Колись у нього була одна-єдина домівка в галицькому місті Долина на Івано-Франківщині. Потому — кампуси й готелі, квартири й тюремні камери… Нині у 90-річного Омеляна Миколовича Антоновича аж три власних куточки. Будинок і «фарма», або, як ми звикли казати, ферма поблизу Вашингтона. Квартира у Києві за два кроки від театру Франка. А третя домівка — у… бібліотеці.
Два роки тому коштами доброчинної Фундації Антоновичів було відреставровано Львівську наукову бібліотеку ім. Василя Стефаника НАН України. Одне з найбільших книгосховищ у нашій країні з найбагатшою добіркою праць із україністики розмістилося в колишній палаті Оссолінських. А у підвалі палати побудували помешкання для щедрого мецената, який кохається у старовині. Омелян Миколович нині — частий гість у Львові. Донедавна в поїздках його супроводжувала і кохана дружина Тетяна Михайлівна Антонович-Терлецька. Три роки тому її не стало…
Омелян Миколович — галицький інтелігент, у минулому — активний громадський діяч, нині — фермер. Тетяна Михайлівна була відома у Сполучених Штатах як провідний фахівець із нефропатології. Зароблений чесною працею статок Антоновичі вирішили використати на підтримку української культури…
Про Антоновича-мецената пишуть залюбки. А хто є Антонович-людина? Людина землі і людина слова, людина, яка не боялася відстоювати свої погляди в молоді роки, коли пов’язала свою долю з ОУН, і не боїться це робити тепер, коли споглядає життя в незалежній Україні з надією та тривогою. Людина цікава й непересічна.
Наша розмова відбулась у київській квартирі пана Антоновича. Помешкання схоже на свого господаря — на вигляд просте й невибагливе, та водночас якесь дивовижно гармонійне. На чільному місці — портрет щасливого, усміхненого подружжя… А під столом — нерозгорнуті пакунки двотомних «Спогадів» — автобіографічної книги Омеляна Миколовича…
— Любов до українського слова, звичаїв, традицій, усвідомлення себе українцем прийшли до вас іще в дитинстві, чи у більш зрілому віці?
— Від раннього дитинства я бачив себе справжнім українцем, як то кажуть, із крові й кості.
— Ваша матір була німкенею…
— Моя мати Єлисавета Михайлівна була надзвичайна жінка. Ми, діти, її дуже шанували, а вона нас дуже любила. По духу вона була абсолютною українкою. Чудово володіла українською мовою. До того ж була активною діячкою жіночої читальні — організації, яка опікувалася сиротами, запровадила курси крою та шиття для жінок, влаштовувала різноманітні імпрези для збирання коштів.
Батько, Микола Антонович, був старший за матір на дев’ять років. Наша родина, як тепер кажуть, належала до middle class, міщан. Батько не схотів хліборобствувати й зробив собі юридичну кар’єру. Працював судовим урядником і ще за Австрії дослужився до службового ступеня восьмого рангу та цісарського золотого ковніра на мундирі. Начебто й не дуже високо, але за імперії щось-таки значило.
Нас було четверо дітей, троє хлопців — я й мої брати Тарас та Роман — і дівчинка Ірина. Я був наймолодший. Усі старші вже навчалися в гімназії, і я тягнувся за ними.
У нашій сім’ї розмовляли тільки українською. Батько як державний урядовець розумів важливість знання мов. Тож він наполягав, щоб ми розмовляли з мамою німецькою. А нам так не хотілося! Мати нас любила й особливо не примушувала. Німецьку мову ми чули також від материних батьків, коли заходили до них у гості. У бабці Марії були такі смачнющі «кайзербірнен» — королівські груші… Вона не знала жодного слова інакше як по-німецькому, дід знав трохи українську й польську, а вже їхні діти вільно розмовляли і польською, і українською, бо жили в ненімецькому середовищі.
Іноді мені кажуть, що я організований, розплановую своє життя. Можливо, то даються взнаки німецькі гени? (Сміється.) Гени й виховання дають дуже великий внутрішній стимул, що підсвідомо спрямовує наші вчинки.
