Олександр Вікторович Топачевський (1897—1975) — видатний учений, педагог, один з корифеїв вітчизняної гідробіології. 13 березня ц. р. виповнилося 110 літ від дня його народження.
Олександр Топачевський 14 років очолював Інститут гідробіології АН УРСР, де працював до останньої хвилини свого життя, яку зустрів на порозі інституту. Свого часу, будучи професором і деканом біологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, він виховав плеяду висококласних фахівців. Серед них відомі вчені, доктори наук, професори, які створили фундаментальні праці з класичної ботаніки, фізіології водних рослин, здійснили екологічні, радіоекологічні та санітарногідробіологічні дослідження басейнів Дніпра і Дунаю, вивчили проблеми екології малих річок України, історії водної фауни. Їм належать також актуальні роботи з питань рибного господарства, якості води та її біологічного самоочищення.
«У науку він прийшов не як вундеркінд, а вже зрілою людиною, лише у 30х роках... Та пощастило в іншому: його вчителями й однодумцями були академіки «старої школи»... чиї погляди ґрунтувалися на передових ідеях великого природознавця Володимира Вернадського», — писав про О.В.Топачевського рівно десять років тому його учень, професор Віталій Поліщук. Згадаймо ж про цих лицарів ноосфери — сфери розуму.
Після закінчення комерційного училища на двадцятирічного Олександра чекав непростий життєвий шлях. Батько — з «попівської» родини та ще й троюрідний брат «буржуазно-націоналістичного» історика Михайла Грушевського. Хоча сам був не священиком, а бухгалтером, і навіть страйкував у Боярці, але ж не шпали прокладав, як Павло Корчагін! За плечима училище, але знову ж таки «не те»: новій владі комерсанти не потрібні. Доводилося жити, не розраховуючи на симпатії більшовиків.
1925 року Олександрові поталанило вступити до Київського університету (тоді — Інститут народної освіти). Під час навчання та кілька років по тому майбутній учений вчителює: викладає природознавство у київській трудшколі, на робітфаці Українського інституту лінгвістичної освіти, а також завідує навчальною частиною вечірньої школи робітничої молоді.
Поняття про народну освіту у 30-ті роки було однозначним: готувати кадри для середньої школи. Та мрія про глибокі дослідження природи, розкриття її таємниць не залишає Олександра Топачевського. І 1935 року він вступає до аспірантури Київського університету. Тут знову опиняється в середовищі найкращих мислителів у царині біології. Академіки О.В.Палладін, Д.Л.Фердман, професори Д.Є.Белінг і Я.В.Ролл визначили формування О.В.Топачевського як науковця, сприяли широті його поглядів і фахових зацікавлень. Ідеї Олександра Вікторовича добре розуміла і завжди допомагала йому в роботі дружина — Марія Макаревич, теж ботанік.
...Війна на кілька років розлучили його з наукою і близькими людьми. Одразу після визволення Києва О.В.Топачевський повернувся до університету, діяльність якого поновилася у січні 1944 р., хоча головний корпус іще стояв зруйнований. Працював на його відбудові. Наступні півтора десятиліття заповнені науковою, педагогічною і громадською діяльністю в університетських стінах. Працює доцентом, читає курс лекцій і завідує кафедрою нижчих рослин. Був деканом біологічного факультету і головою його вченої ради. Усе це поєднує з роботою в Інституті ботаніки АН УРСР, де під керівництвом О.Топачевського створено лабораторію альгології (там і нині ведуть дослідження багато учнів Олександра Вікторовича). Поруч із ним працювали вчені «старої школи», зірки класичної біології — академіки М.Г.Холодний і Д.К.Зеров, професор А.М.Окснер, чия висока наукова принциповість і людська порядність були живим зразком для молоді. Сам Олександр Вікторович любив наводити приклад стосунків великих учених —
Ч.Дарвіна та А.Уоллеса, які прагнули поступитися один одному правом першості у відкритті явища природного добору. Тоді, у ХІХ сторіччі, лише наполегливі переконування Уоллеса, який розумів, що теорія еволюції розроблена все ж таки Дарвіном, схилили останнього до історичної доповіді у Ліннеївському товаристві, після чого з’явилася славнозвісна праця «Походження видів».
Саме у 50-ті роки виразно проявилися характерні риси Олександра Вікторовича як ученого і вихователя: блискучий талант організатора, вміння чітко визначати завдання й мету дослідження, довести всім виконавцям його доцільність, необхідність і практичну значущість. І, чи не найважливіше, — володіння мистецтвом захопити й зацікавити своїх помічників, мобілізувати їхні зусилля та можливості на творчий пошук.
Вивчаючи рослинний світ водойм українського Полісся, О.В.Топачевський показав себе незрівнянним організатором наукових експедицій, до яких залучав студентів і викладачів. «Для всіх біологів, які навчалися у Київському університеті від 1935 по 1960 рік, спогади про alma mater пов’язані з могутньою фігурою Олександра Вікторовича, — згадувала його учениця, доктор біологічних наук Надія Масюк. — Він мав безпомилкове чуття щодо обдарованих студентів. Після літньої навчальної практики у Каневі, неодмінної для всіх біологів, навколо нього формувалася група учнів, які вирізнялися допитливістю, спостережливістю, незалежністю поглядів, невтомністю в екскурсіях».
