Вирішальний двобій національних команд України і Німеччини за вихід до фінального турніру Кубка світу-2002 збігся з десятою річницею завершення останнього футбольного чемпіонату СРСР, після якого футбольна Україна почала існувати самостійно. Можна сказати, що наш футбол скінчив десятирічку і тепер здає вступний іспит до вищого футбольного університету. В разі невдачі доведеться залишитись на другий рік, а в разі успіху — відправити досвідчених німців на курси підвищення кваліфікації.
Вихідні позиції
У великому футболі завжди існувало два основні чинники — люди і гроші. Навіть у дитячі роки світового футболу, коли професійні контракти гравців вважалися суто символічними і заробітки не перевищували звичайних зарплат, потрібні були кошти на утримання команди, на поїздки, харчування і таке інше. Без цього найталановитіші футболісти нічого б не досягли. І водночас без видатних гравців до футболу ніколи б не прийшли хоч якісь гроші.
Якщо порівняти потенціал наших і німців, то до 1990 року співвідношення людського фактору було майже однакове. Талант Блохіна, Мунтяна, Бишовця, Михайличенка, Безсонова та інших українських зірок футболу був не меншим, ніж у німців Беккенбауера, Мюллера, Румменігге, Кальтца, Майера. Це неодноразово доведено в офіційних іграх єврокубків між київським «Динамо» та провідними клубами Німеччини. Коректність порівняння зростає, якщо взяти до уваги, що в ті часи «Динамо» було справді українським, а «Баварія», «Боруссія», «Гамбург» та інші — німецькими командами. Ні масовістю, ні організацією український футбол 70—80-х не поступався німецькому. Щодо грошей, то наші футболісти отримували набагато менше лише в абсолютному вимірі. Реально кращі радянські майстри шкіряного м’яча, так само, як їхні німецькі колеги, входили до кола найбільш привілейованих і забезпечених громадян своєї країни. На жаль, змагання наших національних збірних на той час було з відомих причин неможливим, так само як і перехід українців до німецьких команд.
Втрачені покоління
Суперечка про те, чи варто проводити національний чемпіонат із футболу замість союзного, була коротка і непродуктивна — політичні реалії не залишили вибору. Опинившись сам на сам з потенційно чи не найбагатшим футбольним господарством Європи, тодішнє футбольне керівництво України виявилось нездатним не те що примножити здобутки, а й зберегти досягнуте. Збірна країни майже на три роки залишилась поза офіційним міжнародним футбольним життям. Обтяжливі для бюджету команди майстрів місцева влада з радістю віддавала першим-ліпшим бізнесменам, яких цікавили лише «вершки» у вигляді готових футболістів, котрих можна було якщо не продати за кордон, то хоча б недорого використати для формування власного іміджу. Футбольну інфраструктуру на місцях залишили напризволяще, стадіони перетворились на ринки, спортзали — на торгові павільйони.
У підсумку ми втратили два футбольні покоління. Перше — гравців, які були тоді у розквіті сил. Ставши зайвими на батьківщині, вони подалися на чужину. Кращі майже наполовину «українізували» збірну сусідньої Росії та московський «Спартак», гірші заповнили заштатні команди Польщі, Словаччини, Угорщини. Коли національну команду України нарешті у 1994-му допустили до міжнародних турнірів, грати за неї вже було нікому. Другим втраченим поколінням стало «ненароджене» футбольне поповнення хлопчиків, яким зараз по двадцять. Зупиненого на початку 90-х конвеєра виховання молодих футболістів не відновлено й досі. І хай нікого не вводить в оману футбольний розквіт Андрія Шевченка та його ровесників. Ці хлопці ще встигли одержати освіту у старій добрій футбольній школі УРСР, на час розвалу якої їм було по 15—16. Саме тому їх не встигли перекупити росіяни та інші наші сусіди. І саме на їхні плечі лягла нині відповідальність за футбольну долю України. Якщо хтось гадає, що, програвши Німеччині, ми матимемо в майбутньому шанс, — то це навряд чи так. За спинами Шевченка, Реброва, Шовковського, Ващука, Косовського, Дмитруліна лише талановиті одиниці, а не повноцінна зміна, яка виросте, у кращому разі, років за п’ять-шість.