— Перелік міст і закладів, у яких ви навчалися, просто вражає. Академічна гімназія у Львові, гімназія в Перемишлі, католицький університет у Любліні, Вища торговельна академія в Познані, Вища технічна школа у Гданську, Торговельна академія в Берліні…
— Одне зауваження: в Данцігу я ніколи не вчився. Опинився там, рятуючись від чергового арешту. Це місто тоді було нібито вільне, не належало ні до Австрії, ні до Німеччини, ні до Польщі. Але знімеччене було повністю. Там тоді бувало багато українців: хтось переїздив, хтось, як і я, намагався уникнути тюрми. Навчатися я любив і ставився до студіювання з належною серйозністю. У Берліні студіював два роки. Можна було й років три або чотири, але я не довчився через політичні справи.
— То чим усе-таки зумовлене таке розмаїття? Чи був це постійний пошук себе, а чи з місця на місце гнали обставини?
— Швидше, друге, ніж перше. Але про це довго розповідати.
— А в чому ви вбачали своє покликання?
— Юридичні науки. А потім життя вносило свої корективи…
— Що підштовхнуло ваш інтерес до політики в молодості? І чим був зумовлений вибір саме радикального націоналістичного напряму?
— Поштовхом була діяльність УВО — Української військової організації, що складалася з колишніх вояків Української галицької армії… Нам, молодій українській генерації, здавалося тоді, що радикальний напрям може щось дати для України. Наша країна була поневолена. Щойно скінчилася війна з поляками, яку було програно, в Києві зазнала поразки УНР... Молодь була активна й хотіла якось діяти. Я долучився до цієї справи, спочатку вступив у студентську організацію «Молода громада», потім — в ОУН. Радикальне спрямування приваблювало, бо давало можливість найбільше виявити себе. Це вже тепер починаєш замислюватися над тим, що революція — не найліпший спосіб змінити життя держави на краще…
— Якби мій прадідусь був живий, він був би вашим ровесником — теж народився 1914 року. Доля склалася так, що під час Другої світової війни ви фактично перебували «по різні боки барикад» — ви займалися організаційною діяльністю в ОУН, а він воював у лавах Радянської армії. Скажіть, будь ласка, яким тоді було ваше ставлення до земляків-українців, котрі воювали на боці більшовиків? І яким воно є тепер?
— Мушу визнати, що ми трактували цих людей суто ворожо. Але тепер ми не можемо того робити, я принаймні не можу. Можу в чомусь не розуміти тих людей, які з примусу або з переконання були комуністами. Але з вашим прадідом я б із приємністю поговорив, може, ми б і дійшли якогось спільного знаменника.
Подобається це комусь чи ні, але мені важко назвати Другу світову війну в Україні Великою Вітчизняною. Під час тієї війни, хоч би де я був, у моїх вухах лунало «За Родину, за Сталина». Однак те, що робив тоді Сталін, було аж ніяк не в інтересах України. Проти нацизму, проти Гітлера — так, але це не визволяло мою країну від червоного терору.
— Ваше бачення істинного значення ОУН та УПА для історичної долі України зафіксоване у ваших книгах. На вашу думку, коли, за яких обставин у цій темі буде поставлено крапку? Чи можна тут узагалі говорити про об’єктивність сприйняття?
— Тоталітарний режим аж ніяк не влаштовувало те, що частина українців, замість воювати проти нацистів задля відновлення Радянського Союзу, повела боротьбу з німецькими окупантами під самостійницькими гаслами. В УПА фактично не було союзників, воювати доводилося на два фронти, розраховуючи при цьому лише на власні сили. Але ці хлопці були правдивими речниками українського державного напряму. Відомо, що у жовтні 1943-го УПА закликала радянських партизанів стати пліч-о-пліч до спільної боротьби за створення незалежних держав. А відповіддю була антиоунівська кампанія… Червоні партизани були лише маріонетками Радянщини. Вони фактично воювали за ворожу для України ідею — за поневолення. А нині їх нагороджують усе новими орденами й медалями, тоді як хлопцям із УПА, котрі ще живі, не можуть дати нормальної пенсії. Це абсолютна несправедливість. На моє переконання, вояки УПА мають бути зрівняні в правах із іншими ветеранами. Інакше ні про яку об’єктивність говорити не можна.
