На севастопольський пляж викинувся дельфін. Він лежав на боку й готувався померти. Навколо ссавця зібрався натовп співчуваючих. Дельфіна активно рятували. Ревно й щиро. Його поливали водою, щоб не сохла шкура, й накривали пляжними рушниками, щоб не сталося теплового удару. Потім приїхали спеціалісти НМЗК (Національної мережі моніторингу й збереження китоподібних) — за порятунок тварини взялися фахівці.
На вокзалі в Сімферополі знепритомнів жебрак. Натовп оминав розпростерте тіло. Хтось усе ж таки викликав міліцію. Міліція, своєю чергою, переадресувала виклик швидкій допомозі. Ніхто не зупинявся, не кажучи вже про те, щоб нести холодну воду, накривати й співчувати.
Нужденні та дельфіни не пов’язані між собою, це лише приклад полярного ставлення оточуючих до живих істот: його стрілка коливається від щирого зацікавлення до повної байдужості.
Яка тут мораль? А моралі немає ніякої. Так влаштована людина. Проте є люди, для котрих «усі Божі створіння рівні». І головне слово — «Божі», а зовсім не «створіння».
Милосердя. Державний формат
Перші писемні згадки про милосердя, зведене до державного рівня, датовано 996 роком. Саме цього року князь Володимир заснував у Києві перші в Європі безплатні лікарні й богадільні. Його послідовник Ярослав Мудрий у стінах Києво-Печерської лаври створив перший комплексний монастирський благодійний центр, який складався з готелю для прочан, лікарні на вісімдесят ліжок і трапезної. Ченці, що жили при монастирі, стали членами першого милосердного братства, до обов’язків якого входило надавати духовну й фізичну допомогу нужденним. Голодних — годували, хворих — лікували, а тих, хто потребував духовного очищення, — воцерквляли.
Появу першого жіночого милосердного сестринства пов’язують з ім’ям французького священика Вікентія Поля, який 1617 року заснував першу громаду сестер милосердя. Розквіт європейського руху милосердя випав на кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого століття. В Україні налічувалося понад двадцять милосердних організацій, у яких при лікарнях для бідних, притулках для убогих, сиротинцях та в’язницях безкорисливо трудилися дівчата і вдови.
Після приходу до влади більшовиків церковний благодійний рух припинився майже на сімдесят років. Хоч як це дивно, але саме милосердні товариства радянська влада ліквідувала в першу чергу. Закон про релігійні культи 1929 року прямо забороняв церковним організаціям будь-яку діяльність, а добродійність оголосили «буржуазним пережитком» і вигнали з життя радянських громадян.
Община сестер милосердя, створена на честь святої мучениці Єлизавети при лікарняному храмі Святого Михайла, першого митрополита Київського, діє вже десять років. 1998 року її створив протоєрей Роман Барановський, настоятель храму й духовний наставник сестер милосердного сестринства. Нині в общині трудяться 126 сестер. Вони взяли на себе турботу про хворих Олександрівської (Жовтневої) центральної міської лікарні.
Де колючки, там і троянди
Спробуйте уявити старшу сестру милосердного сестринства (не плутайте з сестрою милосердя: сестри милосердя займаються виключно медичним лікуванням, а сестри милосердних сестринств, крім полегшення тілесних страждань, допомагають душі). Який образ намалювала уява? Особисто я сподівалася побачити жінку років п’ятдесяти, з м’якими манерами й опущеними очима — одне слово, шукала стереотип, нав’язаний телебаченням і літературою.
Сестра Марина Сульженко |
Але, як писав Мольєр, «ми всі у водостічному жолобі, пороте дехто з нас дивиться на зірки». Повернімося до сестри Марини. Отже, замість очікуваної пані постбальзаківського віку, мене зустріла приваблива дівчина, одягнена в традиційне вбрання общини — білу з вишитим червоним хрестом хустку, що повністю покриває голову, шию та плечі, і білий фартух з таким самим хрестом, надітий поверх довгої темної сукні.
Марині Сульженко 27 років, чотири з них вона провела сестрою-послушницею при шпитальному храмі, а останній рік — у званні старшої сестри.
У Київ дівчина приїхала сім років тому, а народилася й виросла в селі з поетичною назвою Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області. Там живуть її батьки та молодша сестра. Там Марина закінчила школу й, попрацювавши кілька років у рідному селі на ниві малої комерції та роздрібної торгівлі, подалася в столицю. Влаштувалася на роботу. У 20 років вона нічим не відрізнялася від своїх ровесниць, крім, мабуть, одного: нападів безпричинного смутку й пекучого відчуття, що живе неправильно. У такому стані дівчина зайшла в Києво-Печерську лавру, а коли спустилася в печери й наблизилася до усипальниць зі святими мощами, на неї, як пишуть у романах, зійшло осяяння. Марина зрозуміла, що все її життя — лише низка безглуздих вчинків і помилок, які вона мусить виправити. У світі так багато душевних страждань і фізичного болю, що коли перебрати на себе хай малу частину чужого горя й допомогти тим, хто бідує, — її життя наповниться смислом, «як порожня посудина вином».
Марина довідалася про общину милосердних сестер, які дають обітницю служіння людям, при шпитальному храмі Святого Михайла. Дівчина познайомилася з духовним наставником общини протоієреєм Романом Барановським, і він запросив пройти послух, протягом якого буде вдосталь часу зрозуміти, чи справді вона готова присвятити своє життя служінню людям і Богові.
Послух тривав близько місяця. Тим часом Марину та ще кількох дівчат навчали азів медичної справи й наставляли духовно. А по закінченні терміну, на день великомучениці Єлизавети, покровительки храму, отець Роман провів церемонію врочистої посвяти нових сестер, видав дівчатам одяг і запросив приєднатися до общини. Того ж дня Марина Сульженко звільнилася з роботи й переїхала в сестринську обитель.
Старша сестра Марина — мирянка. Вона може вийти заміж за чоловіка, який їй сподобається, створити родину й народити дітей. А за необхідності — навіть розлучитися. Православна церква, на відміну від католицької, до розірвання шлюбу ставиться доволі спокійно. У більшості сестер общини є сім’ї й основне місце роботи. Сестринство — не монастир: хоча воно й має духовну основу, але сестри, на відміну від черниць, постригу не приймають.
Основні обов’язки старшої сестри Марини полягають в організації загальної діяльності сестринства. Вона посилає найдосвідченіших сестер в Олександрівську лікарню — провідувати, підтримувати духовно, доглядати за тяжкими хворими стаціонару та післяопераційними хворими. Сестри готують їжу, миють палати, закуповують продукти й медикаменти, інколи чепурять житло самотніх пацієнтів перед їх поверненням додому. Оскільки ж постійного спонсора в сестринства немає й підтримати матеріально організацію нікому, всі кошти, на які проводиться благодійна робота, — це пожертви, зібрані сестрами на вулицях Києва. У хороші дні в карнавках збирається пристойна сума — до кількох тисяч. У погані — там може бути лише кілька гривень і зо два жетони на метро.
Крім того, на годуванні й опіці милосердного сестринства — жіноча виправна колонія строгого режиму в місті Чернігові й психоневрологічна лікарня в Глевасі. У в’язницю й дім скорботи, крім Слова Божого, сестри везуть продукти, теплі речі й медикаменти, допомагають доглядати хворих та втішають зневірених. Сестер там люблять і чекають. Часто жінки, які відбувають строк у колонії, по виході на волю приїжджають у сестринство, проходять послух і залишаються при храмі Святого Михайла назавжди.