Здійснив давнє своє бажання — перейти крізь пропускний пункт через буферну територію кіпрської столиці, з Лєвкосії до Лєвкоши, зі столиці Республіки Кіпр до столиці ніким не визнаної Турецької Республіки Північного Кіпру, яка, втім, існує вже третє десятиріччя... Бажання було простим — на власні очі побачити, як під цим південним сонцем існує розірваний світ, зрозуміти, чи може знову стати цілим розрізане навпіл яблуко. І це не метафора навіть. Нікосія на карті — бездоганно кругле місто і тільки знаменита «зелена лінія» поділяє його на Лєвкосію і Лєвкошу...
Пройшов. Подивився. Місто одне, світи різні. Відчувається щось неприродне в цій розірваності. Однак вона вже є, її потрібно буде якось долати...Мешканці Лєвкоши дивляться згори, з колишніх кріпосних стін на мешканців Лєвкосії. За певний час тут, за демаркаційною лінією, буде Європейський Союз. А де будуть мешканці північної столиці, якщо не встигнуть в останній вагон на Захід? Так і будуть дивитися з-за дроту на сусідське життя — і відірватися не можна, і зійтися важко...
Ми — також мешканці Лєвкоши. Дивимося на сусідське життя із заздрістю і підозрою: чого ж це в них так все виходить? І чим ми гірші за поляків якихось? Напевне, нас просто не люблять на Заході. Ну і тоді потрібно подивитись на Схід. Нас там полюблять і прогодують.
Північний Кіпр також дивиться в інший бік — на Туреччину. Туреччина його створила, вона його годує й утримує. Як може — Туреччина не найбагатша держава світу. Однак, як і кожна справжня держава, — гравець. А у гравців бувають і власні інтереси. І от вже Туреччина радить уряду у Лєвкоші вирішувати проблеми із сусідами і якнайшвидше просуватися до Європи. Бо очевидно, що турки-кіпріоти — це перші посланці Стамбула в Євросоюзі. Як втратити такий шанс?
Росія також не найбагатша держава світу. А те, що в неї є власні інтереси, ми точно знаємо — за власною історією. Як і те, що у Росії, як у Британії, немає вічних друзів. Сьогодні Москва разом із Парижем і Берліном проти Вашингтона, завтра ж все може змінитися. І інтереси російської і української еліт, майже однаково не зацікавлених у цивілізованому розвитку своєї економіки, можуть збігатися лише тимчасово. Коли Росія збагне, що українці і білоруси так чи інакше можуть стати «її» контрагентами у Євросоюзі, Київ опиниться під подвійним тиском — московсько-вашингтонським. Цікаво, чи витримає?
Однак коли це ще буде. А поки, дорогі мої мешканці слов’янської Лєвкоши, може, нам інтенсифікувати виробництво дроту, яким нас сьогодні оточують з Заходу, а завтра оточуватимуть зі Сходу? Не прорвемось — так хоч заробимо. Все ж таки не піратські відеодиски...