Прочитав учора в газеті зведення дорожньо-транспортних подій і добряче замислився. Виявляється, з вини водіїв, котрі перебувають у стані сп’яніння, відбувається сорок відсотків аварій. Отже, більшість аварій припадає на тверезих шоферів, і проста логіка підказує, що їздити з ними небезпечніше. Незбагненно, але факт!
* * *
Наочний приклад жіночої логіки: дружина, вирушаючи на дачу, залишає на столі записку: «Михайле, ключі в сусідки Зіни». Дружина виходить, замикає двері, віддає ключ сусідці та їде собі...
* * *
На Всесоюзному радіо мені в 1975-му розповіли про кумедний випадок на станції «Восток» в Антарктиді. Полярний екіпаж, прилетівши туди, закріпив по-штормовому машину і з нагоди дедалі сильнішої завірюхи пішов випивати. Коли всі за столом уже клювали носами, із центральної бази в Мирному надійшла термінова радіограма. Необхідно було повідомити в Москву на радіо, чи проводяться в Антарктиді якісь спортивні змагання. «Аякже, проводяться, — повідомив у Мирний радист, котрий досі тримався на ногах, поглядаючи на поснулих льотчиків і синоптика, що бадьорився зі склянкою у руці. — Естафета чотири по сто... З причепом». — «А хто переміг?» — запитали з Мирного. — «Наука. На другому місці — льотчики», — повідомив в ефір радист і відключився. Наступного дня Московське радіо передало в спортивних новинах: «Попри важкі умови антарктичної зимівлі, радянські полярники не втрачають бадьорості духу й регулярно проводять спортивні змагання. Як нас щойно повідомили по радіо, на станції «Восток» учора відбулися легкоатлетичні змагання — естафета чотири по сто метрів із причепом у вигляді саней. Перше місце посіла команда синоптиків, на другому місці — льотний склад».
* * *
Усе розумів у балеті, єдине, чого не міг збагнути: «Чому балерини постійно стають навшпиньки, чи не простіше запросити танцівницю вищу на зріст?»
* * *
Нас тепер хлібом не годуй — дай утворити партію. Така народна забава з’явилася. Та от халепа, об’єднати всіх громадян одним насущним інтересом не виходить — лідерів майже стільки, скільки й членів партії. А може, організувати на телебаченні передачу під назвою «Сам собі партія»?.. Є ідея: організувати наймасовішу партію «спокушених і покинутих». Мабуть, кожного з нас хоча б раз у житті спокусили й кинули. Така масова партія могла б мати навіть фракції. Приміром, одеська фракція «Поматрошених і кинутих», а за кордоном, у Греції, приміром, можна створити філію партії «Спокушених і кинутих мільйонерами».
* * *
Сьогодні підзаголовки в газетах пишуть фахівці з маркетингу, а не фахівці з журналістики.
* * *
Навряд чи нинішні підлітки зрозуміють мою розповідь про те, як я, восьмирічний вихованець дитбудинку, навчався в гуртку малювання. Вчителька запитала: «Що намальовано на цій картинці?» Ніхто з нас не міг відповісти. «Це називається яблуко», — сказала вчителька. Руку підняв найдопитливіший із нас: «А що це? Таке саме смачне, як і картопля?»
* * *
По смерті Сталіна країна заходилася увічнювати його пам’ять. Ось яке повідомлення було надруковано в «Правде Украины» в березні 53-го: «Трудящі міста, як і всі радянські люди, вносять пропозиції про увічнення пам’яті Й.В.Сталіна. Я та мої товариші палко підтримуємо пропозицію Київського міськкому партії про будівництво в столиці України музею Й.В.Сталіна та про перейменування головної вулиці Києва Хрещатик на вулицю Сталіна».
* * *
Запис 98-го року. До Макашова син прийшов та й каже мале: «Я сьогодні їв мацу!». Таткові стало зле. (Фольклор)
* * *
Уздовж дороги на Голгофу стояли не тільки ті, що плювали. Стояли й ті, хто співчував, недосить сміливі, аби кинутися та спробувати врятувати Страчуваного, але досить сміливі хоча б у тому, що на очах у катів плакали співчутливими, аж ніяк не безпечними слізьми. Усе-таки плювки в ближнього ганебніші від сліз за ближнім, навіть коли вони від безсилля. Усе-таки є різниця між вустами, опоганеними плювками в страчуваного, й між вустами, що шепотіли молитву про полегшення його передсмертних мук. Авжеж, винні не лише ті, хто плював і забивав цвяхи в долоні. Ті, котрі співчували страчуваним, але не повстали в ім’я їхнього порятунку, теж цілком не прощені ні історією, ні своїм власним сумлінням. Але страта власним сумлінням є вірною ознакою того, що сумління існує.
* * *
На площі Київського вокзалу старенька кричить у мегафон: «Подайте хто скільки може».
* * *
97-й рік. Справдилася мрія всіх божевільних читачів — уже можна купити всі вісім томів Германа Гессе. Правда, коштує це задоволення дорого, під 50 гривень, але ж ці книжки можуть стати співрозмовником і духовним наставником на багато років. Бо письменник уже давно й універсально охарактеризував усе, що ми робимо й думаємо, бачимо та чуємо. І діагноз письменника, як і раніше, точний: надворі та сама фейлетонна доба — із гримасою посттоталітарного мутанта й мораллю парку юрського періоду.
* * *
У редакції побував кореспондент Франс-прес Жак Лаваль (був День узяття Бастилії) і розповідав, добірно перекручуючи російські слова, французькі анекдоти. Один із них: «У Терези померла свекруха, усі плачуть, жалобна процесія рушає на кладовище. На одному з крутих поворотів похоронну карету заносить, труна падає і відкривається. Свекруха, що була в коматозному стані, від удару отямилася й піднялася з труни. Через три роки вона справді померла. Її знову ховають, знову родичі плачуть. За кілька кроків до повороту Тереза каже кучерові: «Будьте тут обережніші! Три роки тому в нас на цьому місці сталася велика неприємність».
* * *
Двоє молодих поетів, на виступи котрих ніхто не ходив, бо їхні вірші були відірвані від життя, вирішили самі піти в народ. Молоді люди прийшли в парк і, стаючи по черзі на лавочку, заходилися тарабанити свої безглузді вірші. Бабуся, що проходила повз них, зупинилася та й каже виступаючому поетові: «Правильно говориш, синку! Погано ми ще живемо».
* * *
Слово може бути вільним, а може бути лакейським. Це важко зрозуміти, але легко відчути.
* * *
Зі статті: «Сьогодні Олександру Сергійовичу виповнилося б рівно 200 років».