Відвідав музей маршала Карла Густава Маннергейма у Гельсінкі. Звісно, сам музей — лише ілюстрація до життя знаменитого державника і військового, ілюстрація, яка лише нагадує про історичну атмосферу, натякає на особистість... Але от що цікаво — меморіальний будинок ніколи не був власністю Маннергейма. Як, втім, і будинок, в якому знаходиться музей іншого знаменитого фінського президента — Урхо Кекконена, — завжди був державною власністю, офіційною резиденцією глави держави: Кекконену його залишили тільки на честь видатних заслуг, до того ж і прожив він у резиденції майже чотири десятиріччя. А після смерті старого президента будинок перетворили в музей, і це не викликало непорозуміння... Дрібнички? Звичайно, але такі, які свідчать про стан суспільства і пояснюють, чому Фінляндія відбулася як держава, а фіни стали однією з найзаможніших європейських націй. Сто років тому все було інакше. І не дивно, що талановиті представники цього краю пов’язували своє майбутнє не з Гельсінкі, а із Санкт-Петербургом. Так і Карл Маннергейм — шведський аристократ, який став знаменитим російським генералом. Напевне, для нього важко було усвідомити, що Петроград — це столиця чужої держави, що він тепер фінський головнокомандуючий, що його майбутнє пов’язано тепер із новою країною — для нього, людини, яка російською мовою розмовляла краще, ніж фінською... Але Маннергейм ніколи не сприймав свою батьківщину як інструмент, звичайнісінький такий прилад для творення кар’єри, заробляння грошей, забезпечення спокійного життя собі і близьким... Ні, до Фінляндії Маннергейм ставився серйозно. Можливо, саме тому, що не народився діячем національного руху, що усвідомлював — його життя могло б відбутися, навіть якщо незалежна Фінляндія виникла б пізніше... Фінському фельдмаршалу не потрібно було грати в патріота — він просто вмів з повагою ставитися до себе і до країни, якій він служить. Бо це і є важливий елемент самоповаги. І саме тому, що таке відчуття було органічним для фінляндської політичної еліти періоду встановлення незалежності, держава не тільки відбулася, але й встояла перед черговою навалою зі Сходу.
Фельдмаршал Маннергейм ніколи б не назвав свої мемуари «Фінляндія не Росія», хоча від Гельсінкі до Петербурга ближче, ніж від Москви до Києва. Не назвав би тому, що саме його життя довело цю просту відмінність у ставленні до державного будівництва — в Фінляндії будували інакше, ніж у колишній імперії. Будували з повагою і любов’ю. Наша ж еліта ще довго буде доводити, що вона інакша, тому що будує, як навчили — поважаючи тільки власні інтереси, вважаючи державу інструментом для задоволення своїх апетитів і не звертаючи уваги на народонаселення. Звичайно, в такому ставленні до реальності годі шукати якогось там старомодного почуття власної гідності, звичайно, сама держава в руках таких прорабів провалюється в нікуди, звичайно, сусіди із здивуванням стежать за нашою суцільною байдужістю — такий собі процес, який можна було б назвати антилінією Маннергейма... І що цікаво — населення, яке взагалі спочатку не могло второпати, звідки ця Україна взялася, стає народом навіть швидше, ніж його еліта вчиться мислити державними інтересами, і своєю реакцією на навколишній світ потроху привчає еліту хоча б розігрувати небайдужість до цих інтересів... Що ж, населення, — воно ж не може все податися у гастарбайтери... Воно вже тут є, воно просто змушено бути Україною. Це тільки еліта досі вважає, що в неї є якійсь інший вибір...