UA / RU
Підтримати ZN.ua

Листопад. Мойсей

Під час телевізійних дебатів кандидатів на посаду президента України Віктор Ющенко сказав про «одинадцяту» заповідь Мойсея — не боятися...

Автор: Віталій Портников

Під час телевізійних дебатів кандидатів на посаду президента України Віктор Ющенко сказав про «одинадцяту» заповідь Мойсея — не боятися. Звісно, це у характері людства — з часу, як був оприлюднений декалог, кожен шукає для себе ще одну, утаємничену заповідь, яка, втім, може стати ключем для розуміння попередніх десяти. Очевидно, таку заповідь шукав для себе і сам Мойсей. Адже декалог був ним тільки переданий — народові від Бога. Головний вчинок Мойсея як народного вождя полягав, як на мене, не тільки в тому, що він вивів свій народ з рабства єгипетського, а в тому, що він разом із цим народом тинявся на кордонах Ханаану, аж доки не померли всі ті, хто пам’ятав це рабство. Бо усвідомлював, що землю обітовану може побачити тільки внутрішньо вільна людина.

Професія політика — не боятися обіцяти. Професія журналіста — не боятися казати людям правду навіть у найкритичніші моменти: очевидно, саме цим професійний журналіст відрізняється від політика і журналіста непрофесійного — тобто партійного, державного, кланового. Бо правда — це звичайнісінька інформація. Політик має говорити правду, саму тільки правду, однак не всю правду, інакше його не оберуть. Журналіст на службі має вибирати найвигідніші моменти з цієї правди, інакше йому більше нічого не замовлять. Журналісту професійному залишається хіба що констатувати очевидні істини, які всі навколо усвідомлюють, але ніхто не бажає просто вимовити.

Головна з тих істин — не в тому, що Мойсей недочув одинадцятої заповіді, а в тому, що нам потрібен саме Мойсей, і ніхто інший. Ми ще пам’ятаємо рабство радянських часів, навіть багато хто з тих, хто не застав уже цієї чудової епохи, отруєний «цінностями» наступної. Коли ми говоримо, що Україна могла б стати такою, як Польща, Угорщина, Чехія або балтійські країни, ми забуваємо не тільки про те, що соціалізм у цих країнах все ж таки з’явився після Другої, а не після Першої світової війни, що суспільства Центральної Європи одержали неповторний досвід свободи, який змагався із досвідом рабства. Але найголовніше — ці суспільства готові були жертвувати собою заради цього досвіду — і так гартувалися, відокремлювалися від влади уже в ті часи. Угорщина 1956 року, Чехословаччина 1968 року, Польща багатьох робітничих повстань і «Солідарності», Литва, яка оголосила свою незалежність від сильного, а не мертвого Радянського Союзу, Латвія, яка будувала барикади... Все це було у них, а не в нас. Ми раділи, що незалежність просто впала нам у руки, не усвідомлюючи, що не буває простої свободи. Наші блукання по пустелі тоді навіть і не починалися.

Вони починаються саме тепер. Тепер, коли виявилося, що в Україні є політичне свідоме суспільство, люди, які бажають змін, які готові захищати свої ідеали, які вірять у майбутнє своєї країни. Але вірити — це і знати.

Знати, що навіть при найкращому розв’язанні тих завдань, які поставлені руба перед сучасною Україною, не варто очікувати чудес. Землю обітовану побачать тільки діти тих молодих людей, які нарешті побачили, що Україна є, і вирішили її будувати. А молодість їхніх батьків мине в тяжкому будівництві цієї України, втратах і розчаруваннях. Мої ровесники взагалі опиняться в цій Україні вже сивими пенсіонерами — сподіваймося, що тоді будуть підвищувати пенсії, виходячи з реальних бюджетних можливостей, а не миттєвої кон’юнктури. І буде нам прикро, що нарешті маємо нормальну країну, а життя закінчується... Як прикро, напевне, посивілим шістдесятникам, що тільки тепер відбуваються зміни, вирує життя, якого вони очікували в молодості. Як прикро політичним емігрантам післявоєнних часів, полякам або чехам, що нарешті мають сучасні демократичні країни, а сил і часу вже немає...

Але нічого марно не минає. Без цих емігрантів і їхньої праці для майбутнього не було б сучасної Центральної Європи. Без шістдесятників — перебудови і нашого шансу. А без нас не буде України майбутнього — якщо ми усвідомимо, що заради неї маємо прожити тяжке і невдячне життя.

Бо іудеї, виведені Мойсеєм з Єгипту, бунтували і проти нього, і проти Бога, і бажали повернутися й спокійно жити у своєму рабстві, а не жертвувати собою заради майбутнього... Проте Мойсей уперто вів свою паству вперед. Втім, він був поганим політиком — ніколи не обіцяв того, що не здійсниться. Можливо, Мойсей — оскільки він насамперед передавав людям вістки і настанови від Бога — взагалі був не політиком, а просто першим професійним журналістом...