У це важко повірити. 90-річний лікар Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охматдит» Богдан Надрага кожного дня ходить на роботу. Як, до речі, і його дружина Мирослава.
- Навіщо це вам? - запитую. Адже є добра пенсія, двоє онуків...
- Усе своє життя ми багато працювали, тож навіть важко уявити собі, що раптом усе облишимо. Без роботи точно довго не прожили б, бо ми так виховані, - відповідає співрозмовник.
«Олександр Надрага дуже любив Гуцульщину і Львів, - пише Богдан Надрага у передмові до батькової книжки про Львів «Серед львівських парків». - Любов до рідних гір, напевне від матері, яка все життя «закидувала» гуцульським діалектом і навіть своїм виглядом була подібна на гуцулку, палила, як і вони, до кінця життя. Олександр із молодих літ часто бував у Карпатах, захоплювався туристикою, мандрував плаями Чорногори… Одну з перших великих прогулянок цим казковим краєм відбув двадцятирічним юнаком зі своїм шкільним товаришем Іваном Крип’якевичем та його братом… Далі співтоваришами турів стали дружина і син Богдан. Спільно пішки переміряли дороги вздовж Черемошу…».
Та все ж не все їм у Львові подобалося.
«Це і відкриті прояви польського шовінізму, і невиконання міжнародних угод щодо автономії Галичини, і обмежений доступ молоді до вищих шкіл, а дорослих - до праці в державних установах, демолювання студентами-вшехполяками наших установ, підприємств, магазинів у дні святкування наших історичних подій», - пише Б.Надрага.
Кожен з батьків хотів би бачити дітей продовжувачами своєї справи. Але на час закінчення Богданом Надрагою гімназії 1939 року до Львова ввійшли радянські війська. Теологічна освіта стала неактуальною. Поки його сестра Олена студіювала класичну філологію, Богдан вивчився на лікаря і, готуючись до наукової діяльності, став аспірантом на кафедрі нормальної фізіології Львівського державного медичного інституту.
- Це зараз медицина займається переважно хворобами, - каже Богдан Надрага. - Практично на кожен людський орган існує окрема спеціальність. Але людина - це цілісний організм, і дуже важливо знати, як він функціонує. А щоб вивчати зміни, потрібно знати норму. Я вивчав нормальні функції всіх систем людського організму.
Та заглибитися в науку не довелося…
- У жовтні 1947 року вночі, коли мама чергувала в лікарні, до нас прийшли люди у формі, - згадує Богдан Надрага. - Зробили обшук. Потім поїхали по маму і прочитали постанову про виселення у віддалені області Радянського Союзу з конфіскацією майна. На збори дали одну годину. Формальною причиною депортації було «содействие бандам ОУН». Із собою встигли взяти лише документи, дещо з їжі й білизну. Все інше, у тому числі й чудову бібліотеку, залишили. Пізніше мені розповіли, що всі книжки повикидали просто на вулицю. Доніс хтось зі своїх, - каже із сумом мій співрозмовник.
Тоді, на жаль, це було поширеним явищем. Сподобалася комусь чужа квартира, дім - донос, і ось уже квартира вільна. Утім, для заслання в Сибір досить було й того, що в їхній квартирі на вулиці Бадені бували владика Йосип Сліпий, Климентій Шептицький, професори Духовної академії Степан Сампара, Іван Чорняк, Лев Глинка... До того ж батько Б.Надраги був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, членом Союзу українських адвокатів та редколегії журналу «Життя і право».
- По суті, ми були патріотами України, але участі у нелегальних організаціях не брали, - згадує Б.Надрага. - Коли прибули на місце, нас оселили у приміському радгоспі. Мама перебирала картоплю, сестра возила, а ми з хлопцями - коло гною на колишній стайні. Потім мене направили працювати до інфекційної лікарні, але головний лікар навіть не вийшов до мене, лише переказав, що бандитів їм не потрібно. Нарешті мене скерували до дитячої консультації, де бракувало лікарів. Там я й пропрацював десять років. Було нелегко: вулицями не пройти, бо восени й навесні, стояло болото, взимку - глибокі сніги, а хідників же немає...
Жили в одній маленькій кімнаті. Багато доводилося ходити. Єдине, що гріло душу, - місцеві лікарі й хворі, яких лікував, виявилися дуже добрими людьми. Мав би гріх, якби нарікав на них. Там було багато українських, німецьких, російських, татарських родин. З України працювало шість лікарів. Ми часто збиралися разом. Зокрема, спілкувалися з родиною Зубрицьких. Їхній батько був священиком з Турківщини, займався етнографією, був членом товариства Т.Шевченка з часів Австро-Угорщини. До нашого гурту належав і професор-філолог зі Львова Коструба. Йому заочно присвоїли в Москві ступінь кандидата наук. Тоді ж відбував заслання й колишній редактор журналу «Бойківщина» Михайло Скори (він продавав квитки у бані), - згадує Б.Надрага.
В далекому Анжеро-Судженську родина Надраг прожила довгих 12 років. Матері й синові дозволили працювати дільничними педіатрами. Батько, Олександр Надрага, вже пенсіонер, писав підручник з римського права. Допоміжні матеріали йому надсилали з
далекого, але такого близького йому Львова. Вірив, що колись таки повернеться. Зрозуміло, що любов батька до рідного краю не могла не передатися синові. Пізніше Б.Надрага кожну свою відпустку разом із дружиною і сином Олександром (названим на честь діда), нині професором, завідувачем кафедри дитячих інфекційних хвороб Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, проводили у подорожах Україною.
Тож і не дивно, що коли після закінчення строку заслання завідувачка поліклініки, де працював Б.Надрага, принесла йому додому ордер на двокімнатну квартиру, він подякував і сказав, що збирається повернутися в Україну. Інакше й не могло бути. Та коли 1958 року вони таки повернулися до Львова, виявилося, що там їх не чекали. Їм і надалі було заборонено проживати в межах Львівської області. Лише через рік Б.Надразі вдалось отримати посаду педіатра у Самбірській дитячій лікарні. Пізніше подавав документи на конкурс на посаду педіатра у Львівській обласній дитячій лікарні і навіть переміг у ньому. Було підготовлено наказ про його зарахування, але прописатися не дозволили. Довелося повернутися до Самбора, де родина Надраг прожила до 1993 року. А реабілітували їх 1989 року.
У родині Надраг - службовці, лікарі, правники, науковці. Богдан Надрага - старійшина медичної громади Львова, почесний член Українського лікарського товариства у Львові. Богдан Олександрович і Мирослава Григорівна донині працюють лікарями у Львівській обласній дитячій клінічній лікарні «Охматдит». Нещодавно рішенням Львівської міської ради за активну діяльність у роки визвольних змагань та в міжвоєнний період, за заслуги кількох поколінь у галузі науки і медицини родині Надраг присвоєно звання «Шляхетна львівська родина».