Подивився цими днями стрічку «Поки не прийде ніч», присвячену відомому кубинському письменникові Рейнальдо Аренасу. Аренаса у нас перекладали дуже мало — в радянські часи віддавали перевагу письменникам, схваленим режимом Кастро, потім уже було не до перекладів... Однак я замислився не про вічний конфлікт талановитого художника з тоталітарним режимом — такий конфлікт передбачений уже самою сутністю мистецтва і самою сутністю диктатури. Доля Рейнальдо Аренаса практично нічим не відрізняється від біографії Осипа Мандельштама чи Василя Стуса — тільки Аренас ще встиг ковтнути трішки свободи, а наші поети так і залишилися вічними в’язнями... Тож на Заході можуть такий фільм подивитися із природним жахом і співчуттям до художника та його народу, а ми дивитимемося стрічку зі співчуттям до самих себе... Однак мене приголомшили кадри, на яких не було Рейнальдо Аренаса. А був молодий Фідель Кастро, пристрасні погромницькі промови якого ішли в перекладі сухими субтитрами...
Молодий Фідель Кастро... Якщо диктатор зможе втримати владу років п’ять — десять, знищити не так і багато співвітчизників й не до кінця зруйнувати економіку, про нього, однак, говоритимуть як про злочинця. Країна, яка скине його владу, переслідуватиме колишнього правителя по всьому світу, вимагаючи видати власному трибуналу, заморозити рахунки, засудити політично... Земля горітиме під ногами такої людини...
А якщо диктатор виявиться сильнішим, утримуватиме владу чотири десятиріччя, стане справжнім монархом, режим якого скінчиться тільки з його смертю? О, тоді вже про нього писатимуть як про масштабного політичного діяча. Жодних тобі концентраційних таборів, тортур, економічного розвалу, корупції, казнокрадства, злиднів — усього того, з чого, звісно, і складається новітня історія острова, який і досі — і досі! — в наших газетах називають «островом Свободи». А лише його роль у геополітиці, усвідомлення масштабу особистості, спогади про інтелектуалів, які приїздили на багатогодинні інтерв’ю... Нинішнього року, у зв’язку із ювілеєм Кастро, я прочитав чимало текстів про нього... Запам’ятав назву одного, написаного блискучим польським публіцистом Леопольдом Унтером, — «Пророк з оком кобри». Сам текст був досить реалістичним і далеким від захоплення кастрівським режимом та особистістю диктатора. Однак — який образ! Яку фантазію розбуджує ця людина тільки тому, що знущається над своїми співвітчизниками не з 1959 по 1967, а вже й у новому тисячолітті...
Насправді все досить просто. Бідний острів, населення якого вже встигло звикнути до диктатур, захопила ще одна, ще демагогічніша, ніж попередні. Кубинці давно вже стали нацією жебраків — спочатку жили на гроші Радянського Союзу, тепер існують завдяки грошовим переказам флоридських родичів і певним послабленням в економіці. Немає в цьому масштабу, немає жодної романтики. Однак час завжди працює на диктаторів, легітимізує їхнє тривале правління, примушує замислитися над тим, що, може, це люди хочуть так жити? Ну, це на Заході можуть так думати, ми вже знаємо достеменно, як воно буває, і наші Фіделі Кастро нас також не запитували, чи хочемо ми й надалі жити під їхнім життєдайним керівництвом... І, здається, з досвіду Радянського Союзу або гітлерівської Німеччини, як і будь-якої іншої тоталітарної країни, відомо, що не слід перебільшувати масштаб диктатури, що всі гарні розмови про силу ідеологічного впливу і відгук нації закінчуються одразу на порозі чергового концтабору — а на Кубі добре вивчили й скопіювали досвід ГУЛАГу і без допомоги Солженіцина.
Коли нещодавно у російського президента Володимира Путіна запитали, навіщо його країні відносини з такими країнами, як Північна Корея чи Білорусь, він, перш ніж серйозно відповісти, віджартувався знаменитою цитатою з Рузвельта: «Сомоса негідник, однак він наш негідник». Дотепно, звичайно. Зрозуміло, як це все постало у часи протистояння світів. Не зрозуміло, скільки триматимуться країни, керовані негідниками, що ще має відбутися в нашому житті, щоб ми усвідомили, що кожна така країна врешті-решт перетворюється на живу бомбу, здатну вибухнути будь-якої хвилини, обпікши своїм полум’ям і наше життя. Кожен наступний рік диктатури знищує культуру самоповаги, людської ініціативи, вміння пручатися, позбавляє шансів ще одне покоління і ще одне, а коли нарешті приходить свобода, люди її не впізнають, видаються байдужими, апатичними, не готовими до власних дій, знову шукають очима того, хто їм скаже, як треба, наведе порядок, нагодує... Ми все це добре знаємо на власному досвіді...