Канівська практика студентів університету, якою багато років керував О.В.Топачевський, ставала неординарною подією для кожного її учасника. На овіяних легендами заповітних пагорбах над сивим Дніпром, поблизу Чернечої гори, де знайшов вічний спокій Великий Кобзар, працювали ще й геологи, географи, історики, археологи, фольклористи. Уклонитися могилі Тараса, відвідати садибу першого ректора Київського університету Михайла Максимовича у Прохорівці було святим обов’язком. Спогади про ті липневі тижні залишилися поетичною сповіддю найяскравіших днів життя. Потрапити сюди — означало назавжди увібрати мудрість іще незайманої природи, таємничий смуток скіфських поселень і давньоруських городищ, волелюбний дух козацьких часів... Мандрівки крізь похмурі грабові ліси тими нагірними стежками, якими ходив Тарас Шевченко, походи Пекарським і Костянецьким ярами до відслонень давніх геологічних епох, поїздки човнами на заплавний острів Заріччя — усе це відкривало нові обрії для пізнання природи, історії, самих себе. Звичайний юнак, учорашній солдат або школяр долучався до вищої форми свідомості — наукового мислення. Тут започаткувалися дружні, творчі й родинні стосунки, які тривали довіку.
Може, й неважко молодій людині зацікавитися життям тварин і рослин. А от полюбити невидимий світ найдрібніших водоростей, привчитися до щоденної копіткої праці з мікроскопом... Та хіба могли уявити ці юнаки й дівчата, що синьо-зелені водорості, шукати яких доводилося по калюжах у задніпрянських луках, за десяток років захоплять Дніпро, і ними рясно «зацвітуть» штучні моря? Відцідивши планктонною сіткою синє шумовиння, Топачевський задумливо казав своїм юним супутникам: «У цій пробірці досить матеріалу, щоб вивчати його все життя. Однак нашого з вами життя, любі мої, не вистачить, щоб розв’язати проблему «цвітіння» води». Він передбачав, застерігав, намагався відвернути екологічне лихо...
У 1959 році Олександр Топачевський, як широко відомий у країні та за її межами учений-альголог, визначний організатор наукових досліджень, очолив академічний Інститут гідробіології. То був час початку деградації комуністичної системи, що супроводжувалася явищами небаченого до того неуцтва і цинізму владних структур. Корумпована верхівка цілеспрямовано розтринькувала державний бюджет. Заради отримання нагород, пільг і зиску створювалися абсурдні, часто надзвичайно небезпечні для природи і людини програми, під які «вибивали» величезні кошти. Гідротехнічне будівництво, «меліорація», міжбасейнові перекидання вод, БАМ — за кожним проектом стояла певна «партія інтересів».
Сьогодні усвідомлення цього здається нам звичайною аксіомою. Проте тоді будівельна гігантоманія завдавала Україні особливо великої шкоди. Разом з унікальними природними об’єктами — річками, озерами, болотами, лиманами, лісами, луками — країна втрачала біофонд органічного світу. Хоча «перетворення природи» загрожувало зникненням життя як такого, за умов повсюдної диктатури цією загрозою просто нехтували. Клановість у владі сягала безпосередніх виконавців. Та й поступливим науковцям теж щось перепадало... Виступити проти цього безумства було майже неможливо. Партійні, державні та «громадські» установи, ЗМІ, пильно стоячи на сторожі «будов комунізму», ладні були знищити кожного інакодумця. Однак професор Топачевський не піддався загальному виконавському запалу, захищав природу України мужньо й обґрунтовано.
У 50-ті роки долю Дніпровського «каскаду» практично було вирішено. У 60-ті — споруджено Київську ГЕС, завершувалося будівництво греблі Канівської. Шістьма велетенськими ставками під назвою «морів» було затоплено мільйон гектарів родючих земель, заплавних угідь, лучних пасовиськ, десятки сіл, безліч історичних пам’яток. Постало питання про Десну — на ній збиралися будувати три ГЕС. Це призвело б до екологічної катастрофи всього басейну Дніпра. Прип’ять уже була пересушена «меліораторами», залишалося тільки спотворити греблями й «зарегулювати» оспівану Олександром Довженком красуню Десну.
