Архівні колекції та книгозбірні міста Лева є одними з найбагатших в Україні. Незважаючи на великі пертурбації, яких зазнали бібліотеки та архіви Львова за останні шістдесят років, їхні колекції до сьогодні залишаються вагомими осередками духовного розвитку нашого народу. Збірки Львова тут не є винятками — у вирі епохи від середини ХХ ст. і до нашого часу непоправних втрат зазнали всі бібліотеки та архіви України: вивезення наших культурних цінностей нацистами у 40-х роках, відбір літератури й мистецьких творів після війни для передачі Польщі й Москві, утворення спецфондів та чистка бібліотек, архівів і музеїв з ідеологічних міркувань, репресії проти українських бібліотекарів та архівістів, пожежі, затоплення, розкрадання фондів...
Духовне надбання українського народу, у тому числі й те, що зберігалося у Львові, дуже часто ставало розмінною монетою тих режимів, які панували на нашій землі. Нерідко з допомогою культурних цінностей ці режими забезпечували собі добрі взаємини зі своїми сусідами. У 1939 р., з приходом більшовиків на Західну Україну, відбулася реорганізація українських наукових установ у Львові та їх злиття з установами УРСР. Уже в листопаді було утворено Центральний архів давніх актів у Львові (згодом Філіал ЦДІА УРСР, а з 1958 р. — ЦДІА УРСР у Львові) на базі Архіву давніх актів м. Львова (магістрату), Державного архіву у Львові (Архів намісництва) та ін. У 1940 р. в результаті злиття 84 бібліотек Львова, з яких найголовнішими були бібліотека Оссолінських, Наукового товариства ім. Шевченка, «Просвіти», Народного дому, Ставропігійського інституту, а також приватні книгозбірні тощо, утворився Львівський філіал бібліотеки АН УРСР; було засновано також Державний архів Львівської області. Архіви підпорядковувалися Управлінню НКВС у Львівській області, відтак — МВС, а пізніше Головному архівному управлінню при Раді Міністрів УРСР.
У радянському Львові почали працювати т. зв. бригади спецфонду, вилучаючи з загального каталогу видання, що не вписувалися в ідеологічні штампи СРСР. Однак за короткий час до червня 1941 р. було вилучено лише частину видань, які після розформування спецфондів на початку окупації поверталися на місце.
Першого відчутного удару архівні та бібліотечні збірки Львова зазнали в 1941—1944 роках. Львівський архів було перейменовано на Архів міста Львова й підпорядковано Архівному управлінню генерал-губернаторства у Кракові. Восени 1941 р. з архіву почали відбирати найцінніші матеріали, які потім пакували в скрині й вивозили до Німеччини — рукописи, пергаментні грамоти, збірки карт, атласів, планів... Ця робота пожвавилася у 1943—1944 рр., коли лінія фронту невблаганно посувалася на Захід.
Листопада 1943 р. стосуються перші згадки про те, що до вивозу готувалися рукописи й стародруки зі Львівської наукової бібліотеки. Поляки —працівники бібліотек, зокрема Мечислав Ґембарович, директор бібліотеки Оссолінських — під час німецької окупації, співпрацюючи з нацистами, заохочували їх вивозити наші культурні цінності до Німеччини етапом через Польщу. У замках, монастирях та інших будівлях Нижньої Сілезії та Тюрінгії облаштовувалися сховища для зберігання конфіскованих цінностей. Зі Львова культурні надбання вивозилися переважно до Тинця під Краків. За період з осені 1943 — весни 1944 рр. до Тинця виїхало вісім транспортів із запакованими скринями, звідки в серпні 1944 року нацисти вивезли до 28 скринь з матеріалами зі львівського архіву до Опави, на територію Чехословаччини (після війни їх було повернуто назад до Львова в результаті роботи радянських пошукових експедицій).
З бібліотеки Львівського університету було вивезено унікальні книгозбірні монастирів, молдавські стародруки, вірменські рукописи та багато інших цінностей, що після війни опинилися переважно в Кракові.
Сьогодні важко підрахувати, яких втрат кількісно зазнали архіви та бібліотеки Львова у 1941—1944 рр. За окремими підрахунками, з однієї лише бібліотеки Оссолінських було вивезено 18860 книг і рукописів (із них 300 інкунабул), 25 рисунків Альбрехта Дюрера, крім того — архів Наукового товариства ім. Шевченка та інші документи з його фондів, загалом 63 скрині. З бібліотеки Львівського університету — 319 томів інкунабул, 1538 томів рукописів, 3164 томи рідкісної книги, 1165 картографічних видань...
