Прогулюючись нещодавно відреставрованими залами Рундальського палацу — одного з перших витворів Растреллі — почав розуміти, чому палац не був таким популярним місцем екскурсій у радянську епоху. Все тут досі пов’язано із замовником — курляндським герцогом і фаворитом імператриці Анни Іоаннівни Ернстом Йоганном Біроном. А Бірон донедавна був постаттю майже забороненою, бо символізував іноземне засилля й фаворитизм в оточенні монарха. В інтер’єрах Рундальського ж палацу він має вигляд, швидше, державного діяча, ніж патентованого злочинця. Отож навіщо зловживати екскурсіями?
Цікавість до особистості Бірона з’явилася тільки в наш час — і не лише тут, у Латвії, де його сприймають насамперед як курляндського володаря, а потім уже – як імперського міністра, а й в Росії, де знову згадали про феномен фаворитизму. Якраз тепер вийшла перша «спокійна» біографія Бірона, в якій ідеться саме про діяльність герцога Ернста Йоганна, а не про жахи «біронівщини», відомі кожному читачеві романів Лажечнікова чи Пікуля. Автору розвідки з серії ЖЗЛ (ось і Бірон дочекався) доводиться також замислюватися над відповіддю на запитання: а звідки ж взагалі виникли фаворити? Всі ці знамениті французькі кардинали й фінансисти, португальські та іспанські аристократи, врешті-решт — сам Бірон. І він знаходить, як мені здається, досить цікаву відповідь: коли в середньовічного монарха з’явилася потреба постійно працювати з документами, а професійного апарату управління ще не існувало, виникла необхідність перекласти цю роботу на чиїсь плечі. Краще, звичайно, — плечі довіреної людини. Найліпший варіант — дуже близької. До речі, у монархів, які нікому особливо не довіряли, а воліли працювати над державними справами день і ніч, фаворитів не було.
Ось і формула успіху: там, де апарат управління не функціонує — або «недофункціоновує», а перша особа, замість роботи з документами або розрулювання конфліктів міністрів, намагається займатися приємнішими справами, і має з’явитися фаворит. Бо хтось повинен виконувати цю роботу! Однак відмінність фаворита від першої особи в тому, що він особливою відповідальністю не обтяжений, за свої помилки відповідає тільки перед близькою людиною нагорі, може переплутати власні інтереси з державними — добре, якщо вони збігаються, а якщо – ні?
У кожному разі, поява самого поняття «фаворитизм» у політичному лексиконі означає, що держава впевнено прямує в середньовіччя. Сам герцог Ернст Йоганн Бірон був, напевно, людиною досить сучасною для своєї епохи. Його присутність при особі імператриці, яка не славилася фанатичною відданістю щоденній бюрократичній роботі, означала, що хтось готовий узяти на себе безліч делікатних справ, які вже не вирішуються міністрами, але ще не вирішуються монархом. Однак відтоді минули сторіччя. І виявилося, що для управління державою є набагато ефективніші інституції, ніж фаворити при першій особі. Те, що феномен фаворитизму знову виник на наших очах і ми змушені читати про нього не в підручниках історії, а просто в газетах, – свідчення серйозної хвороби державного організму. І цю хворобу не вилікувати жодними реформами — а тільки особливою вимогливістю суспільства до тих, кому воно довіряє. Адже з епохи герцога Бірона ми перестали бути підданими. А це вже вселяє певну надію на майбутнє...