Семіотика поп-культури — річ тонка. Масова культура не десь там, зовні, а в голові (як говорив Трістан Тцара: «Думка народжується в роті»), тому те, чому можна в неї навчитися, залежить від позиції її споживача.
Як це дивно, але часто виявляється, що поп-культура «доношує» цілком авангардні прогресивні стратегії: ліва соціальна критика використовується нею досить активно. Більше того, індустрія масової культури пристосовує навіть ліворадикальні ідеї, перетворюючи їх на сучасний модний стиль. Поп уже багато десятиліть експлуатує ідею бунту. Сам по собі він, утім, не бунтує, а лише символізує бунт, здійснює його маркетинг. Поп — це комерційна революційність: визвольний пафос антиавторитарної позиції зливається тут із масовим смаком, нонконформізм поєднується з конформізмом без протиріч. Ця спроможність зазвичай ідеологічно нейтральної (якщо це взагалі можливо) масової культури до політизації свідчить не стільки про те, що поп солідаризується з лівизною, скільки про нечувану всеїдність поп-культури, її вражаючу здатність трансформуватися, перетравлюючи все, що завгодно, з однаковим успіхом, — від трешу до «Джоконди». Перед нею всі образи, явища, особистості рівноправні — всіх їх вона може рівнозначно легко проституювати, фактично демонструючи цим відносність, амбівалентність будь-яких інтерпретацій, викриваючи культурну ієрархію як довільну конвенцію, як засіб легітимації гегемонії. Це та принципова демократичність поп-культури, яка так зачаровувала Енді Ворхола, цього безпомилкового культурного барометра.
Отож, наприклад, які уроки можна винести з третього епізоду «Зоряних війн» — «Помсти ситхів»? Які причини цієї соціально-політичної драми переходу від республіки до імперії, чим зумовлена ця реорганізація суспільства, дуже актуальна і для нас сьогодні? Ситуація досить типова, траплялася в історії не раз і наявна й нині: демократичні основи підриває війна, тому республіка прогниває, стаючи осереддям того зла, проти якого боролася. Гарольд Ласвел у 1940-х роках увів поняття «держави-гарнізону»: держава у стані війни не може бути демократичною і гарантувати права людини. Такий стан справ поглиблюється через подвійну гру та боротьбу гілок влади (в даному випадку це канцлер і сенат), кожна з яких прагне тримати правління у своїх руках. Але найважливіше те, що хибний сам намір: неможливо раз і назавжди встановити «добро» (навіть якщо воно «демократичне») і остаточно перемогти «зло» (навіть якщо воно «терористичне»). Якраз у цьому й полягає зло — у намаганні остаточно вирішити проблему. Єдиною альтернативою є перманентне вирішування, розуміння минущості та принципової неабсолютності будь-якого рішення, адже воно завжди тимчасове і неоднозначне, не більше, ніж півзахід. Як казав Обі-Ван: «Тільки ситхи все зводять в абсолют»…
Останнім часом слово «війна» стало активно використовуватися як у назвах, так і на сюжетному рівні фільмів: поряд зі згаданими «Зоряними війнами» Джорджа Лукаса це й «Війна світів» Стівена Спілберґа, і нова російська стрічка «Дзеркальні війни (Відображення І» Василя Чигинського. Остання, правда, зводиться до підживлення банальної геополітичної схеми об’єднання Росії та США проти терористів (американського президента від теракту рятує, звісно ж, росіянин) плюс традиційні російські замашки невизнаної імперії («чхати ми хотіли на думку міжнародної спільноти» і т.п.). До речі, схоже «колективне непристойне» мають і російські інтелектуальні телепередачі, такі як «Апокриф» із Єрофєєвим, «Тим часом» із Архангельським чи «Культурна революція», — жодних бодай претензій чи закидів до путінської владної вертикалі.
«Війною світів» же Голлівуд укотре довів, що є фабрикою не мрій, а, говорячи словами Канта, піднесених подій, тобто таких, які дозволяють негативним чином побачити «неуявне». Класичним сюжетом тут виступає те, що можна сформулювати як вторгнення. Затоплення батьківщини джазу — Нового Орлеану — є якраз прикладом вторгнення: це те, що Бадью називав Подією, всі інтерпретації причин якої намагаються схопити її в певну ідеологічну сітку. Скажімо, праві наголошують на мародерствах, зґвалтуваннях, соціальному хаосі, — мовляв, щойно зникає владний контроль держави, у мас на поверхню виходять насильницькі інстинкти (як висновок — людям потрібна сильна рука влади). Ліві ж говорять про те, що ця подія оголила соціальну несправедливість, виявила вже існуючі суспільні антагонізми та притаманну сучасній Америці і загалом Заходу расову дискримінацію (Новий Орлеан, як відомо, — місто переважно афроамериканців), що соціальний хаос зумовлений саме класовими причинами…
Головний персонаж «Війни світів» Рей, якого грає Том Круз, не є героєм, у фільмі немає пафосу порятунку світу, як у попередніх «армагеддонах» (людство, як відомо зі шкільної програми, де й вивчають Велса, рятують мікроби). Навпаки, героїзм уже у тому, щоб урятувати себе, а ще краще — і своїх близьких. Ця ж тенденція давно переважає у комп’ютерних іграх на кшталт Doom або Quake, в яких максимум, на що можна надіятися, так це на врятування своєї шкури. До того ж Рей — простий американський робітник — не пролетар, звісно, але й не представник середнього класу, як це зазвичай буває в голлівудському кіно. Але він — поганий батько, який стає хорошим завдяки тому, що потрапляє разом із дітьми у небезпеку (це давній голлівудський принцип — «небезпека єднає»). З точки зору драми батьківства, напад космічних прибульців узагалі був потрібний тільки для того, щоб Рей виправився.