Більшість із цих матеріалів осіла в Польщі (архів НТШ ще й досі незаконно зберігається у Варшавській національній бібліотеці), де між 1945 та 1948 роками вони опинилися на зберіганні в Кракові, Варшаві та Вроцлаві. Після війни до Чехословаччини, Польщі та інших країн вирушили пошукові експедиції з СРСР. У результаті їхньої роботи багато бібліотечних, архівних та мистецьких пам’яток було повернуто в СРСР. Зокрема, з Польщі до Львова повернулося шість вагонів із культурними цінностями.
Однак, хай якими важкими та непоправними були втрати бібліотечних та архівних збірок Львова у період німецької окупації, це було лише прелюдією справжньої трагедії, що розігралася з нашим культурним надбанням у післявоєнний період. За урядовими директивами в червні 1945 р. у львівській бібліотеці почався перепис книжок для передачі їх Тимчасовому урядові національної єдності Польської Республіки. Цей жест Сталіна мав, без сумніву, політичне підґрунтя, оскільки з допомогою культурних цінностей Польща поступово перетворювалася в маріонеткову державу.
У 1945—1947 рр., коли відбувалося справжнє пограбування Львівської наукової бібліотеки радянськими урядовцями, до комісії з відбору культурних цінностей входили такі відомі діячі української науки і культури, як Василь Щурат, Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Іларіон Свєнціцький та багато інших. Завдяки тим зусиллям, яких докладали ці люди для збереження нашого культурного надбання у протистоянні з поляками і, наскільки це було можливо, з радянською системою, унікальні рукописні та книжкові збірки колишньої бібліотеки Оссолінських не вдалося вивезти до Польщі повністю, як це планував уряд УРСР. Але цифри вивезених рукописних та книжкових зібрань все одно є вражаючими. Першим транспортом у липні 1946 р. було вивезено 417 скринь із 108537 виданнями ХІХ—ХХ ст., 34464 стародруками і 7068 рукописами. Наступним транспортом у березні 1947 р. вивозилися лише стародруки — 67381 видання, запаковане в 165 скринь. Це становило понад половину всіх фондів бібліотеки Оссолінських до 1939 р., однак сюди слід додати ще й ті цінності, що були вивезені нацистами й залишені в Польщі під час відступу на Захід. Усі ці культурні цінності вивозилися до новоствореної у Вроцлаві бібліотеки Оссолінських. Крім Польщі, львівські книгозбірні й архівні колекції вивозилися до Москви, Києва та Ужгорода.
За офіційною статистикою ховається напружена боротьба українських бібліотекарів, учених і архівістів за збереження книгозбірень і рукописів Львова. Платити доводилося своїм життям, здоров’ям, арештами, засланнями, звільненнями з роботи, насильними переселеннями на роботу зі Львова до інших міст... Однак польська сторона не припиняла висловлювати свої претензії на частину книгозбірень та архівних матеріалів, що залишилися у Львові. Зокрема, у зв’язку з цим, у 1967 р. було створено комісію на чолі з видатним українським архівістом, на той час начальником науково-видавничого відділу Архівного управління Іваном Бутичем, яка заперечила можливість і далі передавати культурні цінності з фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника АН УРСР. Однак у 60-х роках у Польщі плани щодо ймовірної ревіндикації цінностей з України розроблялися не лише щодо Львова, а й щодо музейних, архівних та бібліотечних зібрань в інших містах, зокрема в Києві й Житомирі.
Шукаючи шляхи в Україну через Москву, нові претензії до бібліотеки пожвавилися 1987 р., в епоху М.Горбачова, у зв’язку з Декларацією про радянсько-польську співпрацю в галузі ідеології, науки і культури. Тоді до Вроцлава було передано понад 2450 видань зі львівської бібліотеки. При цьому комісія констатувала, що цим актом завершується передача книжок або інших бібліотечних чи архівних матеріалів зі львівських колекцій до Польщі.
