Вітольд Гомбрович у своїх «Польських спогадах» згадує про перші відвідини Кракова, які вразили його якоюсь афектованою, екзальтованою «польськістю» співвітчизників. «Чи мав я тут забути про світ і замкнутися у своїй польськості?» — запитував у самого себе Гомбрович десь на сходах до Вавелю…
Часи змінюються. Ймовірно, Краків, як був, так і залишився найбільш польським з усіх міст, які я відвідував, однак жодного разу мені не доводилося в цьому місті робити вибір Гомбровича — Польща чи Європа, Польща чи світ? З першого дня у Кракові, з призабутого вже майже знайомства із цим містом я відчував себе тут не просто в Польщі, але й у Європі, може, навіть — насамперед у Європі. І маю засвідчити, що бачив в Польщі достатньо міст, набагато менш польських і набагато менш європейських. Можливо, за шість десятиріч до цього, коли до Кракова приїхав Гомбрович, велике місто було обличчям тієї довоєнної Польщі, яка хворіла на всі хвороби європейського континенту тих часів, і насамперед — на хвороби ізольованості й меншовартості. В закордонних туристах тих часів відчувалися завтрашні солдати, вже готові до бою заради уніфікації — заради «заходу» по-берлінськи або ж «сходу» по-московськи. І якою мала бути атмосфера того, передвоєнного Кракова? А тепер Краків, який вже встиг побувати однією з столиць європейської культури, — місто не ізольоване і не меншовартісне, місто, в якому непотрібно робити вибір між Європою і Польщею. Для мене це не просто місто, без якого неможлива Польща, для мене це місто, без якого неможлива європейська цивілізація. Таким Краків став, і мені чомусь здається, що таким він вже колись був, — Вітольд Гомбрович приїхав до своєї історичної столиці не у найкращі для неї часи, у часи трагічного передчуття, перед яким губляться не тільки люди, але й міста.
Бути частиною цивілізації — що це означає? Архітектура, історія, заможність чи все ж таки насамперед атмосфера? Місто може бути заможним, однак навряд чи стане європейським, якщо в його житті не буде чітко відбиватися особливий цивілізаційний ритм. Місто може бути бідним, однак те, як поводяться його мешканці, те, як вам подають каву і які книжки читають у міському парку, може точно засвідчити — ви у Європі. У себе вдома. І для цього непотрібно нікуди виїжджати, достатньо подивитися навкруги.
Не знаю, із яким критерієм до цієї «європейськості» підходити, скажімо, у Росії. У Санкт-Петербурзі або у Великому Новгороді я відчуваю себе у Європі набагато очевидніше, ніж у Москві, місті, яке подається як європейська візитка країни. Однак як Європу не будуй — а хвацькість купецького багатства відчувається в кожному новому готелі, в кожній новій роботі скульпторів і реставраторів. Проте Москва — хоча б гармонійно «євразійський» мегаполіс. Київ, навпаки, за останні роки став надзвичайно строкатим — європейська вишуканість верхнього міста тепер вже довго буде дисонувати із степовою азіатчиною Майдану Незалежності і враження гостей Києва залежатимуть від того, що їм покажуть насамперед. Проте, знову-таки, справа все ж таки не в архітектурі, а в атмосфері — чи не втратили ми європейської атмосфери наших міст, яка зберігалася навіть у радянські часи? Адже атмосфера Києва, Львова, Чернівців, Одеси, ця атмосфера старої Європи з її відчуттям гідності міста, яка розповсюджувалася і на його мешканців, з часом мала б стати і атмосферою наших великих промислових центрів, атмосферою Донецька, Дніпропетровська, Харкова… А вийшло, здається, якраз навпаки…