Лицар дипломатії Її Величності

Навіщо дипломату знати кілька іноземних мов? Невже лише для того, щоб порозумітися з представниками різних держав? Мудрі люди кажуть, що володіння іншими мовами потрібне ще й для того, щоб усіма ними вчасно… промовчати. Уміння тримати паузу в дипломатії не менш важливе, ніж на театральній сцені; драматургії у міжнародних відносинах додають і не завжди добре освітлені коридори світових урядів, і розвиток сюжетів за кулісами.

Дипломатія - мистецтво непоказне й навіть дещо таємниче. Тому честь і хвала посланцю країни, якому нерідко в інформаційній пітьмі вдається точно розгледіти ситуацію та вчасно надіслати важливу інформацію в Центр - до Лондона, Києва чи Вашингтона. Недарма ще 100 років тому класик англійської закордонної служби Ернест Сатоу визначив дипломатію як «застосування інтелекту й такту… до ведення стосунків між урядами незалежних держав у мирний спосіб».

Традиційна уява про дипломата малює елегантного чоловіка у бездоганному костюмі, накрохмаленій сорочці, на манжетах якої виблискують дорогі запонки, котрий на прийняттях розважає жінок веселими історіями, галантно подаючи їм келихи з шампанським, а на роботі під час переговорів зачаровує сяючою посмішкою свого візаві. Що ж, іноді трапляються й такі ситуації. Але, як правило, реальність закордонної служби трохи інакша, а за нібито невимушеною розмовою під час прийомів можна спостерегти зосереджений, а то й прискіпливий погляд співрозмовника та почути в основному обережні формулювання. Досвідчений у зовнішній політиці Уінстон Черчілль якось висловився (і з ним важко не погодитися), що дипломат десять разів подумає, перш ніж нічого не сказати. Тому й не дивно, що дипломатія, як світова, так і українська, залишається таємницею за сімома замками. Але якщо наберешся трохи терпіння, то дочекаєшся слушного моменту: на пенсії або у відставці дипломати можуть розповісти багато цікавого і важливого - такого, про що не писалося у пресі, про що небагато говорилося вголос. Бо саме вони знають, як ті чи інші, на перший погляд, незначні події ставали важливим поворотним моментом в історії або ж у стосунках між державами. Тільки вони пам’ятають кожну деталь, точні дати й імена учасників переговорів - байдуже, було це п’ять чи 25 років тому. Виваженість, відповідальність, терпіння - чи не найголовніші правила для професійного дипломата. Ігнорування хоча б одним із них може звести нанівець титанічні зусилля десятків інтелектуалів.

На дипломатів перемоги щодня не сиплються. Як не сиплються й нагороди. У нашому МЗС іноді жартують, що найвища відзнака для них - це коли не виносять догани. А якщо серйозно, то реальною нагородою для дипломата є, коли приймаються і починають працювати важливі міждержавні рішення; коли багато днів і безсонних ночей вироблення двосторонніх угод увінчуються помітним поступом уперед. Тоді й урядові відзнаки при­кріплюються на лацкани піджаків чи смокінгів.

За самовіддану службу державі та Її Величності британський дипломат Джон Берч у 1989 р. був удостоєний королевою Єлизаветою ІІ звання лицар-командор та ордена Св.Михайла і Св.Георгія (заснований у 1818 р. прин­цом-реґентом, а згодом королем Геор­гом ІV), напис на якому гласить: «Оз­нака кращої епохи». І з того часу до нього належало звертатися «сер Джон Берч», а до його дружини - «леді».

Протягом 36 років на дипломатичній службі Її Величності посол Джон Берч представляв інтереси Великої Британії у Франції, Сінгапурі, Аф­га­ністані, Швейцарії, Сполучених Шта­тах, Румунії та Угорщині. За пре­м’єрства Маргарет Тетчер був керівником департаменту Східної Європи Форін Офісу - досить важливого підрозділу, зважаючи на розпочату М.Гор­бачовим перебудову в тій частині світу. Вийшовши на пенсію, Дж.Берч очолював Британську Асоціацію зв’яз­ків з країнами Центральної і Східної Європи. Сьогодні він - член ради Королівського Інституту міжнародних відносин (Четем Хаус).