* * *
На тлі таких великих культурних втрат, що їх пережили львівські бібліотеки й архіви у другій половині ХХ ст., несподіваним ударом для української громадськості стала звістка про розграбування документів Центрального державного історичного архіву України у Львові. Особливо прикрим фактом є те, що йде мова про установу, яка в роки війни і в повоєнну епоху, попри значні втрати, таки зберегла свій основний архівний фонд, на відміну, наприклад, від Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. І хоча справжніх масштабів крадіжки ще не з’ясовано, однак з того, що відомо, видно, що ця трагедія є найбільшою гуманітарною катастрофою в Україні повоєнного часу. Перелік викрадених архівних справ пішов уже на сотні, серед них: 66 пергаментних грамот польських королів XVI—XVIII ст., 20 найдавніших карт і атласів, документи з фондів єврейської релігійної громади Львова, Наукового товариства ім. Шевченка, Товариства «Просвіта», редакції «Літературно-наукового вістника», Вищого крайового і Апеляційного судів у Львові, особових фондів Осипа Назарука, Володимира Старосольського, Антона Крушельницького, Кирила Студинського, Ольги Басараб, Володимира Шухевича, багатьох інших діячів, листи й рукописи Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, архикнязя Вільгельма Габсбурга, фотоальбоми й близько 170 фотографій 1917—1921 рр., найдавніші метричні книги римо-католицької кафедри у Львові, матеріали до історії василіанських монастирів — монастирські хроніки, збірник документів до історії монастирів, витяги з Литовської метрики, особові справи священиків, монахів... Деякі з них, наприклад, рукописи Андрея Шептицького, вдалося повернули ще в січні, однак більша частина вкраденого, напевно, вже розійшлася по різних колекціях в Україні та поза її межами.
Не підлягає сумніву, що крадіжка, продаж і перепродаж документів у таких великих розмірах могли бути здійснені лише за умов добре організованого злочинного механізму — від рядових крадіїв, якими могли бути працівники архіву, до владних чиновників у Києві, які прикривали їх і торговців.
Свідомо чи несвідомо, але трохи більше ніж за півроку роботи слідство, фактично, зайшло в глухий кут. Це й не дивно, оскільки справа почала активно розслідуватися лише в грудні 2004 р., тобто за кілька місяців після того, як 17 липня 2004 р. (після дарування В.Януковичем Національному історичному музеєві в Києві крадених листів М.Грушевського) набула розголосу. Насправді практика подібних розслідувань показує, що вони є ефективними, коли проводяться «гарячими слідами». Так було з великою крадіжкою з цього архіву, що сталася у 1994 р., коли викрали кількадесят книг XVI—XVII ст. про надання шляхетства. Тодішній директор, доктор історичних наук Орест Мацюк одразу звернувся до органів СБУ, МВС і за короткий час злочинців було знайдено, покарано, а близько 90% викрадених книг повернуто у фондосховища.
У випадку з останньою крадіжкою в ЦДІАЛ реакція дирекції архіву та Держкомархіву — це окрема історія. Згідно з офіційними заявами голови Держкомархіву Геннадія Боряка, до 17 липня 2004 р. директорка архіву Діана Пельц нічого не знала про розкрадання(!). Сьогодні можна з усією певністю стверджувати, що це неправда, бодай тому, що недостачу такої великої кількості архівних справ неможливо залишити поза увагою охоронців фондів і дослідників. У червні 2004 р. один із охоронців, який відповідав за сховище, звернувся до Д.Пельц із відомостями, що у фонді НТШ, де робилася перевірка, немає десятків архівних справ. Охоронця відправили у відпустку...
В цей період до директорки зверталися й інші працівників архіву, проте жодної реакції не було. Те саме стосується й голови Держкомархіву, оскільки є свідки, які можуть підтвердити, що в липні директорка повідомляла Держкомархів про крадіжки, однак у Києві також мовчали.
Навіть у вересні, коли було очевидно, що архів добряче розкрадено, коментуючи ситуацію для журналістів «Львівської газети» (стаття «Хто підставив Януковича» від 30 вересня 2004 р.), Д.Пельц приховувала факт розкрадання документів. Будь-які сьогоднішні розмови про те, що робилося це нібито в інтересах слідства, не витримують жодної критики.