Прикметно, що у фільмі згадується й Україна, як країна, де зафіксовано перші незрозумілі атмосферні явища, спричинені появою інопланетян. Це не випадково, адже продовжує традицію сприйняття України західною свідомістю: ще з часів романтизму Україна — улюблена міфічна територія європейської уяви з переважанням інфернальних тем, дикого екзотизму і демонології. Цей трилеровий портрет України як окраїни, кінця буття, згубного місця ще більше підсилив Чорнобиль, і тепер таке уявлення досить часто з’являється у продуктах масової культури, кочуючи з фільму у фільм. «Війна світів» — лише останній приклад.
Натомість лівацька мода на «мультикультурного Іншого» проявляється сьогодні в оновленій популярності Африки. Чого тільки вартий Live 8 — наймасштабніший концерт всіх часів і народів, що проводився на підтримку вимоги до «великої вісімки» скасувати борги африканським країнам. Це дійство організували і до нього приєдналися мало не всі ключові музичні кіно- і поп-зірки. Африканську тему використовує і Сідні Поллак у своєму фільмі «Перекладачка», покликаному реабілітувати скомпрометовану після війн у Косово, Афганістані та Іраку ООН і взагалі дипломатичні методи, слово — на противагу як військовим втручанням, так і революційній партизанщині. Але це ще більше підкреслює порівняно маргінальний статус ООН у сучасному світі: де ця організація намагається впливати, так це в «закинутій дикій Африці», але не на Близькому та Середньому Сході, де практично все вирішують США. Фільм закінчується панорамним показом Нью-Йорка у супроводі африканських мелодій, ніби демонструючи, що Америка — це теж свого роду «Африка», адже, як відомо, вона має свої «кам’яні джунглі».
Ця діалектика «першого» і «третього» світів особливо яскраво подана у стрічці Джорджа Ромеро «Земля мертвих» (2005). Намагаючись знайти своє місце у світі, вписатися у соціальний, економічний, культурний космос, відкинуті ізгої — живі мерці під проводом чорношкірого захоплюють місто людей. Це думаючі зомбі: спочатку їх можна було відволікти феєрверками, згодом же вони скоректували для себе гасло «Хліба та видовищ!», викинувши з нього другу частину. Саме місто людей (із хмарочосом посередині) сповнене протиріч і дихотомій: сегрегація багатих і бідних, порожня розважальність, автоматизм існування, відчуття несправжності життя, що люди нічим не відрізняються від мерців, — вони також імітують, що живуть, тим не менше спрямовуючи всі зусилля на винищення своїх невизнаних «інших»… Всі ці складники фільму Ромеро — треш, мало не марксистський гуманістичний проект плюс стандартні голлівудські ходи — це і є та суміш, що характеризує поп сьогодні.
Безперечно, поп — головний симптоматичний принцип культурної ситуації сучасності: це контекст, в якому всі ми працюємо, система координат, в якій ми живемо. Він надзвичайно диференційований і гетерогенний: це водночас плавильний казан ідей і велетенське сміттєве звалище. Поп може означати як серйозне мистецтво (скажімо, Ліхтенштейн чи Розенквіст), так і найпримітивнішу кічуху від Поплавського або косу Юлії Тимошенко, яку звинувачують у тому ж таки лівому поп-улізмі. Точніше, поп може означати все що завгодно, або взагалі нічого, — це порожнє слово, слово без наповнення, слово-ключ, і який зміст у нього вкласти, які акценти поставити, які двері ним відчинити, залежить від нас самих. Це як поп-корн, який, по суті, не є їжею, вірніше, є нуль-їжею, ніякою стравою: ним неможливо наїстися чи вгамувати спрагу, смак у нього невибагливий і при цьому його все-таки з’їдають. Поп — лише свій власний симулякр, симулякр самого себе. А як ми знаємо від Бодріяра, симулякр — це не те, що приховує істину, це істина, яка приховує, що її немає, точніше, що вона — Велике Ніщо. Тому головною поп-подією нинішнього року можна сміливо назвати медійний хіт найбільшої в історії сесії Генеральної Асамблеї ООН з нагоди її 60-річчя — записку Джорджа Буша Кондолізі Райс, в якій він її запитує, чи доречно йому зараз вийти у чоловічу кімнату…