Спроби глянути на суспільство під різними кутами неминуче призводять до розуміння факту, що складається воно з різних прошарків. У всіх ще свіжа в пам’яті класова теорія марксистів про пріоритет робітничо-селянського союзу в соціальному, культурному й економічному розвитку суспільства. Від цих пріоритетів сьогодні залишилися тільки знаменита «мухінська» скульптура робітника й колгоспниці та ще однойменна заставка «Мосфільму». Канув у Лету науковий комунізм, з’явилася незалежна держава Україна, і соціальні процеси почали розвиватися настільки стрімко, що ніяка описова наука за ними не встигала. Тим часом, гортаючи, приміром, підшивки українського офіціозу восьмирічної давнини, наражаєшся на звичні марксистські формулювання про необхідність ліквідувати всі шви й тріщини в монолітному українському соціумі, викувати єдину історичну спільність українських людей і закріпити священні пріоритети державного будівництва над ницими зазіханнями окремих соціальних груп, котрі намагаються якось підло відокремитися від запропонованого великого бренду. Гортаєш нинішні — трохи менше, але теж відчувається...
Тоді існували здичавілі й напівзлиденні напівколгоспники, озлоблені й обмануті непрацюючі робітники, а пенсіонери й зовсім виглядали не як соціальний прошарок, а як похоронний саван. При цьому Кучма самовпевнено покладав п’ятірню на Пересопницьке Євангеліє і промовляв різні хороші слова, на кшталт того, що жити буде ще краще і ще веселіше всім соціальним верствам.
Однак суспільство, на той час уже засвоївши, що влада бреше, хутенько починало розшаровуватися, з власного досвіду знаючи: чим солодші промови самодержців, тим меншою буде зарплата. Якщо взагалі буде.
Таким чином, найпершою причиною нового розшарування українського суспільства стала необхідність людей реально взаємодіяти одне з одним для підвищення виживаності. А по-друге, кожен соціальний прошарок, який формувався за цим правилом, закладав у процес формування взаємозалежність. Інакше неможливо розвивати обмінні процеси — ні економічні, ні культурні, ні навіть особисті. По-третє, кожен прошарок, формуючись, бажає усталеності, щоб у ньому могли відбутися процеси природного добору, висування ситуативних лідерів і формування стратегії. По-четверте, для кожної соціальної групи має формуватися спільна мета, а це можливо за сталої взаємодії членів цієї групи протягом певного періоду.
І, нарешті, п’яте — головне, що, власне, й визначає параметри всякого соціального прошарку. Взаємодія людей має бути структурована таким чином, щоб кожен член соціальної групи виконував одні й ті ж самі подібні функції незалежно від того, збираються його «одногрупники» разом (наприклад, на мітинг) чи ні.
В українській інтерпретації ці загальні правила формування соціальних груп виглядали й виглядають дещо інакше. Аж до останнього часу українець відчував, що живе в напівфеодальній державі, де новітні технічні системи комунікацій сусідять із середньовічним або кріпосним «менеджментом». Причому остання обставина головніша. Тому будь-яка остаточна самоідентифікація особистості, соціальної групи чи цілого прошарку робила суб’єкта цього процесу надзвичайно вираховуваним, а отже, й уразливим.
За умовчанням для українського соціуму були й залишаються два найпотужніші чинники внутрішньої структуризації, котра утворює своєрідну систему координат. Перший — це, висловлюючись політкоректно, регіональний чинник. Інакше кажучи, дружні племена, які населяють різні землі, зберігають свої ідентифікаційні параметри настільки довго, наскільки їм це дозволить процес глобалізації. Вічно болюча тема відмінностей між сходом і заходом України не могла б виникнути за наявності й успішного функціонування єдиного комунікативного простору у вигляді Інтернету, відеофонів, трансукраїнських магістралей, дешевини і високого комфорту пасажирських перевезень. Але головне, хоч як парадоксально, — за відсутності якихось спеціальних мотивацій віддавати перевагу одному й тому ж регіону перед іншим. У Північній Кароліні ви зустрінете такий самий супермаркет, як в Айдахо; «баєрівський» аспірин у Мюнхені нічим не різнитиметься від лондонського тощо. Тому наявність регіональних напрямів за практичної відсутності доріг (бажання якось інтенсивніше по них переміщатися) дозволяє українським субетносам і далі варитися у власному соку, розвиваючи свою регіональну самобутність не через гостре бажання відрізнятися, а просто за фактом.