У чому пріоритети британської дипломатії? Що передають посли у щоденних депешах до Лондона? Про що англійські дипломати говорять уголос, а про що виразно промовчують? Якою вони бачать сьогоднішню Україну? Сер Джон Берч чи не вперше погодився прочинити завісу закордонної служби Її Величності. Для розмови він прийняв мене у своїй лондонській квартирі, що неподалік Вестмінс­терсь­кого абатства та старовинного Уайт­холлу - центральної лондонської вулиці, місця офіційної резиденції пре­м’єр-міністра (Даунінг-стріт, 10) та Форін Офісу.

- Сер Джон, легендарна кар’єрна схема «Ітон - Оксфорд чи Кемб­ридж - Форін Офіс» - обов’яз­кова для майбутнього англійського дипломата?

- Ні, я закінчував звичайну школу, потім університет. Та мене завжди цікавила політика, міжнародні відносини, журналістика, навіть викладацька діяльність. Тому я вирішив піти працювати до Форін Офісу, пройшов конкурс і був туди зарахований. Я отримав нагоду займатися тим, що мені цікаво. А згодом зрозумів, що нічим іншим займатися й не хочу.

- Ви працювали в країнах дуже різних за своїм політичним статусом, економічним розвитком, ментальністю. Які ваші найсильніші враження від дипломатичної служби у них?

- Найбільше мені подобалося працювати в ООН, в Нью-Йорку та Же­неві: я був залучений вже не до двосторонніх відносин, а до багатосторонніх - це особливо вишукана форма дипломатії. У 1980-х роках ООН активно сприяла припиненню війни між Іраном та Іраком. Її солідна дипломатична місія працювала і в часи окупації Радянським Союзом Афганістану, а після виведення військ Горбачовим вона більше зосередилася на відновленні мирного життя в країні.

Складні, але, здається, найкращі часи для нашої родини були в Румунії у 60-х роках, на початку правління Чаушеску. Це був досить жорсткий період - ті, хто відкрито висловлював свої думки чи не погоджувався з діями керівництва, піддавалися серйозному тиску влади. Але з іншого боку, це була чудова країна - ми закохалися в неї та її людей. Нам, тоді молодій родині, там було дуже добре; у Бухаресті в нас народилася дочка. (Родина посла має ще й трьох синів. - А.В.)

Правда, в Афганістані у нас було вже набагато більше проблем - країна складна, народ бідний, висока дитяча смертність. Якось наше посольство два тижні було відрізане від електрики. Навіть телефонний зв’язок не працював. Добре, що ми мали власний генератор.

В тому й різноманітність дипломатичного життя: сьогодні ти в Нью-Йорку - місті з високим рівнем життя, а завтра вже в бідному Кабулі чи тоталітарному Бухаресті.

- А як же стереотип гламурного дипломата, котрий нібито лише ходить у смокінгу та на прийняттях попиває віскі з льодом?

- Реальність спростовує всілякі стереотипи. Різне траплялося у мене й протягом європейських відряджень. Пригадую, як під час каденції в Угор­щині мені захотілося дізнатися про життя звичайних людей, а не лише столичних жителів. У ті часи з Будапешта до одного з віддалених районів ходив так званий «чорний потяг», угорською «фекете вонат». Не знаю, чи ходить він і досі. Ним їздили угорські бідняки, цигани. Це був нічний поїзд. І я купив на нього квиток. Як мене відмовляли колеги - казали: не ризикуй - тебе там ограбують, а то і вб’ють; ти серйозно пошкодуєш про це. Але я таки поїхав. Скажу наперед, що закінчилося все нормально, без жодних ексцесів. Справді, там їхали досить бідні люди, і мені було дуже прикро на це дивитися. Але які вони були душевні! Ми говорили багато про що, їм було цікаво побачити іноземця, котрий їде у такому ж поганому вагоні, як і вони. Для них то була і дивина, і честь. За це вони виказували мені свою особливу повагу: частували самогоном та нехитрим харчем - і я з ними пив і їв, а циганки ворожили мені на щастя.

- Угорщиною зацікавилися не лише ви, але й згодом вся королівська родина?

- Офіційному візиту королеви у 1993 р. передували приїзди до Будапешта принца Чарльза та принцеси Діани, тоді ще сімейної пари. Їм так сподобалася ця країна, що навіть після розлучення кожен з них ще приїздив сюди окремо.

- Пане посол, як перекласти з мови британської дипломатії на звичайну відвідини членами королівської родини якоїсь держави?