— На вашій пам’яті — непрості роки польської в’язниці та німецького Заксенхаузену. Що допомагало вам вижити, вистояти?
— Було дуже тяжко. За польської тюрми було навіть легше — тоді не існувало такої загрози життю (1933 року Омелян Антонович був заарештований за належність до ОУН і провів три роки у польській в’язниці. — А.Б.). Я був тоді ще молодим, мав 19 років. Поліційні обшуки, допити, знущання — це найтяжче, а от сама в’язниця — вже не так. Ми, політичні в’язні, переживали все разом...
У німецькому концтаборі допомогло вистояти те, що я вважав себе справжнім українцем. Вважав, що ідея, яку я репрезентую, зобов’язує мене весь час поводитися гідно. Це тримало нас усіх. Траплялися в такій ситуації і душевні злами — чи не продатися туди або туди. У нашому підпіллі таких було дуже мало, але вони теж були.
Кілька років тому я зацікавився іншими концтаборами — Освенцимом (Аушвіцем). Відвідав Заксенхаузен і побачив, що там немає жодної згадки про українців. На пам’ятнику жертвам поазбучно зазначені країни, з яких були в’язні, але України там, звісно, немає, є Радянський Союз. У «будинку камер» — пам’ятні таблички про в’язнів, але про українців — від націоналістів до комуністів — немає нічого… Згодом побував у Аушвіці з другом, який там сидів. У холі музею попід стіною висіли національні прапори з назвами країн, громадян яких було ув’язнено в Аушвіці. Українського серед них не було. Наших мучеників, яких там загинуло чимало, спочатку репрезентував червоний радянський прапор, а потім — андріївський триколор. Хіба ж це справедливо? Я розповів про це в Україні, і мені здавалося, що тутешні політичні чиновники таким фактом зацікавляться. Запропонував звернутися до урядів Німеччини та Польщі, аби український прапор і назва нашої держави з’явилися у всіх таборах, де катували наших співвітчизників. Мені обіцяли, що справу порушать, але так нічого й не зробили.
— Доля змусила вас постійно перебувати за межами рідної країни. 1949 року ви емігрували до США. Що зазвичай поставало у вашій уяві при згадці про Україну, що стало своєрідним символом Батьківщини?
— Вся країна поставала, все повністю! Ми жили надією, що колись зможемо бодай заглянути в Україну. Але, як ви розумієте, за часів Радянщини це було фактично неможливо.
— Чи спостерігали ви за життям у Радянській Україні, перебуваючи за кордоном?
— Звичайно. В Америці читав усю пресу, яку вдавалося дістати через Вашингтонський університет.
— Що непокоїло вас найбільше?
— Абсолютно все! Бо ж усе, що діялося, було погано. Більшовицька окупація була націлена на руйнацію нашого народу. А ми намагалися вловити бодай малесенький відблиск національної ідентичності. З надзвичайною цікавістю спостерігали за шістдесятниками…
1989 року Микола Жулинський гостював у мене й побачив «Літературну Україну» — червону від моїх позначок. Там були думки, за які до горбачовських часів неминуче загрожував би розстріл. А тоді вже друкувалися вільно, і це вселяло велику надію. Було й цікаво, й боляче все це читати…
— Як ви зустріли звістку про незалежність України?
— Спочатку дуже позитивно. Здавалося, що ця система може щось принести Україні. Звісно, швидко нічого змінитися не могло. Пам’ятаю, коли у січні 1992-го вперше приїхав у незалежну Україну, був просто вражений тим, що все робилося по блату, напівлегально. Зіштовхнувся з цим, коли купував оцю квартиру, в якій ми зараз сидимо…
— Ви вже кілька років поспіль більшу частину часу живете на Батьківщині. Які зміни спостерігаєте у незалежній Україні і як оцінюєте їх?
