Перемогу партії Ібрагіма Ругови на парламентських виборах у Косові я, відверто кажучи, сприйняв як свою особисту перемогу. Виявляється, навіть після років насильства з боку Белграда і місяців залякування з боку власних радикалів албанське населення цього краю залишилося відданим ідеї перших років своєї боротьби за людську гідність — ідеї мирного опору...
Я дуже добре пам’ятаю Приштіну тих років — запилене місто, де кожен, албанець, серб чи турок готовий був гостинно підказати тобі дорогу до якогось там музею чи кафе, навіть якщо для того доводилося пройтися з туристом кілька кілометрів. Пам’ятаю враження від нового, дуже несхожого на все, що я бачив, світу албанської цивілізації (згодом Албанія мені здаватиметься, швидше, занадто «радянською», а не албанською, а от світ албанських книжок, музики, суспільної думки — всього того, що постає з книжок кращого албанського письменника наших днів Ізмаїла Кадаре — я побачив саме у Косово). Пам’ятаю молодого тоді ще Ругову, щойно виключеного з партії літературознавця, про якого було заборонено згадувати в газетах усієї єдиної і неподільної Югославії (за винятком хіба що завжди оригінальної Словенії). Люди у Приштіні ставилися до Ругови з особливими почуттями. Службовець на пошті, з якої я телефонував Ругові, щоб домовитися про зустріч, запропонував мені перекладацькі послуги, коли виявилося, що дружина майбутнього лідера косоварів не дуже добре розуміє мою сербську... Хлопець просто змінився з обличчя, коли зрозумів, до кого я телефоную, — було очевидно, що з цим прізвищем тут у багатьох пов’язані певні сподівання... Однак Ругова здавався не політичним трибуном, а м’яким інтелектуалом, з яким не дуже хотілося говорити про політику. Потім я бачив уже іншого Ругову — жорсткого, занадто офіційного, перевтомленого — президента підпільної республіки, якому вдалося умовити співвітчизників не хапатися за автомати, а жити поза системою офіційного режиму. Жити зі своїми школами, лікарнями, університетом, автоінспекцією, навіть пологовим будинком! Махатмі Ганді не спало на думку поселити у підпіллі всю країну — а Ібрагіму Ругові це вдалося. Звісно, у нього завжди були опоненти, які закликали до терору і війни. Однак Ругова зберіг і молоде покоління албанців, і честь нації, яку сприймають у світі як націю біженців, але не як націю терористів.
До того спогаду про першу зустріч із Ібрагімом Руговою на початку 90-х, його трохи несміливу усмішку й «богемний» вигляд я повернувся, коли під час вигнання албанців Мілошевичем Ругова з’явився у Белграді, намагаючись зупинити етнічні чистки. У нього не було часу прораховувати наслідки свого вчинку чи спостерігати, як лідери армії звільнення Косова, вважаючи, що чим більше біженців — тим краще, бо швидше прийде НАТО. Очевидно, просто албанці більше важили для нього, ніж ідея Республіки Косово. І, напевне, саме тому тоді заговорили про його фіаско, про кінець кар’єри...
Однак після встановлення відносної стабільності в краї Ругова виграє вибори за виборами. Колишні борці проти Мілошевича тепер полюють на його друзів і активістів його партії, залякують населення, та нічого не допомагає. У Косові живуть досить прості люди. Їх неважко обвести навкруги пальця, однак вони безпомильно відчувають, хто їх любить, хто думає про них, а не про себе в політиці... Звісно, я не ідеалізую нікого. Якби мені потрібно було написати політичний портрет Ібрагіма Ругови, я знайшов би десятки вад і безліч помилок. Однак сам факт існування у великій політиці такої людини водночас доводить можливість існування у великій політиці категорій моральності...