- Здебільшого такі візити відбуваються для попереднього вивчення становища в тій чи іншій державі. Після нього родина безпосередньо інформує Її Величність.

Пригадую той візит до Угорщини принца Чарльза та принцеси Діани у 1990 р., одразу ж після зміни режиму. Уряд тоді очолював прем’єр-міністр Дюла Хорн, ортодоксальний комуніст. Але щойно відбулися вибори, і всі знали, що приходить новий уряд демократа д-ра Йожефа Анталла. Тому прий­няти рішення, хто ж буде на державно­му бенкеті на честь королівської родини, було досить складно. І тоді Д.Хорн зробив гарний жест, сам запросивши Й.Анталла на цей бенкет. При­гадую, вони між собою нормально спілкувалися, жартували. Тоді я подумав: о, це гарний знак. І так воно пізніше й відбувалося: один прем’єр-міністр демократично передавав управління країною іншому. Але останнім часом
в угорського уряду виникли проблем; те ж саме і в Україні.

- У ранзі посла в Угорщині ви органі­зовували візит і самої Єли­за-
вети ІІ. Чим ця країна так при­вабила королеву?

- Візити королеви за кордон - це свого роду політичний інструмент. Згадайте початок 90-х, коли країни одна за одною прощалися з комунізмом. Оскільки в цій частині Європи відбулися серйозні зміни, було прийнято рішення, що Її Величність має відвідати колишні комуністичні країни. Угорщина тоді виглядала найбільш яскравим прикладом тих позитивних змін. Візит королеви до якоїсь країни засвідчує, що Сполучене Королівство цінує зусилля держави у розвитку демократії, бізнесу та підтримує ту краї­ну на цьому шляху; що Британія вбачає в ній свого партнера. По суті, це бу­ла політична демонстрація підтримки британським урядом процесів, що відбувалися в угорському суспільстві. (Триденний візит королеви Єлизаве-ти ІІ у травні 1993 р. до Угорщини відкривав серію її відвідин країн колишнього соцтабору: 1994 р. - Росія, 1996-го - Поль­ща,Чехія, а через десять років - Лит­ва, Латвія та Естонія. - А.В.)

Крім того, існувала ще одна причина, чому королева хотіла давно відвідати саме Угорщину, а точніше Тран­сильванію - ця частина тепер належить Румунії: адже звідти походить її бабуся. (Королева-консорт Мері, 1867-1953. Єлизавета ІІ належить до німецької династії Сакс-Кобургів і Ґота, котрі з 1917 р. почали називатися Віндзорами. - А.В.)

Під час підготовки до свого візиту Її Величність призначила мені аудієнцію в Букінгемському палаці. Я поінформував її щодо проведення зустрічей з першими особами Угорщини, офіційних виступів та державного прийому. Королева ж у свою чергу відповіла на всі мої запитання, навіть про те, які страви та напої непогано було б включити до меню бенкету. Вона - надзвичайно цікава людина.

Не раз відвідував Угорщину і чоловік королеви принц Філіп, герцог Единбурзький (він також з німецького роду Баттенберг, але із зростанням антинімецьких настроїв його родина у 1917 р. змінила прізвище на англозвучне Маунтбаттен. - А.В.) - країна їм обидвом справді дуже сподобалася.

- Ви двічі працювали в Угорщині - комуністичній і посткомуністичній. Наскільки швидко країна змінювалася після падіння комунізму?

- Перший раз я працював у тому регіоні в 1980-1983 роках, а згодом повернувся до Угорщини вже після Нью-Йорку в 1989 році. На той час це все ще був комуністичний режим, який під кінець почав дещо лібералізуватися, а протягом року і впав. Там з’явилися ознаки демократії, було дозволено більше приватної ініціативи, розвивався малий бізнес, оголошено відкриті чесні вибори на багатопартійній основі. Це були досить різкі зміни, хоча уряд вважав, що Кому­ністична партія все одно подолає опозицію, яку вона намагалася контролювати. Угор­щина виявилася більш гото­вою до змін та переходу до ринкової економіки у порівнянні зі, скажімо, Чеською Рес­пуб­лікою, Болгарією чи Румунією. Од­нак у неї були й власні специфічні проб­леми - наприклад, значний борговий тягар. Мабуть, тому і було вирішено дати більше приватної ініціативи, і цей процес протікав досить добре, хоча й нерівномірно. Демократично почали змінюватися уряди, стабільною та досить надійною залишалася судова система. Корупція існувала, але не стала всепроникною. Загалом економічні перетворення в Угорщині виявилися досить успішними.