Нові гроші
На залишені після нашестя сумнівного гатунку авантюристів-скоробагатьків руїни вітчизняного футбольного господарства прийшли в середині 90-х люди із серйозними коштами. Не розглядаючи джерел і походження їхніх грошей, слід зазначити, що саме ці люди зуміли втримати на певний час наш футбол від падіння до рівня вірменського чи грузинського, чиї потужні донедавна команди вже ні на що не претендують і претендувати не здатні. Саме гроші нових інвесторів дозволили втримати в Україні згадане вже «покоління Шевченка», давши кращим його представникам можливість тренуватись і грати в умовах нечуваного досі матеріального комфорту. Проте навіть за такі гроші неспроможні стрибнути вище голови нинішні двадцятирічні, які цього просто не навчені. Звідси і засилля у складі двох провідних клубів України не найвищого рівня молодих іноземців, запрошених не так від надмірного багатства, як від безвиході.
Перед серйозними засновниками київського «Динамо», донецького «Шахтаря» та тими, хто бажає піти їхнім шляхом, постала нова проблема, від вирішення якої залежить подальша доля вітчизняного футболу. Наявність великих коштів дозволяє збирати, відповідно, високого рівня футболістів і мати «навколофутбольне» забезпечення виступів команд у внутрішніх та міжнародних турнірах. Не розшифровуватиму терміну «навколофутбольне забезпечення» навмисне, оскільки воно має напівміфічний характер, однак нерозривно пов’язане зі світовим футболом — є всюди, де навколо футболу ходять гроші. Наявність названих вище складових насправді ще не приносить серйозного успіху. Щоб цей успіх прийшов, слід інвестувати кошти у дитячий та масовий футбол, на що зважитись непросто. Результат бо настане не завтра і не післязавтра. Проголошене національною футбольною федерацією запровадження футбольних уроків у школах можна тільки вітати. Однак вважати, що сучасний школяр, побачивши подарований федерацією м’яч, одразу полишить звичні розваги і почне виснажувати себе на тренуваннях, було б принаймні несерйозно. Так само не дадуть належного ефекту великі футбольні школи при провідних клубах. Дев’ятьом із десяти їхніх випускників просто ніде грати — немає масового футболу. І його не замінити нашвидкуруч проведеними «пульками» з обов’язковим показом по ТБ вручення призів амбіційним банкіром. Чи готові власники «нових футбольних коштів» на справді серйозні і продумані інвестиції з багаторічною перспективою? Нелегко в це повірити, бачачи, з яким задоволенням сприймають пани Суркіс та Ахметов пеани натовпу власної солодкоголосої свити. На жаль, вітчизняна футбольна громадськість ризикує поділитись на два табори, що прославлятимуть кожен свого «футбольного божка», не даючи розгледіти глибину проблем, яких не розв’язати з наскоку ні за які гроші.
У них такі самі проблеми
Хоч як це дивно, але педантична футбольна Німеччина уражена сьогодні майже такими ж самими проблемами. Країна, чия збірна тричі була чемпіоном світу, не має жодної молодої зірки світового чи хоча б європейського рівня. Показовим став торішній матч юнацьких команд Німеччини та України на чемпіонаті Європи для 19-річних. Наша далеко не зіркова команда досить упевнено обіграла своїх німецьких однолітків на їхньому полі. Причина — німецькі діти і підлітки, так само як і українські, не бажають масово йти у футбольні секції. А те, що таких секцій в Німеччині у сто разів більше і що вони обладнані всім необхідним, нічого не змінює. Німецька юнь вибирає комп’ютери й дискотеки, а фізичний гарт здобуває у менш виснажливих і не таких травмонебезпечних вправах, як футбол. На шикарно обладнаних базах відра поту проливають хіба що діти бідних емігрантів або привезені
з-за кордону (у тому числі й з України) юні футбольні таланти. Високоприбуткові клуби бундесліги укомплектовані здебільшого іноземцями. Нинішнього року стався взагалі безпрецедентний випадок — на поле у складі однієї з команд вищого дивізіону не вийшло жодного футболіста з німецьким паспортом!
