На жаль, у кабінеті клінічного психолога часто доводиться зіштовхуватися з негативними наслідками системи усиновлення, яка існує в нашій державі і базується на ментальних уявленнях, що існують у суспільстві. Стереотип про те, що усиновляють лише люди, не здатні мати власних біологічних дітей — заради подолання проблеми самітності, — породжує безліч побічних негативних психологічних і соціальних феноменів, що відбиваються як на усиновителях, так і на усиновлених.
Сама постановка питання про розв’язання проблеми безпліддя через усиновлення породжує виражене споживче ставлення прийомних батьків до потенційних претендентів на усиновлення. Часто доводиться чути крилату фразу: «На схилі віку нікому буде подати склянку води». Горезвісна «склянка» стає символом своєрідної соціальної страховки. Звісно, такі сподівання не рідкісні й стосовно біологічних дітей, але, як свідчить практика, всі проблеми, властиві сім’ям із біологічними дітьми, характерні і для сімей із прийомними, тільки проблеми ці набувають більш гіперболізованого і спотвореного характеру.
Усім спеціалістам, які беруть участь у процесі усиновлення, відомо, які надзвичайні, іноді безглузді вимоги висувають до майбутньої дитини. Справа не обмежується статтю та віком, тут і колір волосся, очей, форма носа, точні відомості про хвороби та сімейний стан кревних родичів, знаки зодіаку тощо. Навіщо це? Відповідають просто: щоб «погана» спадковість (алкоголізм, хвороби, антисоціальна поведінка) не проявилася в майбутньому і не зіпсувала життя самим усиновителям. Саме тому (а не через труднощі оформлення документів), попри величезну кількість дітей у нашій країні, яким так потрібна батьківська опіка, чимало усиновителів проводять довгі місяці і навіть роки в спробах знайти «нормальну» дитину, яка відповідає всім «вимогам».
Давайте задумаємося, а чи мають біологічні батьки якісь гарантії, що їхня дитина не хворітиме або стане повноцінним членом суспільства? Кожну вагітну жінку непокоїть питання, чи буде здоровим її малюк. Страх перед можливими патологіями плоду, за твердженням перинатальних психологів, один із найпоширеніших. У біологічних батьків довго і складно формується психологічний захист від такого роду страхів, однак усім батькам властива постійна тривога за здоров’я і благополуччя дитини.
Чого ж хочуть потенційні усиновителі, коли шукають «нормальну» дитину? Мені часто доводилося консультувати людей, які ставилися до усиновлення як до розв’язання проблеми безпліддя. Пам’ятаю жінку, котра хотіла усиновити дитину не молодшу за чотири роки зі «спокійною» поведінкою і з гарантією високого інтелекту. Коли вона знайшла таку дитину, з’ясувалося, що у її батька серйозні порушення поведінки. Процедура усиновлення так і не відбулася.
Мені дивно чути, що важка процедура усиновлення заважає людям реалізувати свої шляхетні наміри. Постійно мусуються чутки про те, що іноземні усиновителі купують наших дітей із таємними лихими намірами, а наші, «свої», усиновителі сповнені шляхетності. При цьому сором’язливо замовчується про те, скільки українських громадян щороку відмовляються від уже усиновлених дітей і з яких причин.
Різниця між нашими й іноземними усиновителями лежить насамперед у ментальній площині. Мені як людині, котра працює в психіатрії, надто часто доводиться зіштовхуватися з завищеними соціальними нормами наших співгромадян. Наше суспільство жорстко і послідовно витискає зі своїх лав людей з будь-якими обмеженнями (фізичними та психічними). Батьки дітей з обмеженими можливостями також стають ізгоями суспільства. «Сиди зі своєю дитиною вдома і нікому не показуй. Це твоя провина і твої проблеми», — от що іноді доводиться їм чути. У західних країнах не існує такої жорсткої межі між «нормою» та «патологією», люди з обмеженими можливостями краще інтегровані в суспільстві, їхні батьки мають навіть моральні переваги перед іншими людьми. Саме тому, а не лише з матеріальних міркувань, іноземним усиновителям легше взяти дитину з можливою патологією: вони впевнені, що суспільство від них не відвернеться.
