією. Але Ісус, і як Син Божий, і як іудейський пророк, — постать містична. Його язик не повертається назвати політиком. До речі, цікаво, що всі ті іудейські проповідники нового, християнського часу, які оголошували себе месіями, були ким завгодно — героями, божевільними, шахраями, але також політиками не були — і великого успіху не мали, хоча вістка про появу можливого месії хвилями прокочувалася по єврейських громадах.
Проповідник просто не має права бути політиком. Однак проповіднику потрібен політик, навіть якщо проповідник — Син Божий. Таким політиком християнства і став апостол Павло.
Апостола взагалі можна вважати першим політиком нового часу. Він не був догматиком — інакше християнство не мало шансів на перемогу. Але був вражаюче моральним — тому, що вірив, і тому, що саме в цьому полягав головний шанс нової релігії. Антична політика базувалася на патріотизмі, законах, страху перед богами — тільки не на моралі. Знадобилися безпрецедентні для античних часів діяння апостолів — і Павла насамперед, щоб моральність стала якщо не змістом, то принаймні оболонкою політики християнського світу. Однак ХХ століття стало часом поразки святого Павла.
Тому що це було перше в історії минулого тисячоліття нерелігійне століття. Я зовсім не кажу, що раніше люди — тим більше політики, тим більше монархи і президенти, тим більше церковні ієрархи —так уже свято вірили. Однак вони принаймні мусили робити добру міну при поганій грі, навіть злочини виправдуючи іменем Господнім... У ХХ столітті виявилося, що все це — зайве, що можна правити не іменем Господа, а іменем ідеології, партії, диктатора... Новій політичній генерації — і не тільки у країнах з авторитарним устроєм, а й у країнах демократичних — виявилися не потрібними не тільки Бог, церква і релігія, а й моральна оболонка політичної діяльності. Більше ніхто не приховує, що політика — це не бажання принести користь ближньому — громадянинові, суспільству, країні, — а насамперед жадоба успіху. В постсоціалістичних країнах ще додадуть: необхідність заробити гроші для дітей — і хитро примружаться...
Мораль на початку ХХІ століття остаточно перестає бути інструментом політики, а коли стає ним, викликає загальний осуд. Я не збираюсь у цьому тексті втягуватися в дискусію про доцільність чи недоцільність іракської операції союзників, хочу тільки звернути увагу — опоненти американського президента докоряють йому, серед іншого, і за моральну мотивацію цієї операції. Докоряють, навіть не приховуючи, що моральне виправдання є абсолютним анахронізмом у сучасному світі, — і звідки в ньому взявся такий анахронічний президент Сполучених Штатів?
Цікаво, а чи пам’ятає хтось із цих критиків — здебільшого ревних християн, — після якого такого чуда фундатора церкви проконсул Кіпру прийняв християнство? Адже святий Павло нікого — на перший погляд — на Кіпрі не врятував і не вилікував. Він осліпив, так, осліпив волхва Єліма...