...Нудно. Звичайно, Воячек вмирає — а що ще робити талановитій людині? Звісно, людина мудра і в цій ситуації знайде собі заняття — буде споглядати безподійність, читати книжки, слухати «Вільну Європу»... Молодій людині все ж таки важко — їй хочеться дожити до мудрості у святковому настрої...
Є три розуміння того, як жити, коли випало народитись у соціалістичній країні. Перше — сприймати її реальність як єдину і найкращу, самовіддано робити кар’єру, бути кращим учнем дракона... повірити в те, що це найкраща реальність, назавжди. Я зустрічав таких людей у багатьох країнах, однак найбільше вразили вони мене в Берліні: ми прогулювались повз яскраві вітрини Кудаму, головною західнобер-лінською вулицею, — і вони запевняли мене, як було добре в НДР. Хоч до того, що залишилося від НДР, було кілька хвилин на метро, я мав можливість сам усе перевірити... Можливо, їм було добре.
Друге розуміння, яке я побачив сьогодні у «Воячеку»: коли реальність сприймається як безвихідь, сам ти стаєш живим протестом, намагаючись її змінити... Звичайно, вона залишається такою самою. Ти помираєш, або фізично, як Воячек, або морально, як багато хто з його ровесників, котрих повело на комсомольські кар’єри...
Однак насправді у соціалістичному суспільстві більшість людей виживає не в цих двох реальностях, а в третій, вигаданій. Колись, ще на початку перебудови, про цю реальність розповів Сергій Юрський у своїй стрічці «Чернов.Chernov». Головний герой фільму просто не живе у соціалізмі. А живе — цитую тут свою рецензію в «Независимой газете» (січень 1991 року) — «у швидкісних поїздах Париж — Барселона, у затишних маленьких містечках, де кава зі свіжими булочками, — веселе солодке свято затишного ресторанчика віддалік столиць…
Людина, виявляється, може жити лише нормальним життям. Якщо позбавити її цього життя — вона негайно вирушає в Задзеркалля, тим більше що приклад цього природного існування все-таки зберігається в далеких швидкісних куленепробивних потягах — і навколо них… Ні, Чернов не мріє про Іспанію, вродливу жінку, мудрих і талановитих супутників по мандрах. Він просто живе там.
А існує тут. Втім, саме це вже і не важливо.
Боюсь, що взагалі всі ми – за незначним винятком жменьки тих, хто відбувся, знайшов себе, — живемо там. А тут існуємо, що механічно звільняє нас від будь-яких обов’язків перед країною і суспільством, у яких ми не живемо. Тому ми й можемо — як Чернов — зректися товариша, відійти вбік, відступити… Там — не у мріях, а в реальному житті, — ми сміливі, гарні, багаті, в білих костюмах. Тут — в ірреальності, де ми з якихось причин перебуваємо, — ми полохливі, налякані, брехливі, в порваних джинсах.
Мрія і реальність просто помінялися в нашому житті місцями. Так і мало бути — людський мозок просто був зобов’язаний захистити особистість у цьому тотальному кошмарі.
Найстрашніше, що кожен самотній у цьому колективному обмані. Кожен чомусь впевнений, що він, і тільки він, живе так, сам у своїх Каннах…»
Відколи я написав цей текст, минуло вже майже десять років. І сьогодні мені здається, що суспільство, яке з’явилося в результаті відчайдушного небажання жити у вигаданому світі, виявилося для більшості набагато жорстокішим, ніж соціалізм. Воно не залишає можливості мріяти. Ти або сприймаєш реальність як чудову — що неважко за умови успішної кар’єри, подорожей на Захід, обідів у дорогих ресторанах і суконь від Версачі для дружини, або як безнадійну — що неважко, якщо ти живеш звичайним життям, без суконь і подорожей. Захиститися ілюзією між тим і другим майже неможливо, бо те, інше життя, яскраве і привабливе, — не за залізними ґратами, не за морями-океанами. Майже поруч. На сусідній вулиці. Експрес Париж — Барселона? Хоч завтра, купуй тур. Білий костюм? Нова колекція на сусідній вулиці. Вечеря при свічках із дивовижною жінкою? У сусідньому ресторані!
Чи можна мріяти про недоступну буденність?
На Заході, принаймні, більшість людей мають уявлення, як досягти хоча б частини цієї недоступної буденності... У вас не дуже велика зарплатня, ви не скуповуєтесь у центрі, ну то що ж — вихідними поїдете з дружиною до супермаркету в передмісті. Ви працюєте, отож у вас немає часу на заздрощі і невдоволення з приводу того, що в сусіда на шість кімнат більше і басейн глибший. Все це — конкуренція серед середнього класу, а не конкуренція багатих із жебраками, як у нас.
Соціалізм, як відомо, помер — просто тому, що навіть для того, щоб люди жили в атмосфері ілюзій, їх потрібно чимось годувати... Керманичі того суспільства вважали своїх заляканих підданих спокійним і безпечним бидлом — і прорахувалися. Саме тому мене дивує, звідки таке нереалістичне відчуття безпеки у нинішніх керманичів? Можна скільки завгодно заспокоювати себе, що тут, мовляв, таке спокійне населення, нічого не станеться, треба його дограбувати — і тоді вже почнемо будувати демократичне ринкове суспільство... Однак прощати можуть лише люди з ілюзорним мисленням: саме тому колишні члени політбюро і ставали в нових умовах, у кращому випадку, — президентами, у гіршому — керівниками парламент-ських комітетів... За ці десять років у нас сформувалося суспільство вкрай реалістичне: будьте реалістами, голосуйте за Кучму! Таке сус-пільство справді може проголосувати, як належить, — один раз, вдруге, втретє. Однак воно нічого не вибачить своїм поводирям, коли вони бодай на мить випустять мотузку...
Віталій ПОРТНИКОВ