Оглядаючись назад, хотів би зазначити: нам усім пощастило, що комуністична система в Східній Європі, в тому числі в Радянському Союзі, була зруйнована у відносно безкровний спосіб - за винятком Румунії та Югославії.

- Пане посол, ви працювали як у країнах розвинутої демократії, так і недемократичних. Як же вам вдавалося знаходити спільну мову з авторитарними урядами?

- То було досить складно. Скажі­мо, у 1980-х роках у Румунії, коли режим потроху почав змінюватися, ми ж все одно повинні були підтримувати стосунки з урядом - відповідно, ми мали розмовляти з досить прикрими людьми, котрі були далекі від демократії - у Румунії була справді дуже жорст­ка система. Але ми намагалися зрозуміти, що ж відбувається в країні, просували британські товари на їхній ринок.

У 1965 р. в Румунії після смерті Ґ.Ґеорґіу-Дежа (генерального секретаря румунської Компартії) прийшов Ніколає Чаушеску, котрий продовжив вести більш самостійну політику, яка відрізнялася від курсу Москви. Він запрошував до себе багатьох іноземних правителів, сам багато їздив за кордон, зустрічався з лідерами країн, що належали до Руху неприєднання. Виникла свого роду тріщина у нібито монолітній комуністичній системі. І тоді Вели­ка Британія зрозуміла, що Румунія - це слабка ланка у комуністичній Євро­пі, і ми почали діалог з Чаушеску та його прибічниками.

Ми вступали з ними в контакт - хоча як це було важко для американців, французів, британців, німців. Але такою була ціна, яку треба було платити за те, щоб розвивати міждержавні стосунки. Ми спілкувалися з журналістами, бізнесменами, але після контактів з іноземцями вони повинні були про це звітувати Секурітате. Хоча дехто з них нехтував правилами та намагався бути незалежним; але були й такі, що під маскою дружелюбності просто були нещирими в стосунках - навіть ті, кого випадково зустрічали десь на пляжі чи в лісі.

Вже пізніше, у 1980-х, коли я очолював департамент Східної Європи у Форін Офісі, ставало зрозуміло, що комуністична система у цьому регіоні починала руйнуватися. Це продемонструвала польська «Солідарність», натх­ненна Папою Римським Іваном Пав­лом ІІ. Ми вбачали в тому невдоволеність країн комуністичним режимом; ми розуміли, що країни Східної Європи не такі вже й єдині і що вони починають обирати інший шлях - шлях більшої незалежності.

На найвищому рівні ми змушені були підтримувати контакти з В.Яру­зельським, Е.Хонеккером, Н.Чау­шеску, Я.Кадаром, Т.Живковим. Але спілкувалися й зі звичайними людьми - проводили академічні й культур­ні обміни. Бі-бі-сі транслювала на ті регіони свої передачі, які глушилися. Ми прагнули контактувати з усім суспільством, а не лише з певною частиною його. І кожен політичний рівень вимагав власних підходів. А тому іноді доводилося потискати руки, що бу­ли в крові, як у випадку з Кадаром або Чаушеску.

- Сучасний спосіб спілкування дип­ломатів трохи відрізняється від класичного обміну нотами. Так, у 2004 р. колишній посол Британії в Лівії Олівер Майлз, перебуваючи на конференції в Тріполі, із звичайного інтернет-кафе надіслав електронного листа своїм колегам…

- Так, тоді ми, 52 колишні посли Її Величності, звернулися з тим відкритим листом до прем’єр-міністра Тоні Блера, що вторгнення в Ірак - непродумана і непотрібна акція. Бо хоч Саддам Хусейн і запровадив там авторитарний режим, але країна жила своїм життям, і досить непоганим: працював бізнес, функціонували різні служби - словом, існувала вся необхідна інфраструктура.

- Сер Джон, ви тоді підписали листа Т.Блеру не лише про непідготовленість плану розвитку повоєнного Іраку, а що ви взагалі не згодні у цьому відношенні з політикою Дау­нінг-стріт. Це був досить серйозний виклик владі.