Треба сказати, що на противагу біосферним, природоохоронним поглядам, які розвинулися під впливом праць академіків В.І.Вернадського і М.Г.Холодного, «перетворювачі природи» намагалися нав’язати громадськості уявлення про «техносферу» — штучно створене середовище існування, в якому знайде своє щастя людина комуністичного майбутнього. Річку вони розглядали як суто механічну систему, не беручи до уваги ролі рослин і тварин у формуванні річища, швидкості течії, якості води. Науковці Інституту гідробіології, особисто О.В.Топачевський рішуче виступили проти недолугих ініціатив технократів і керівної верхівки, зокрема — злочинних планів гідробудівництва на Десні. З цього приводу він спеціально побував на прийомі у першого секретаря ЦК КПУ П.Ю.Шелеста, від якого почув: «Без вашого інституту Україна обійдеться, а без ГЕС — ні!». Невдовзі Олександр Вікторович залишив посаду директора «за власним бажанням», після чого очолив створений ним в інституті відділ санітарної гідробіології, де й працював до останнього дня свого життя...
Та хоч як важко було боротися з такими монстрами, як «Гідропроект», «Діпроводгосп», проте гребель на Десні не збудували. Для нащадків збережено неповторну природну реалію — вільну річку з озерами та старицями серед чудових луків і сосново-дубових гаїв, що їх вивчали ще академіки Володимир Вернадський, Микола Холодний, Петро Погребняк. Вціліла й частина боліт, цих природних фільтрів, яким надали заповідний статус. Кияни ж, як і раніше, п’ють порівняно чисту деснянську воду. Та що казати — урятовано від затоплення найкращі угіддя, мало не пів-Чернігівщини! І це, значною мірою, завдяки патріотичній молоді, якій директор не боявся довіряти відповідальні справи. Відомий біогеограф, еколог і публіцист Віталій Поліщук згадував, як Олександр Вікторович, відчувши в ньому, тоді ще аспірантові, небайдужу, переконану людину, доручав йому їздити на представницькі наради до різних міністерств, складати плани досліджень, звіти і меморандуми у «вищі інстанції». «Це була виснажлива боротьба із жорстокими, затятими, часто незримими, але завжди підступними неуками — ворогами природи», — згадував В.В.Поліщук.
А боротися було за що. На поталу гідробудівельникам уже віддавали Азовське море, яке збиралися відділити дамбою від моря Чорного. Загибель Азова здавалася невідвортною. Протидіяти цьому безглуздю було дуже важко. Керівні партійні та державні установи зайняли твердолобу позицію, стоячи на сторожі «великих будов». Однак, розумно використовуючи науковий потенціал інституту та організовуючи, попри всі перепони, відповідне природоохоронне «паблісіті» (стаття «Чуден ли Днепр?» в «Литературной газете», виступи на радіо, науково-пізнавальний фільм «Синие атакуют»), вдалося-таки збудити громадську думку, вплинути на владні структури, запобігши будівництву Керченської дамби. Та на черзі була дамба Очаківська, яка мала перетнути гирло Дніпра, завершивши його «зарегулювання». У результаті із цієї річки, третьої за водністю в Європі, до Чорного моря не витікало б ані краплини води! Важко передбачити всі згубні наслідки таких проектів для Дніпра, його лиману і Чорного моря. Хвала Богу, спасибі вченим, Дніпро і досі тече до моря, живе казкова краса Херсонських плавнів.
Завдяки організаторським здібностям академіка О.В.Топачевського, його природоохоронному науковому світогляду, сміливій кадровій політиці інститут став однією з чільних всесвітньо відомих науково-дослідних установ. Були створені нові напрями гідробіологічних досліджень: вивчення малих річок і великих каналів (Дніпро—Донбас, Дніпро—Кривий Ріг і Північнокримський), санітарна гідробіологія, водна токсикологія, екологія водойм-охолоджувачів теплових і атомних станцій, технічна гідробіологія.
Унікальну практичну цінність мають результати вивчення екологічних наслідків Чорнобильської аварії, що стали попередженням для нащадків. За дослідження «Наукові основи економічної оцінки впливу гідротехнічних об’єктів на водні екосистеми з метою управління якістю води і біопродуктивністю» групу вчених інституту 1995 року було удостоєно Державної премії України в галузі науки і техніки.
Заслужений діяч науки
О.В.Топачевський обирався академіком-секретарем відділення загальної біології АН України, головою Українського гідробіологічного товариства, був головним редактором «Гідробіологічного журналу». У його фундаментальних працях відображені оригінальні погляди на проблему походження і розвитку рослинного світу. Разом зі своїми учнями Олександр Вікторович опублікував низку капітальних монографій і наукових збірників: «Каналы СССР» (1968), «Цветение воды» (1968, 1969), «Гидрохимия и гидробиология водоемов-охладителей тепловых электростанций» та ін. Ці праці мають основоположне значення в сучасній гідробіологічній науці. Напрями проблемних досліджень, започатковані Олександром Топачевським, особливо актуальні сьогодні. Їх розвивають учні, продовжувачі справи цього видатного вченого.
Кажуть, що історія реалізується в долях людських. Інші стверджують: люди, власне, і творять історію. Тут немає суперечності, адже справи і вчинки яскравих особистостей завжди нерозривно пов’язані з історією рідної країни та долями народу. Прикладом такої особистості назавжди залишається в нашій пам’яті академік Олександр Вікторович Топачевський.