Розгляньмо психологічний аспект. Що відбувається в родині, коли у дитини виявляється серйозне захворювання або проблеми поведінки? Починаються пошуки винного. У біологічних батьків багато варіантів відповідей, але найчастіше формується не зовсім обгрунтоване реальними чинниками почуття провини за виникнення вади. У прийомних батьків переважно формується уявлення про те, що дитина вдалася у своїх біологічних батьків, а вони самі не можуть і не повинні нічого робити. Їм просто не пощастило — трапилася не «та» дитина. На підтвердження хочу сказати: я не знаю випадків, щоб батьки відмовлялися від своєї біологічної дитини за появи такого важкого захворювання як шизофренія. Прийомні ж іноді наполягають на цьому діагнозі, аби повернути державі «неправильну» дитину. Цей механізм працює навіть у разі внутрішньосімейного усиновлення. Якщо існує «невдалий, порочний» батько, котрий зрікся своєї дитини (рідше цю «роль» виконує матір), то виниклі проблеми легко пояснюються «поганою» спадковістю.
Таким чином, однією з особливостей вітчизняного усиновлення є те, що багато людей, які не мають біологічних дітей, розглядають усиновлену дитину як варіант соціального страхування від самотньої старості. Вони ладні вкладати кошти в іграшки, їжу, навчання тощо, але тільки за умови, що все це повернеться їм забезпеченою старістю.
І тут ми підійшли до другого феномена нашого менталітету, прямо пов’язаного з таємницею усиновлення. Нерідко усиновителі будь-що намагаються захистити дитину від її справжньої історії життя, стерти всі реальні відомості про існування біологічних батьків — змінюють не лише прізвище й ім’я, а часто й місце, дату народження (існуючий закон це дозволяє). Іноді самі змінюють місце проживання, застосовуючи витончені форми брехні, аби дитина не дізналася про таємницю свого походження. Трапляється просто патологічна тривожність, пов’язана з потребою зберегти в таємниці факт усиновлення.
Існує досить сталий міф — мовляв, дитина, дізнавшись про існування біологічних батьків, піде до них і покине своїх прийомних батьків. Найдивовижніше, що ніхто з тих, хто мені про це розповідав, не зміг навести жодного такого реального випадку. Часто розповідають, що діти, дізнавшись про своє походження, починають шукати біологічних батьків, і вже цей факт сприймається як серйозна загроза для усиновителів. Але про реальний перехід у дорослому стані до біологічних батьків мені чути не випадало. А от про те, що виросла дитина покинула своїх прийомних батьків і не допомагає їм, чула. Тому мені здається, тут головну роль відіграє знову-таки страх перед самотньою старістю, бажання будь-що її уникнути. При цьому не враховується, яка кількість людей, котрі мали біологічних дітей, зустрічають свою старість на самоті. Тобто люди намагаються захистити себе від реальних життєвих труднощів і небезпек, які насправді долаються лише серйозною душевною роботою.
Другий бік цього питання полягає в уявленні про безпліддя як про кару божу за певні гріхи, яке не було стерте з громадської свідомості навіть протягом тривалого періоду атеїзму. Безпліддя є своєрідною стигмою. І це теж важлива причина, через яку люди намагаються приховати факт усиновлення дитини. Усиновити дитину в нашому суспільстві означає офіційно зізнатися у своєму безплідді, більше того, у своїй ущербності. А «пильні» представники громадськості, упевнені в такій таємній ущербності усиновителів, намагаються зруйнувати існуючу таємницю усиновлення і, так би мовити, відновити справедливість. Найдивніше: що дужче одні люди оберігають цю таємницю, то дужче інші намагаються її розкрити. Це призводить до створення психологічної стіни недовіри навколо сім’ї. Часто прийомна сім’я намагається розв’язати проблеми самотужки, не звертаючись по допомогу через страх розкриття таємниці усиновлення, або ж приховує від фахівців цей дуже важливий факт, не розуміючи, що усиновлення є серйозним фактом психічного розвитку особистості, який не можна ігнорувати, а навпаки — можна інтерпретувати як позитивний чинник в історії життя даної людини. Саме як удачу дорослі люди, котрі вже відбулися, інтерпретують факт усиновлення. І часто вони більш прив’язані до прийомних батьків, аніж біологічні діти.
Усе, сказане вище, стосувалося психологічних і соціальних проблем, які існують в усиновителів. А що ж відбувається із самою дитиною, котра опиняється в ситуації усиновлення?