— Досить високо. То є сходинки, які ми маємо подолати, щоб стати фактичною Україною. Наша країна наближається до Західної Європи, наше жіноцтво взагалі не відрізнити від парижанок. Хоча мені, досвідченому старому, сучасна мода вже не у всьому до серця, але це жіночий привілей (сміється).
Якщо серйозно, зміни відбуваються, але дуже повільно. Це є наслідок нашого багатовікового поневолення. Тінь українця, який не знає, хто він, що він, трохи зникає, але страх самостійності ще залишається, хоча за тринадцять років він нібито трохи зменшився.
Стан, у якому нині перебуває багато сфер українського економічного, культурного, громадського життя, є наслідком Радянського Союзу, того, що держава все контролювала. Навчили українців чекати, поки їм держава все дасть. І тепер усі тільки скаржаться, що від неї не діждешся грошей. Тоді як на Заході давно приватна власність, там треба крутитися самому… Сподіваюся, з кожним новим поколінням пасивна покора меншатиме.
— Чи є, на вашу думку, в сучасній Україні «володарі умів», люди, здатні розбудувати, зміцнити державу, відродити її духовність?
— І так, і ні. Гадаю, що є запас освічених, перспективних людей. Але вони ще заслабкі. Тож справжньої української еліти поки що немає.
Є олігархи. Спочатку ми думали, що всі ці люди — русифікатори, що вони хотіли скоренько перейти назад до Росії, але виявилося — ні. Вони того не хочуть, але зі своїх власних інтересів. Тож вони не мають на думці української державності. Натомість «прихватизували» все на світі. Уряд відповідає за ці речі, а репрезентує його Президент… Коли мені пропонували відзнаку від Президента України, я відмовився. А от Почесну грамоту від Верховної Ради України прийняв, бо вона репрезентує весь народ.
— Які осередки культурного, духовного розвитку ви бачите в сучасній Україні?
— Києво-Могилянська академія та інші подібні.
— На відміну від багатьох емігрантів, ви воліли діяти, допомагати Україні бодай на відстані. Непросте запитання: а що, власне, легше — вкладати гроші й енергію, допомагаючи Батьківщині з-за кордону, а чи на рідній землі, у вирі непростого, жорстокого життя намагатися зробити щось для її розбудови?
— Я роблю те, що диктують мені мої гени. Я би волів бути в другій ситуації. Але перебуваю в першій, бо так склалися обставини. Тож роблю, що мені під силу.
— Як виникла ідея створення благочинної Фундації Антоновичів?
— Не знаю, так склалося. Якби у нас була купа дітей, ті гроші пішли б на них. А так нагромадилися якісь фінанси, треба було з ними щось робити, аби не марнувалися. Що ж, лишити для далекої рідні?
— Як ви обираєте об’єкти для фінансування? Які проекти нині фінансує Фундація?
— Вони з’являються якось природно. Перші кроки намітилися після того, як ми побували в Україні, побачили, яка тут ситуація, що потрібно. Я попіклувався про свою рідну Долину: 2002-го там було відкрито пам’ятник борцям за Українську державу — назву я запропонував сам. Тоді також відкрито побудований нами регіональний музей «Бойківщина». Нині відбудовую там церкву, в якій мене хрестили. Реставрували Львівську наукову бібліотеку ім. Стефаника, а нині фінансую реконструкцію палати Баворовських, де буде розміщений відділ мистецтв цієї бібліотеки. А ще я підтримав проект реконструкції будівлі, в якій міститиметься бакалаврська бібліотека Києво-Могилянської академії, і виділив на це необхідні кошти.
— Вашою особливою любов’ю користуються насамперед українські бібліотеки. Чому саме вони?