На випадок поразки
Отже, одну й ту ж саму біду Україна має через бідність, а Німеччина — через багатство. Тому нинішній поєдинок між збірними цих країн за путівку до Японії—Кореї матиме набагато більше значення, ніж просто спортивно-турнірне. Об’єктивно виграти хочуть усі. Проте стратегічно ця перемога Україні потрібна більше. Дарма доводити власну футбольну убогість і безперспективність — це й так усім відомо. Тому футбольний подвиг одинадцяти хлопців у жовто-блакитному може за певних умов створити в країні давно очікуваний футбольний бум, бути футболістом знову стане модно і, як тепер кажуть, круто. У разі виходу України до світового фіналу, футбол із Далекого Сходу дивитиметься, без перебільшення, вся країна. Залишиться не дати зіпсувати це видовище нашому ТБ із його недолугими коментаторами і збоченською пристрастю до трансляції національних чемпіонатів чужих країн. Втратити шанс зробити український футбол видовищем, гідним вигідного продажу, буде просто злочинно. Головне — не повторити шлях Болгарії, чия зіркова збірна 1994 року виявилась колосом на глиняних ногах, з-під руїн якого країна і досі не може вибратися.
Розмови про те, що Німеччина, аби потрапити на світовий футбольний фінал, вдасться до певних неджентльменських дій щодо нашої збірної, натяки на колосальні матеріальні втрати ФІФА і німецького футбольного союзу в разі невиграшу в України здаються, щонайменше, смішними. Досі всі проблеми наша збірна створювала собі сама. Що стосується натяків на суддівську сваволю, то, порівняно з тим, що виробляють вітчизняні арбітри на українських стадіонах, незначні помилки закордонних арбітрів видаються дитячими пустощами. Інша річ, що частина наших футбольних мужів уже тепер готують виправдання на випадок невдачі. Давайте краще приглянемося до німців, які безліч разів рятувалися від поразок і здобували перемогу на останніх хвилинах за рахунок граничної самовіддачі і дисциплінованості. Згадаймо Євро-96, коли арбітр фінальної гри призначив у ворота німців зовсім необов’язковий одинадцятиметровий. Урівноважені арійці не стали впадати в істерику, бити арбітра і закликати пожаліти їх, несправедливо скривджених. Вони просто зосередились і спочатку відіграли пропущений з пенальті м’яч, а потім забили переможний. Чи є хоч одна така гра в активі нашої збірної або наших провідних клубів? Щодо матеріальних втрат, то для економіки Німеччини та її футбольного бізнесу пара сотень незароблених на фіналі Кубка світу мільйонів стануть лише приводом заробити ці гроші на чомусь іншому. Більше того, програш був би стратегічно важливий для німецького футболу. Що краще — пройти до фінального турніру відносно слабкою збірною і вдати, що проблеми немає, чи почати після поразки реформувати своє футбольне господарство, аби гідно виступити на домашньому фіналі Кубка світу 2006 року? Непотрапляння Франції у фінал 1994 року викликало рішучі дії національної федерації, після яких національна збірна стала чемпіоном світу, а потім і Європи. Такий шлях, гадаю, цілком влаштовував би і німців.
Розсудить гра
На відміну від київського «Динамо», тренер якого після дошкульних поразок у Лізі чемпіонів несподівано заявив, що й не збирався нічого вигравати, бо «створює нову команду», — тренеру збірної України в особі того самого Лобановського ніхто не дасть заховатися за «обріями майбутнього». Отримана Валерієм Лобановським у спадок від Йожефа Сабо збірна зупинилась лише за крок до мети два роки тому, і тепер відступу назад ніхто не зрозуміє. Команди Лобановського традиційно вдало грали із представниками Німеччини аж доти, доки клуби цієї країни не перетворились на інтернаціональні. Збірна ж Німеччини — матеріал, давно і добре відомий тренеру київського «Динамо». Це ж його команда зуміла двічі, у 75-му та
77-му, обіграти мюнхенську «Баварію» в ранзі володаря Кубка чемпіонів. Що може бути дорожче за переможний досвід?
Перед іграми такого рівня, як Україна — Німеччина, на перший план виходить людський фактор. Саме налаштованість на боротьбу і стійкість перед можливими помилками вирішить долю путівки до Кореї—Японії. Все вирішуватимуть люди — наші і німецькі. Комусь у результаті і всміхнеться удача, якої не купити за жодні гроші.