Поетеса Мірела Іванова, яку називають «болгарською Кассандрою»: «уряд не має цілісного погляду на країну, таку, в якій не тільки господарство. Не дбає про освіту, культуру, внутрішній порядок у державі. Створилися ніби дві окремі держави. В одній живе 95 відсотків населення, у другій — політичний клас. Цей клас живе в штучному світі люксусових лімузинів, коктейлів, прийнять. Мені здається, що вони присвячують своє життя одній меті — особистому успіху. Їхні зобов’язання і декларації виявляються порожніми словами...».
А ще люблять цитувати Льва Миколайовича Толстого — про те, що всі нещасливі сім’ї — нещасливі по-різному... У нас якось інакше вийшло. Це всі успішні постсоціалістичні країни щасливі неоднаково — у кожної своя модель повернення до життя, свої труднощі і свої перемоги. А нещасні... В нещасних усі говорять про одне й те ж — про провалля між номенклатурою та населенням, про безсоромний успіх одних і деградацію інших... Отож я не звернув би, можливо, такої уваги на інтерв’ю Мірели Іванової, якби її думки не узагальнювали певного періоду в болгарській історії — месіанського. Нагадаю, що кілька років тому в болгарській політиці з’явився справжній невигаданий месія — колишній цар Сімеон. Очікування були величезними — на той момент болгари розчарувалися у всіх політичних силах, які вже досягли життєвого успіху. Застереження не допомогли: цар прийшов до влади. Сьогодні Мірела Іванова, яка була серед тих, хто застерігав болгар від надмірних сподівань, констатує — при владі опинився самодіяльний колектив. Болгари, здається, вже й самі це усвідомили: на останніх місцевих виборах партія царя поступилася колишнім комуністам, отож розвиток країни, здається, входить у вже знайоме коло... Україна якраз наближається до месіанського періоду своєї історії. І зовсім не слід вважати, що я провокаційно й непатріотично натякаю на постать лідера «Нашої України». Ні, такі паралелі якраз здаються мені занадто примітивними. Ніхто не сказав, що після всіх українських пертурбацій нашим месією на Банковій стане саме Віктор Ющенко. Просто після періоду розчарувань кожен новий лідер змушений гратися у месію. Кожен робить це по-своєму: вистава, влаштована болгарам колишнім монархом, відрізняється від дійства, в якому головну роль грає Володимир Путін. Але багатьом росіянам молодий президент здався майже Гаррі Поттером: прийшов — і все заспокоїлося. Ніби за помахом чарівної палички. Очевидно — його чарівної палички. А з роками виявилося, що все не зовсім так очевидно...
Месіанський період небезпечний уже тому, що ошукане суспільство потім поринає в нову апатію, тепер на довгі роки, і точно вже нікому не вірить. Саме тому з самого початку «часу месії» варто застерігати його від надмірних сподівань.