Тому, якщо подивитися на карту України не з погляду сталінського адміністративного розподілу, можна побачити на ній певні психологічні «земства», і стає зрозумілим, чому так непевно в п’ятиріччя незалежності України звучали (та й продовжують звучати!) заклики щодо унітарності держави та її моноетнічності. Наявною була проста плутанина між термінами «політична нація» і сукупністю етнопсихологічних понять, які розуміються під словом «нація» взагалі.
Друга природна складова, мотив, який рухає людьми у бік їхнього поділу, — це ресурс. Уточню, що під ресурсом у даному разі слід розуміти не лише сукупність матеріальних цінностей чи можливостей ними розпоряджатися. Це і певна метафізика володіння особливим видом енергії. Людині дуже важливо задовольнити свою потребу в увазі, у почутті приналежності. І ніщо краще не утримує людину в межах якоїсь структури, включаючи соціальну групу, аніж відчуття перспективи зростання. Тобто при формуванні нових соціальних прошарків людина з огляду на обставини може опинитися на периферії цієї групи. І можливість просунутися якомога ближче до ресурсу завдяки особистій старанності робить людину найбільш осмисленим учасником. Фактично сформованим членом майбутнього громадянського суспільства.
Перелічимо типи українських ресурсів і активні соціальні прошарки, котрі виконують правила групової гри. Зауважимо також, що соціум перебуває в процесі стрімкого переформатування, і ці групи розвиваються і діють радше за біологічними і психологічними законами, аніж за моральними і політичними.
По-перше, це прошарок, який має у ролі свого особистого ресурсу можливість перерозподілу фінансових і кадрових потоків, особистої участі в придворних інтригах. Тобто ми кажемо про Ресурс Влади. Географічним і водночас метафізичним центром цієї групи є Київ, але така «київська людина» фізично може перебувати в Сумах, Одесі чи Улан-Уде. Важливим є лише відчуття співпричетності, розуміння особистих правил поведінки і віра в політичні та соціальні міфи своєї групи.
По-друге, це «галицька» соціальна група, базисним ресурсом якої є Національна Ідея. Ця соціальна група виступає як хранитель і оберіг безперервної (на їх думку) традиції української державності, а також, що є важливішим, динамічного носія культурних кодів і смислів. Причетність громадян до цієї соціальної групи теж екстериторіальна і грунтується більше на вірі, аніж знанні, а також на неприхованому почутті месіанства за відсутності Месії.
По-третє, це «донецькі». Хоча самому регіону, як соціально-психологічному явищу, не більше ста років, радянська пропагандистська машина перетворила вугілля на містичну емблему, на частину шахтарської демонології, примусивши решту населення «совка» повірити в стахановську невтомність, краснодонську комсомольськість і мерцаловську вічнозеленість. Залишилося цьому образу тільки подумки поголити голову, і ось ми вже майже злякалися страшних донецьких розбійників зразка «листопада 2004-го», котрі насправді просто хотіли по-людськи поїсти, попити й поспати. Вугілля як ресурс втілювало в собі енергетику, міфологію радянських часів, підземність і символізувало вміщений у нього потенціал, котрий постійно погрожував вирватися у вигляді полум’я.
