Пасторальність, напевне, неодмінна складова українськості: виховані у пасторальному краї, ми навряд чи здатні стати технологічними і полюбити мегаполіси... Тобто ми до них звикли, навіть наші душі урбанізувалися, однак коли бачимо щось справжнє, недоторкане, хатиночку у гаї — як радіємо. Де це мало зберегтися? Або в бідності — однак пасторальна бідність мальовнича тільки на великій відстані,— або високо в горах. Я вже давно хотів передати своє захоплення Аппенцеллем, маленькими гірським краєм у Швейцарії, однак з’явилися інші теми, закінчилися новорічні свята, під час яких я відвідував Аппенцелль, а спогад залишився. І недовго я там був, і гуляв під таким незвичним для січневої Швейцарії снігом, і обідав картоплею з сиром та огірками, отож здавалося б — чого мені? Однак будиночки були такі пряничні, ніби з дитячої казки, люди такі гостинні й відкриті. І взагалі, людей я побачив тільки за годину після приїзду, бо потяг прибув під час меси, а під час меси майже всі жителі столиці напівкантону Аппенцелль-Іннерроден — «внутрішнього» — були в соборі... Таке життя, ніби тебе впустили в казковий світ ненадовго — і при цьому всі надбання цивілізації були при тобі, а сама цивілізація з її ритмами та проблемами залишилася десь внизу... Я випив чаю з бабусиними коржиками в кав’ярні, стало вже зовсім темно, навіть гір не видно... Час повертатися...
Отож, внутрішній Аппенцелль — маленький напівкантон, зусебіч оточений територією іншого напівкантону — Аппенцелля-Ауссерродену, «зовнішнього». Другий напівкантон також дуже мальовничий, однак зовсім не такий пасторальний. Роз’єднання Аппенцелля відбулося у часи Реформації — звісно, жителі зовнішнього Аппенцелля стали протестантами, а жителі внутрішнього, що містився високо в горах, зберегли вірність католицизмові. І, очевидно, дуже довго розглядали своє життя як існування у фортеці і як вірність традиції — не випадково до останнього часу всі аппенцелльські проблеми вирішувалися на загальних зборах жителів напівкантону просто неба. Навколо «зовнішні» аппенцелльці розвивали промисловість і відкривали банки. Я зовсім не хочу сказати, що «внутрішні» не розвивалися, однак традиція залишалася для них головним — достатньо, скажімо, порівняти інтернет-представництва двох напівкантонів, щоб усвідомити, як по-різному вони й досі ставляться до свого минулого і сучасного життя, і це на території, яку ви можете проїхати аппенцелльським потягом за одну годину і не помітити, що перетинали кантональні кордони...Звичайно, з часом відмінностей поменшало, сучасність стала спільною, як газета, спільна для обох напівкантонів. Однак «внутрішній» Аппенцелль уже назавжди залишився пасторальним, якимсь нереальним, з пряничними будиночками і бабусиними коржиками в кафе...
Україна, оточена зусебіч чужим життям, інколи здається мені таким собі «внутрішнім» Аппенцеллем. Напевне, жителі Аппенцелля також ніколи не помічали, що живуть якось інакше, що в них інший плин життя, напевне, про свою країну вони почали говорити як про пасторальну тільки на догоду туристам... А проте Аппенцелль — малесенький, а його жителі завжди мали свою думку про те, що відбувається навколо. Чи може існувати у світі багатомільйонний Аппенцелль — ось питання, на яке я не можу дати собі відповіді...