Останні дослідження в галузі перинатальної психології свідчать: дитині з перших днів існування зиготи важливо, щоб мати любила і раділа її існуванню. Ситуація небажаної вагітності є негативним чинником для формування психіки. Чи можна уявити собі, що матір, котра любить дитину і хоче її мати, потім залишає її? Таке важко уявити. Тому з великою часткою імовірності можна твердити, що більшість дітей, позбавлених батьківської опіки, почали отримувати психологічну травму ще з моменту зачаття. Мати, яка під час вагітності є для дитини всім існуючим світом, не хоче її — і дитина розвивається не завдяки, а всупереч. Із перинатального періоду в дитину закладається величезний негативний емоційний потенціал. Як він реалізується, залежатиме від багатьох чинників — генетичних, фізичних, соціальних, — але людям, які працюють із такими дітьми, а тим більше бажають їх усиновити, завжди слід пам’ятати про це. Головне завдання полягає в тому, щоб перетворити і спрямувати цей потенціал у позитивне соціально прийнятне русло.
Що відбувається з дитиною, коли її залишає мати? Як має почуватися маленька людинка, коли єдина, найголовніша для неї істота у світі, істота, через яку вона пізнає світ, покидає її, і вона залишається сам на сам із небезпечним, непередбачуваним і величезним світом? Найголовніший досвід, який мають діти, які втратили батьків (байдуже з яких причин — навіть коли це фізична смерть матері), — то є досвід пережитої зради. Байдуже, коли відбулася ця подія — у три роки чи в перший день життя. Ця базисна недовіра до світу заважає дитині формувати будь-яку прихильність, оскільки завжди передбачає можливу руйнацію будь-якого сильного емоційного зв’язку. Цим пояснюються чимало поведінкових проблем покинутих дітей. З такою психологічною особливістю дитини необхідно довго, терпляче і цілеспрямовано працювати. Багато людей, не володіючи спеціальними знаннями, але маючи добру інтуїцію, розвинену емпатію і багатий емоційний світ, справляються з цією проблемою.
Та, на жаль, нерідко реалізується й такий сценарій. Усиновляється немовля, залишене в пологовому будинку, і прийомні батьки абсолютно впевнені, що у маляти не може бути ніяких психологічних травм і ніякої емоційної пам’яті. Вони щосили переконують його: «Ми тебе завжди хотіли і завжди любили». Ці твердження вступають у певне протиріччя з емоційною пам’яттю дитини, з усіма психічними та фізичними травмами, отриманими під час вагітності, і формують недовіру до усиновителів. Що вже казати про малюка, усиновленого в два-три роки, котрого прийомні батьки змушують викреслити з життя ці роки і пам’ять про них. Маленька дитина має таку потребу в батьках, що здатна на це, але тільки на певний період. А з настанням підліткового віку нормальна критична позиція підлітка до власних батьків і сім’ї в цілому в описаній ситуації набуває несподівано сильної підтримки з боку витіснених дитячих травм. А коли ще й «добра» людина розкриє таємницю усиновлення, то тут у підлітка формується виражена недовіра до батьків і впевненість у тому, що «коли б вони були рідними, то поводилися б інакше і любили б мене більше». Тут уже таємниця усиновлення грає проти самих усиновителів — між батьками та дітьми виростає стіна недовіри, що призводить їх до розчарувань і навіть до розриву. Але насправді основа проблеми не у факті усиновлення як такому — він слугує своєрідним лакмусовим папірцем у тому, наскільки сильну й гармонійну прихильність мають батьки і дитина.
Це стає основою для виникнення конфліктної ситуації і стимулює формування у дитини девіантних форм поведінки. Якщо батькам бракує в цій ситуації терпіння і любові, формується психологічний захист такого роду: «У дитини є відхилення в поведінці, тому що у неї погана спадковість». Таким чином прийомні батьки роблять перший крок до емоційної відгородженості від дитини. Особливо ці процеси загострюються під час проходження дитиною підліткового віку. І якщо в цей момент дитина дізнається про історію усиновлення, недовіра до батьків дістає серйозний базис і часто руйнує слабо сформовані особистісні структури підлітка, а також стає серйозним випробуванням для перевірки зрілості симпатії батьків до дитини. Все це тільки посилюватиме наслідки інших психологічних травм, отриманих дитиною, а також клініку реальних захворювань. У результаті — зламані долі дитини й усиновителів.
Таємниця усиновлення, що існує начебто б для блага всієї прийомної сім’ї, насправді може відіграти ключову роль у руйнації цієї родини. Для соціальних працівників і психологів, які зіштовхуються з проблемою усиновлення, важливо знати це і пропагувати серед потенційних усиновителів. Практика показує, що багато конфліктів у сім’ях, які мають усиновлених дітей, неможливо владнати без урахування впливу таємниці усиновлення на внутрішньосімейний клімат. А либонь саме такі конфлікти формують девіантні форми поведінки в підлітків.