Прощавай же, смутку,
І здрастуй, смуток.
Ти вписаний в квадрати стель.
Поль Елюар
Нині усвідомив, що вислів "даровані деньочки" більше гармонує з осінню, ніж із весною.
Мабуть, тому, що навесні все ще попереду, а восени - більше не повториться. Відтак, до захвату додається ще й невигубна бентега розставання.
Сьогодні зранку потрапив у класичний падолист. У абсолютному штилі, без найменшого подиху вітру, в горизонтальних променях осіннього сонця листя рясно сіялося з дерев.
На мить зупинився, замилувався і зрозумів: сьогодні день відтворення старих і формування нових спогадів.
Я тримаю в руці твою долоню, заплющую очі, і ми з тобою опиняємось на вербі.
Ми сидимо на похиленому дереві, яке не знати як опинилося на нашому, встеленому шаленими цілунками, шляху.
Після безсонної ночі ми повертаємось додому, і нас огорнув молодий ранковий осінній туман. Він був таким завзятим, що в нас запаморочилось у голові: тож вирішили присісти, перепочити й зрозуміти, де ж ми є. Дорогу сюди пам'ятають лише ґудзики наших розхристаних курток.
У тумані з першими променями сонця - натяками сонця - виразно починає звучати струна: несміливо, але непереборно. В ній - одна нота. Це нота розлуки: не до вечора, не до наступного дня, а на роки.
Це було так давно,
що я боюся розплющувати очі.
Смутку, агов.
І став зрозумілим погляд твоїх очей.
Смутку, агов!
І став чутним шепіт твоїх губ.
Смутку, агов…
А ти мовчиш, не опускаєш рук
і не підводиш очей.
Два чарівних слова, а ти міг ніколи
їх і не взнати, а отже, і не згадати
погляд твоїх очей,
шепіт твоїх губ.
Це - рідкісні слова. Їх не вичитують і не вигадують, їх довго збирають. Збирають разом маленький біль і маленьку радість, новий жест і стару забуту інтонацію. В них і безтурботна фотографія на тлі стомленої вечірньої хвилі, і якийсь первісний запах мокрого асфальту в спекотний день, і гірко-солодкий смак осіннього диму.
Щось забувається, щось запам'ятовується, а ти продовжуєш збирати. І народжується настрій. Ти хочеш його назвати, і тоді виникають два слова: "Смутку, агов". Шкода, що вигадав їх не ти.
Це все листопад. Пори року завершують свій коловорот. Час згасання. Спливаюче тло.
ще ще щем
то то тоскно
ре кві єм
Як бентежно захоплююче закликати журбу, смуток та самотність у двадцять років. І як тяжко їх позбутися в шістдесят. Я й досі пам'ятаю, як боліли мої пальці, побиті ґудзиками наших розхристаних курток, - падолист спогадів.
Психологи пояснюють: затишна старість настає тоді, коли людина усвідомить, що багатьох справ уже не здатна зробити з об'єктивних причин, і з часом змириться з цим.
Сьогодні вранці я прокинувся й усвідомив, що вже не зможу крутити на пальці баскетбольний м'яч так, як робив це колись. Та наступним почуттям у мене виникло не примирення, а пояснення: а я й раніше крутив м'яч на пальці не дуже вправно.
Цікаво, чи можна це вважати кроком до затишної старості? Мабуть, потрібно буде запитати у психологів. А може, нікому не докучати - і собі насамперед - та просто поринути в листопад?