— Мені здається, це є найважливіше, найперше, що можна зробити для розвитку культури, за винятком якихось стипендій. Річ не лише у бібліотеці як такій. Мене здавна приваблюють речі, будівлі, які мають на собі наліт давнини. Колись я навіть ходив на аукціони старожитностей і щось там собі купував. Палати Оссолінських чи Баворовських сягають сивезних часів. Допомагаючи відроджувати їх до життя, я ніби відчуваю себе причетним до чогось великого, важливого…
— Повертаючись до ваших проектів, не можна не згадати міжнародну премію Фундації Антоновичів, яка вручається видатним українським літераторам, вченим-українознавцям, політологам, культурологам.
— Вона вручається вже двадцять два роки поспіль, за цей час її отримали понад 50 видатних людей, серед яких Василь Барка, Орест Субтельний, Роберт Конквест, Юрій Шевельов, Ліна Костенко, Марта Богачевська-Хом’як, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, Іван Драч, Збігнєв Бжезінський, Михайло Брайчевський, Микола Вінграновський, Микола Жулинський, Олена Апанович, Михайлина Коцюбинська та багато інших. Єдиний, хто так і не зміг отримати премію особисто, — Василь Стус, який на той час перебував у таборі. Натомість було відкрито фонд його імені в Гарвардському університеті.
— За якими критеріями визначаються щорічні лауреати?
— У нас є два напрями: література та українознавство, наукові розвідки. У кандидатів має бути високий професіоналізм, і їхні роботи повинні мати не менш високу наукову цінність. Усі ці якості оцінює журі.
— А судді хто?
— Іван Дзюба, Марта Богачевська-Хом’як і Микола Жулинський. Гадаю, що вони є фахівцями, вартими довіри. Раніше до них належав і Юрій Шевельов, видатний мовознавець, людина великого авторитету, до якої я часто звертався.
— Чи завжди ви згодні з рішенням журі?
— Ні, не завжди. Я частенько «пхаю свого носа» і роблю зауваження. Але журі — вирішує.
— Нинішнього року для вручення премії Антоновичів ви обрали саме Києво-Могилянську академію. На розбудову корпусу бакалаврської бібліотеки університету ви виділили близько одного мільйона доларів США. Чи можна сказати, що Могилянка для вас — це певний символ?
— Найбільшою цінністю Могилянки є те, що вона постала на давньому історичному підгрунті. В той час подібні університети виникали по всій Європі. Академія є символом відродження української самосвідомості, самоідентичності.
Крім історичного значення, важливе те, що відродження цього закладу вийшло з нашої інтелектуальної еліти. Спочатку нам здавалося, що це буде суто приватна ініціатива та приватні кошти. Але вийшло навіть так, що В’ячеслав Брюховецький одержав можливість побудувати цей ВНЗ на державному рівні.
— Нинішнього року премію Фундації Антоновичів одержали поет Дмитро Павличко та перекладач Андрій Содомора...
— Содомору знайшов я і, гадаю, не помилився.
— А ще під час церемонії було презентовано ваш двотомник «Спогади». Він багатий на цікаві спостереження, яскраві замальовки вашої доби. Яку головну думку ви хотіли донести до українського читача?
— Ніякій спеціальній ідеї моя книга не підпорядкована. Я просто хотів розповісти правду про те, що пережив. Головна мета мого життя викарбувана на пам’ятнику в Долині — це розбудова Української держави.
— Омеляне Миколовичу, ваша книжка заслуговує найпрестижнішої премії. Такої, як премія Антоновичів. Якщо журі вирішить присудити її вам, як ви відреагуєте на це?
— (Сміється.) Ні, ні, це вже занадто! А хто фундуватиме нагороду?
Якщо бути цілковито відвертим, іноді я замислююсь: а чи справді моя премія корисна? Чи справді сприяє загальному відродженню культури? Звісно, всі нагороджені одноголосно стверджують, що це дуже позитивно. А де ж тоді зрушення, де очевидний прогрес у нашій культурі? Не знаю…
— Під час презентації ви мали можливість поспілкуватися зі студентами. Якою постала перед вами нова генерація?
— Пригадую, чим жила молодь у ті часи, коли я сам був молодий… Можливо, це лише мій погляд, але здається, що теперішній українській молоді, як і теперішній українській еліті, чогось бракує…