По-четверте, ми ще маємо можливість спостерігати дніпропетровський прошарок, який швидко зникає в соціальному небутті. Їхнім ресурсом донедавна залишалося гасло «кадри вирішують усе». Те, що ця земля виховала Брежнєва і Кучму, робить людей, котрі усвідомлюють себе членами дніпропетровської сім’ї, тримачами певних архетипів. Цей прошарок цінує масштабність, віддає перевагу стратегії над тактикою, але на 90% своєю колективною свідомістю перекинутий у минуле, у доісторичні радянські часи, в епоху колишньої слави. Спроби відродити цей бренд в альянсі Ахметова—Пінчука психологічно нереалістичні, бо Пінчук намагається перепозиціонувати себе з київського прошарку прямо в Європу, а Ахметов не може бути визнаний офіційним хранителем українського архетипу хоча б через прізвище.
Йдучи по низхідній впливу, ми не можемо обійти увагою і кримську соціальну групу. Наявною є географічна самоідентифікація, страх перед витісненням слов’ян корінним населенням, вічні очікування приходу чи то українських легіонерів, чи то російських гунів. І поряд із цим — розуміння курортності як свого унікального й неповторного ресурсу, якого періодично потребують усі вищезгадані групи.
Це відбувається на тлі так званої «бразилізації» українського суспільства, за котрої соціальна нерівність посилюється не в результаті розвитку капіталізму, а як наслідок глобалізації. Маргіналізація значної частини українського населення відбувається не лише тому, що дехто справді убожіє і розоряється, а й тому, що з’явилися багаті, дуже багаті і неймовірно багаті люди, котрі задають фактом свого існування дуже високу планку буття. Тому традиційні територіальні спільноти намагаються розв’язати питання про усвідомлення індивідуальної та групової ідентичності за рахунок активного пошуку і приєднання до ресурсних груп, що є справжніми класами українського суспільства. Але ці групи не розташовані горизонтально в тілі суспільства, тобто шарами, як ми звикли вважати. Прошарки є, але вони вертикальні. Ресурс кожної групи унікальний і має право бути «вгорі». Цей пиріг не можна розрізати, його можна лише розшарувати.
Оскільки місце кожної людини в соціальній ієрархії такої групи визначатимуть не державні структури, а її особисте виконання неписаних правил гри даного прошарку, то будь-яка спроба регулювання — чи то адміністративно-територіальна реформа, чи економічна нейтралізація лідерів групи — призведе до більшої згуртованості даного прошарку, але при цьому й до зміни системи цінностей. Колективний самозахист у різноманітних формах стане головним мотивом. Перспектива особистісного зростання заміниться утриманням місця в сформованій ієрархії, а головне — відбудеться позиціонування за принципом «свій — чужий». Чужими будуть усі інші соціальні прошарки, оскільки їхні проблеми усвідомлюватимуть як віддалені й значно менш болючі, аніж власні.
Динаміка соціальних потрясінь останніх місяців свідчить про серйозну різницю в довжині шляхів, які пройшли народ і його лідери. Колосальна енергія самореалізації, котра поступово перетворюється на самоорганізацію, є масштабною, однак має все ті ж структурні параметри. І от-от висуне зі своїх глибин геть нових ватажків. Саме ватажків, а не лідерів і політиків, оскільки останні, судячи з усього, становлять особливий соціальний прошарок. Він інтегрований у світовий політичний простір, але підпорядковується ситуативним окрикам і порадам сусідів. Він зберігає гроші, у тому числі й у західних банках, але заробляє їх переважно на українських ринках-базарах. Він, цей прошарок, має всі офіційні повноваження делегованої народом влади, але найчіткіше чує лише народну похвалу.
І саме цьому соціальному прошарку найближчим часом доведеться або зіткнутися віч-на-віч із констатацією структурних змін українського суспільства, або почати його перекроювати за якимись східними чи західними лекалами. Хоча психологічно найбільш правильним рішенням було б співвіднести себе зі своїми коренями, своїм регіоном, мовою і взяти на себе відповідальність за те, що відбувається, діставши у відповідь почуття подяки як найважливіший показник правильності своєї місії. У противному разі вийде, як і раніше. Несправедливо, по живому і безглуздо.