Унашому розмаїтому, мінливому світі не існує єдиної формули успіху. Шлях до нього може бути довгим, болісним і... безрезультатним, схожим на спроби подолати гору якогось давньогрецького пана, обтяженого громіздким багажем. А може бути цілком цивілізованим, як підйом на ту саму вершину фунікулером.
Перепусткою туди може стати хороша ідея, втім, сама собою нічого не варта, не будучи «закомпостована» у правильному місці, у слушний час.
Говорити про успіх програми «Людина року» якось навіть незручно. Адже сам її статус «загальнонаціональної» заявляє про це вельми голосно й безапеляційно. І досить довго: поточного року стартує вже п’ятий етап цієї безпрецедентної (і не лише для України) акції. Дата, звісно, не найкругліша, але для нашої молодої держави цілком солідна — майже ювілей.
Тим більше коли пригадати, чим була Україна зразка 1995 року. Розгубленість. Це почуття панувало над країною, 50-мільйонним народом, її керівниками. І навіть над часом — застиглим між учора і завтра.
У нього й увійшла «Людина року» — легко та органічно. Цієї видимої простоти та легкості багато хто досі не може вибачити організаторам: «Чому я до цього не додумався?»...
Але, напевно, не така це проста справа, з огляду бодай на те, що перші побоювання — чи не проросте ідея пустоцвітами на кшталт «Страховий агент року» чи «Комірник року» — не справдилися. На відміну від інших популярних колись конкурсів, що розсипалися, ніби карткові будиночки, приміром, тих-таки красунь, «ЛР» продовжує залишатися могутнім, єдиним і неповторним.
Це в цілому. Правда, й конкретні «люди року» теж в основному зберегли монументальність свого становища, що підносить їх над навколишнім середовищем і прирікає, з огляду на їхній зріст, на вічне лауреатство. І те, що рейтингові пасьянси спочатку складалися з одних і тих самих постатей, свідчить аж ніяк не про підтасування. А саме навпаки — про те, що в об’єктивно обмежену колоду нічого не потрапило з широких рукавів тих, хто здає.
За всієї первісної елітарності — ще одного джерела незліченних докорів — програма виконувала, хоч як це парадоксально, чітко демократичну роль. Зовсім не просто було якимось чином звести докупи, хай на товщину склоекрану, два паралельних світи — вузький і закритий, у принципі, бомонд, та силу- силенну всіх інших, яким менше вдалося в цьому житті.
Інше класичне звинувачення «ЛР» має не менш класичну назву: «Бенкет під час чуми». Мовляв, такі рейтинги слід проводити виключно в благополучних країнах.
…Що вдієш — ну, не виявилося під рукою в організаторів підходящої країни! Та й Україна — все ж не чумний барак. І на брак різних подій нам скаржитися гріх. А за ними ж люди які стоять!
Міркуючи в такій приниженій манері, нам, крім «Людини року», багато чого не за чином. І свята як такі, й історія. Поставити в підручниках масний прочерк, поки фінанси не одужають, — і справі кінець. Мабуть, і преса — теж надмірність. Чого плодити дурні новини? Повісити на редакціях таблички: «Усі пішли оплакувати сумну нашу долю»...
Але просить свята несвідома душа, чогось гарного, яскравого, світлого. Того, що дає надію, що нашіптує: «ти не один...». То чому б цьому не бути парадом політиків, справжніх лідерів держави?! І чому б феєрверку барв, емоцій, інтриг не ввірватися в зажурене середовище кінця перебудови й початку незалежності? Так і сталося...
Утім, кожне популярне шоу, в тому числі й ті, де роздають фігурки оскарів, пальмових гілок і грамофончиків, — не що інше як сучасний варіант гарної казки, який не так уже багато спільного має з реальністю. Майже в кожному можна легко знайти своїх попелюшок, прекрасних принців і лицарів без страху та докору («ЛР» не виняток). Але від цього вони не менш улюблені, шановані й популярні. А може, навпаки — завдяки. Адже всі ми родом з дитинства...
За умови незмінних, за великим рахунком, концепцій, критеріїв, підходів та інших правил цієї захоплюючої гри, цікаво спостерігати воістину авангардні зміни тональності друкованих відгуків про неї — від захоплення зі сльозами замилування до судомного сарказму. Еволюція (точніше сказати, революція) поглядів окремих авторів була така стрімка, що зміну знака «плюс» на протилежний у їхніх матеріалах можна порівняти з процесом заміни батарейок у диктофоні.
Причини в кожного, мабуть, свої. Здається тільки, що у всіх заходах, пов’язаних з роздаванням чого завгодно — від нобелівських премій до гуманітарного супу, щасливчики завжди виявляються в меншості, не обов’язково викликаючи в обділених долею почуття щирого братерського захоплення. Очевидно, установка «Хто ж, якщо не я!» закладалася в нас на совість.
Ну, а емоції потрібно кудись спрямовувати. Як об’єкт цілком може згодитися й нагородна статуетка, що не дісталася. Чому саме така? А назва — «Прометей-Престиж»? Який, мовляв, престиж можна знайти в незавидній долі по-стійного постачальника пташиних кормів з особистих, так би мовити, резервів?