- Знаєте, з тієї країни зробили руї­ну, знищено сотні тисяч людей, тисячі будинків, зруйновано систему уп­равління, багато історичних пам’яток. Припускаю, що потрібно було розбиратися з Хусейном, але ж не з цілою країною. Пригадую, тоді в Лондоні проходили масові демонстрації протесту проти вторгнення в Ірак. А ми, колишні посли, вирішили на знак протесту написати листа до прем’єр-міністра. Нас тоді влада почала звинувачувати у нелояльності. Але, як засвідчив час, ми тоді таки мали рацію.

- А чому, по-вашому, йде постійна конкуренція у світі за присутність в Афганістані - країні гірській, некомфортній, з важким кліматом? То на десять років зайшов туди СРСР, а тепер там війська НАТО.

- Наприкінці 70-х Радянський Союз хотів собі мати ще одного комуністичного сусіда - тому його війська і ввійшли в Афганістан. А війська коа­ліції воюють сьогодні з талібами. Зда­ється, їх вже й вибили, але… Британ­ці захищають там дружню їм Індію. Хоча з такими величезними жертвами. Є багато питань і до Халіда Кар­зая, котрого дехто називає радше мером Кабула, ніж президентом усієї країни.

- Англійська, витіснивши французьку, давно вже стала мовою дипломатії. Для роботи за кордонами Альбіону вам вистачало лише англійської?

- Ні, я дотримуюся правила вивчати мови тих країн, куди їду працювати. Звичайно, сьогодні у багатьох державах цілком можна давати собі раду і з англійською мовою, але щоб пізнати країну глибше, відчути її, потрібно знати її мову. Тому я, наприклад, вивчив румунську мову. А для роботи в Угорщині вивчив угорську. Хоча румунською я розмовляю набагато краще. Лише коли їхав працювати до посольства в Афганістані, не встиг вивчити дарі - бо то зайняло б два роки, а у мене не було тоді стільки часу на підготовку.

- У 50-х роках Європу облетіла категорична відповідь Non! президента Франції де Голля на бажання Британії стати членом Євро­пейсь­кого товариства вугілля і сталі , а згодом - ЄС. Що б ви як фахівець зі східноєвропейських питань порадили зробити Україні, щоб ми змогли приєднатися до цивілізованого західного світу?

- Перш за все потрібно, щоб у вашій державі існувало верховенство права. Ми дуже добре розуміємо, що можна прийняти прекрасне законодавство. На папері воно є, а в житті не працює. Тому законодавча гілка влади має працювати професійно, не робити нікому ніяких преференцій - вчиняти лише чесно і згідно із законом. Тоді можна навести лад в економіці, політиці, побороти корупцію, створити здорове соціальне середовище. Без цього - нікуди. Такі правила існують у всіх країнах сьогоднішньої Європи, тому й Україна має запровадити в себе не лише гарно написані закони, але й забезпечити їх щоденне дотримання.

Але Україна сьогодні ніяк не може розібратися у себе вдома.

Від автора. На початку своєї незалежності Україна активно укладала двосторонні угоди з державами - ос­новними світовими гравцями. Підго­товка документів почасти тривала навіть уночі (як це було у Сполучених Штатах), де разом із працівниками Держдепу наші дипломати закладали базові міждержавні відносини на багато років уперед. Коли ми хотіли позбутися своєї «совковості», хотіли стати частиною цивілізованого співтовариства, світ нас підтримував, і до кабінетів світових лідерів двічі стукати не доводилося. Джордж Буш-старший тоді невимушено прогулювався з Лео­нідом Кравчуком галявиною Білого дому. А згодом на тій же галявині у Вашингтоні вперше замайорів синьо-жовтий прапор - Білл і Хіларі Клін­тон, Ел і Тіппер Ґор в рамках державного візиту до США влаштували урочистий парад на честь Леоніда і Люд­мили Кучми, інших українських високопосадовців, а з ними й ще для тисяч українців. Центральну Пенсиль­ванія-авеню, резиденцію Блер-хаус та величний будинок Ради національної безпеки й оборони США тоді прикрашали зірково-смугасті та синьо-жовті державні прапорці. Сьогодні це видається майже неймовірним…

- Може, тому що не відбулася зміна еліт, як у більшості країн Центральної Європи? І як, по-вашому, можна зростити нову політичну еліту в посткомуністичній державі?

- Елітою не можуть стати автоматично ті, хто отримав багато майна та грошей в результаті, наприклад, приватизації, хто може собі дозволити про­­водити відпустку на півдні Фран­ції, інших дорогих світових курортах чи купувати нерухомість за кордоном. Але ви можете формувати інтелектуальну еліту, вдосконалювати систему освіти.