Те, що директорка архіву особисто була зацікавлена в замовчуванні цього злочину і в тому, аби вести розслідування манівцями, можуть не помічати лише ті, хто з невідомих нам і, гадаю, слідству причин покриває її у Держкомархіві. Річ у тому, що в липні 2004 р., як тільки справа викрадення документів просочилася через архівні бернардинські мури й вийшла на люди, з архіву одразу було звільнено сина Д.Пельц. Маючи кримінальне минуле, він працював охоронцем фондів у Відділі забезпечення збереження документів і мав доступ до кількох сховищ, звідки, як пізніше виявилося, документи зникали масово.
Не менш дивною, ніж у директорки ЦДІАЛ, є позиція голови Держкомархіву Г.Боряка, який до грудня 2004 р. також не вживав активних заходів для пошуку злочинців. Те, що в Держкомархіві до того часу знали про розкрадання документів, сьогодні також є незаперечним фактом. Крім згаданих свідків, які можуть підтвердити, що таку інформацію Київ мав уже в липні, наприкінці жовтня того самого року автор цих рядків особисто говорив панові Боряку про розкрадання документів у Львові. Розпочалося слідство лише в грудні. В січні 2005 р. СБУ провело успішну операцію із запобігання контрабандному вивозові документів. Надалі слідство проводилося — вкрай некомпетентно — в Галицькому РВ Львівського МУ УМВС України у Львівській області (що відзначила прокуратура) і лише завдяки депутатським запитам та широкому розголосу історії з крадіжкою, на що так нарікають у ЦДІАЛ і в Держкомархіві, справу передали до львівського міського відділення.
Останні кроки Держкомархіву в цій справі варті особливої уваги. Йдеться про прес-реліз від 20 липня, в якому Г.Боряк, розголошуючи таємниці слідства й узявши на себе функції прокурора, висуває наклепницькі звинувачення працівникам ЦДІАЛ Іванові та Галині Сварникам, які першими почали говорити про викрадення документів. «Голос людини, якій більше немає чого сказати», — так називають у середовищі науковців цей офіційний документ, який, замість відкрито й відверто викрити одну з найбільших гуманітарних катастроф сучасності, зводиться до з’ясування дрібних порахунків кількалітньої давнини.
Внаслідок провокативного вилучення особистих документів доктора історичних наук, професора Ярослава Дашкевича, які належали його батькам Романові Дашкевичу і Олені Степанів, Ярослав Романович опинився в лікарні. Ці документи перебували в архіві у Г.Сварник на науковому опрацюванні згідно з плановою темою ЦДІАЛ з метою майбутньої передачі їх до окремого фонду архіву. Зрештою, ще в 1949 р. Ярослава Дашкевича вже звільняли з роботи у львівській бібліотеці, після чого він, слідом за матір’ю, опинився в сталінських таборах. Люди, як зазначалося вище, в ті часи платили своїм здоров’ям і життям за оборону українських архівів та бібліотек. Сьогодні історія повторюється.
Позиція голови Держкомархіву дивує не лише з огляду на те, що вчасно не було вжито заходів для пошуків викраденого. Діану Пельц, незважаючи на її вкрай несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов’язків, було висунуто на здобуття почесного звання «Заслужений працівник культури України», про що 21 грудня 2004 р. Леонід Кучма підписав один з останніх своїх указів. Формулювання указу було дуже симптоматичним для директорки розкраденого архіву: «За вагомий особистий внесок [...] на ниві збереження та популяризації національної історико-культурної спадщини». В нашій країні, де люди часто мають справу з абсурдом, виходить, можливий і такий глум над почесними званнями. Ба більше, Діана Пельц є членом міжурядової українсько-польської комісії з питань реституції. Можна собі уявити, з огляду на складну історію українсько-польських взаємин у царині культурних цінностей, які нові втрати нам загрожують, якщо до цієї комісії входять такі «компетентні» фахівці. Не сумніваймося, що з польського боку спеціалісти будуть високого класу.
Будь-які намагання громадськості домогтися відсторонення пані Пельц від виконання своїх службових обов’язків як зацікавленої у веденні слідства особи наражалися на повний, нікому не зрозумілий негативізм Держкомархіву. В Києві цинічно було проігноровано звернення в цій справі Львівської обласної ради народних депутатів, Львівської обласної державної адміністрації та Управління УМВС України у Львівській області, не говорячи вже про резолюції круглих столів, громадських слухань, заяви з багатьма підписами київської та львівської інтелігенції тощо. Держкомархів і далі не помічає, що часи Кучми вже минули, а у відкритому суспільстві, задекларованому новою владою, за злочинну мовчанку належить відповідати.