Віталію, вітаю!
Цього тижня, безумовно, найгарячіша тема — вибори в Україні, тож із нетерпінням чекаємо вашого коментарю до подій, що відбуваються в Києві. А оскільки у нас під Україну буде віддано кілька шпальт, дуже не хочеться писати про це, судячи з того, що показують по телевізору. По телевізору атмосферу не відчуєш...
Віктор Мартинович, «Белорусская газета»
«Коли кілька днів тому я йшов по Майдану Незалежності в Києві і бачив, як на площі, на якій маленьким хлопчиком годував голубів, студентом купував касети з українською музикою, а подорослішавши ходив на каву з коханими, поруч із помаранчевими часто-густо майоріли вже майже забуті мною біло-червоно-білі прапори, я подумав, що для білоруського читача я мушу написати щось зовсім інше. В Україні увесь час доводиться писати про небезпеки, котрі чигають на нас у міру розвитку політичної кризи, про необхідність бути обачними і вимогливими не тільки до влади. Про те, що навіть у разі найбільш успішного результату нинішньої ситуації українському суспільству не можна розслаблюватися й сподіватися на чудо — тільки наполеглива спільна робота допоможе нам побудувати демократичну країну, на котру українці заслуговують. У Росії найчастіше доводиться писати про помилки, допущені Москвою в ході української передвиборної кампанії, беззастережну підтримку одного кандидата, демонізацію іншого, божевільних політтехнологів, яким байдуже: що Україна, що Абхазія, що Алтайський край — аби платили. У Польщу я пишу про те, які реальні європейські перспективи України у разі успіху влади чи торжества опозиції і що мають зробити Євросоюз і його нові члени, щоб не розміняти ентузіазм українців на звичні європейські страхи.
Однак усе це банальна політична журналістика, а найголовніше ж — це те, що в Україні з’явилася спільнота людей, готових узяти відповідальність за майбутнє країни у свої руки. Я не раз писав, що для появи таких людей необхідно чекати зміни поколінь. І ось ця зміна відбулася раніше, ніж думалося. Більшість цих людей дуже молоді. Але, попри вік, у якому начебто мають цікавити винятково лекції та клуби, вони думають про майбутнє своєї держави. Справа зрештою не в тому, чиє прізвище вони викрикують на Майдані, а в тому, що вони прийшли сюди добровільно, що вони хочуть жити в нормальній вільній країні, що вони не вірять цинічній владі, котра 13 років думала тільки про себе і плювала в обличчя власному народу.
Так, цих людей усе ще можна обдурити, так, вони на руках ладні носити будь-якого представника номенклатури, котрий пов’яже помаранчевий бант і скаже, що він із ними і за них. Але це ж теж ненадовго. Бо нормальна країна потребує кваліфікованих спеціалістів, а не ситих демагогів із бантами. І вони обов’язково знайдуться, хоча їх і немає сьогодні на мітинговій трибуні. І коли деякі з цих молодих хлопців підходять до мене на Майдані і кажуть, що читали мої статті чи слухали мої репортажі, я розумію, що прожив останні 15 років недаремно. Не заради тих, що там, а заради тих, що тут.
Ми вже й не чекали цієї спільноти, а вона з’явилася. З’явилася, тому що не одні ми розуміли, що так більше жити не можна, тому що ми її дуже хотіли і старалися, як могли. Так і у вас — крапля за краплею, паросток за паростком, мала справа за малою справою — і нова спільнота з’явиться. Біло-червоно-білі прапори над Майданом — це не лише українське теперішнє, це ще й білоруське майбутнє. Ми з вами знаємо те, що не кожній людині поясниш. Не можна любити Україну і не любити Білорусь і навпаки. Це всередині нас, навіть коли ми про це не думаємо, і цей зв’язок нерозривний. Спільнота, яка з’явилася в Україні, уже нікуди не зникне. І, як у сполучених посудинах, прискорить народження і перемогу спільноти в Білорусі. Бо якщо ми почуватимемось вільними людьми, ми навряд чи будемо спати спокійно, знаючи, що ви не з нами. І це не емоції і не лірика, це самісінький як не є холодний політологічний аналіз. Бо так і буде. Вже скоро. Не разбіць, не спыніць, не стрымаць».