Утім, для жителів індустріального Дніпродзержинська питань таких не існує. Прометей — загальновизнаний символ їхнього міста, завдяки монумента титана — головної місцевої визначної пам’ятки. Якщо врахувати, що Дніпро-дзержинськ — батьківщина авторів проекту та його самого (саме на тамтешньому придніпровському грунті з’явилася на світ «ЛР» п’ять років тому й зробила перші кроки), така данина рідному місту зрозуміла й похвальна.
До речі, останній багато чого ще подарував світові. Навіть головного борця за мир в усьому світі — зореносного генсека Л.Брежнєва. Та й президентові дружнього Казахстану про «Прометея» пояснювати нічого не треба. Як-не-як, не один рік споглядав його з вікон рідного ПТУ, опановуючи премудрості чорної металургії.
Утім, поглядом, налаштованим на позитив, і без усього цього підгрунтя можна знайти чимало доказів на користь такої назви. Чи не ставила перед собою програма таку саму мету, як опальний титан, — розсіяти сіру млу апатії та байдужності, вихопивши з неї світлі плями — яскравих особистостей (хай і не без допомоги театральних прожекторів).
Ну, а для тих, хто потрапив у коло світла, — це чи не престиж? І потім, ця справді трохи таємнича назва врівноважується іншою, набагато зрозумілішою й доступнішою, — «Людина року».
Таке поєднання очевидної простоти, яка лежить на поверхні, і загадки, що дає поживу для роздумів, характерне для програми в цілому, — одна із таємниць її привабливості. За високого рівня передбачуваності організатори дбайливо залишають нам і простір для прогнозів, і інтригу. У хорошому сенсі, звісно. В іншому їх, напевно, теж не бракує.
Але все, що відбувається за лаштунками блискучої рампи «ЛР», традиційно сховане від цікавих поглядів. І правильно — використовувати для висвітлення «кухні» таке благородне джерело світла, як вогонь Прометея, якось нераціонально, можна навіть сказати блюзнірськи.
Спроба подати «в особах» увесь спектр суспільного життя країни — завдання, м’яко кажучи, непросте. Поки що організаторам акції, всупереч скептикам, це вдавалося. Звісно, як і в будь-якій справі, де задіяно такі маси народу (самих експертів уже до тисячі!), тут трапляються й накладки, і непорозуміння, і промахи.
Але це не так уже й кепсько, принаймні з егоїстичного погляду братів по перу. Саме ці нюанси й притягують їхні жадібні погляди. Якби було все чинно, благородно, вивірено за ранжиром до сантиметра, як на тронній промові королеви-матері, — тільки й залишалося б їм обсмоктувати, до останнього гачка, гардероби ведучих і номінантів.
Зі свого боку, і преса відповідає «ЛР» взаємністю. Себто увагою. Хоч і не завжди доброзичливою, радше — навпаки. Зате пильною. Що саме собою вражає, з огляду на відсутність гучних скандалів (які у більшості випадків штучно створюються для підігрівання інтересу) і поважний, за нашими мірками, вік програми.
За коротший термін чимало цікавих починань або померли природною смертю, всіма забуті, або стали ж цікавити настільки, як учорашні макарони на сніданок. З цього погляду — справжня катастрофа, коли сварити перестають. Добре або нічого — таке ставлення навколишніх змушує всерйоз замислитися про щось вічне.
Але, схоже, зі здоров’ям «Людини року» поки що все гаразд. Як і годиться в такому віці, вона росте, перебуває в постійному русі. Якісь номінації з’являються, зникають, «виринають» знову. Так і має бути.
За п’ять років усе стало трохи інакшим. Світ, країна, ми самі. І навіть вічні та, здавалося б, незамінні лідери рейтингу «ЛР». З’являючись знову на тій самій сцені, вони щоразу прогресують у плані світськості, наближаючись до іміджу сучасного лідера. Чималу роль у цьому відіграє й програма. Вона, зрештою, довела, що наші політики, бізнесмени, громадські діячі небайдужі суспільству.
Чи потрібна «Людина року» третьому тисячоліттю? Питання риторичне. Бо якщо програма перестає працювати — бути цікавою для співвітчизників, вона просто зникає тихо й непомітно, без чиїхось думок та міркувань. Ну а якою ми хочемо її бачити? Оновленою, може агресивнішою й динамічнішою, відповідно до духу епохи.
…Взагалі, злам віків, десятиліття державності і п’ята акція «ЛР» у загальнодержавному масштабі — така комбінація просто ультимативно вимагає від її авторів зробити щось абсолютно особливе, незвичне й страшенно інтригуюче. Будемо сподіватися, що це нам удасться.
А ще сьогоднішня ситуація послужливо підказує — більше ефективності та якості. А чому б і ні? Ефективність — у плані авторитету, впливу, популярності — зайвою не буває. Якість же — передусім «людського матеріалу», від якого залежить міцність та привабливість створюваних програмами конструкцій. Того самого ми хотіли б побажати й усім вам. Побачити нові, привабливі обличчя лідерів у державі з назвою Україна не менш приємно, ніж на сцені однойменного палацу. Втім, як свідчить вся історія «ЛР», одне одному абсолютно не заважає!