Якщо ви хочете мати культурну та освічену еліту, це теж слід розвивати - в колишніх комуністичних країнах були зразки чудового балету, музики, театру. Письменників, композиторів, акторів заохочували різними привілеями, як скажімо, відпусткою у будинку творчості десь на Чорному морі, правда, за це вони мали грати за певними правилами… Знаєте, в Угорщині в останні роки тоталітаризму було знято майже 20 художніх фільмів, але деякі режисери мені скаржилися, що міністерство культури радило внести до них зміни, аби не дозволити вийти за певні ідеологічні межі.

Ви також можете спрямовувати кошти на розвиток спорту, як робилося в Східній Німеччині чи Угорщині, - там досягли в цьому непоганих результатів.

- У вас не складається враження, що Україна поступово віддаляється від Європи при всіх її устремліннях туди на словах?

- Так, Україна зближується з Росією досить швидкими темпами. Але, наскільки я розумію, ваш народ не хоче мати в себе такого президента як Путін або такий режим, як у Росії…

- До речі, якими ви бачите відносини Україна-Росія: аналогічні друж­нім відносинам США-Ка­нада, або такими як у Великої Бри­танії з державами Співдруж­ності - поважними й цивілізованими?

- Україна ж вступила до Радянсь­кого Союзу в 1922 р. не з власної волі. Вона демонструвала цю незгоду і в 20-х роках, і в 30-х - за що жорстоко поплатилася, і під час Другої світової війни, коли зустрічала німців як визволителів від совєтського режиму. Українців у Другій світовій війні загинуло дуже багато.

У вас із Росією досить складна ситуація. Маєте багато спільної історії, спілкування між людьми, спільний бізнес. Тому розрубати тут не вдасться; потрібно це робити делікатно, але, звичайно ж, враховуючи власні інтереси. Крім того, ті часті залякування з боку Росії, що вона може перекрити газовий кран…

- У вас немає відчуття, що на кордоні з колишнім Радянським Союзом й досі існує якась завіса замість тієї «залізної», хіба що, може, вона невидима?

- Чому ж невидима? А, наприклад, візовий режим з усіма країнами Європи - чим це не завіса? І вона поки що цілком реальна.

* * *

Наприкінці нашої розмови ми таки згадали про лицарський орден. Посол Дж.Берч взяв з письмового столу зам­шеву скриньку кольору морсь­кої хвилі і дістав звідти посвідку про присвоєння високої відзнаки.

- А сам орден зберігається під склом у нашому заміському будинку, - пояснив.

На книжкових полицях у робочому кабінеті посла, заставлених біографіями політиків, історичними та мистецькими виданнями, впізнала одне з своїх улюблених - «Європа. Історія» знайомого мені Нормана Дейвіса. Побачивши мою зацікавленість, Джон Берч взяв товстий том до рук:

- Це написав мій добрий приятель, з котрим ми спілкуємося ще з часів викладання на Славістичних студіях Лондонського університету, - і відкрив першу її сторінку, де по-дружньому просто надписано: «Джону від Нормана». Думаю, багато хто мріяв би мати щось подібне - такий підпис вартує дорого.

На балконі у Берчів - класичний англійський квітник, де зацвіли вербена, чорнобривці й навіть кілька кущів помідорів. Тепер дипломат має нагоду трохи частіше пограти в теніс зі своїми колегами в одному з мальовничих парків Лондона, куди не гребує під’їха­ти звичайним двоповерховим автобусом. Можливо, це трохи міняє уяву про закордонного посланця Її Величності, але, мабуть, це дає дипломату можливість жити у злагоді зі своїм «я».

Звичайно, посол Дж.Берч не припиняє тримати руку на пульсі світових подій, і особливо у тих країнах, які він добре вивчив і де навіть залишив частинку свого серця. Теплі спогади й досі викликає у нього Угорщина, де зі своєю родиною він провів дев’ять років насиченого різними подіями дипломатичного життя, де не лише милувався витонченою архітектурою й тихоплином Дунаю, але й був реальним будівничим нової Європи. Незабутніми стали дні у Бухаресті й Кабулі, у Нью-Йорку й Женеві - більш і менш комфортних містах на землі, де він віддано служив інтересам Корони.