Рідного села Сильне, що в Ківерцівському районі на Волині, Степан Радіон не бачив з січня 1944-го, коли змушений був емігрувати. З німецьких таборів ДіПі (для переміщених осіб) доля закинула його до Австралії. Журналіст і письменник, науковець і бібліограф, він знаний в еміграції як літописець австралійської україністики. За наукову і літературну працю удостоєний звання почесного доктора Аризонського університету (США), став дійсним членом Інституту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада), а в 1994-му — почесним професором Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки.
Коли після невдалого походу на Варшаву більшовики відступали через Сильне, один із червоноармійців прицілився з гвинтівки у восьмирічного Степанка. Хлопчик злякався і впав. Завдяки цьому куля в нього не влучила.
Дитяча душа жадала пізнавати світ, тож тільки попервах уроки в Сильненській початковій школі видавалися нудними. У десятирічному віці батько довіряв пасти коней, що давало хлопцеві можливість не тільки милуватися зорями у високому нічному небі, а й учитися бути самостійним.
Підпольські роки для Сильного виявилися найсприятливішими для розвитку. Активно діяла «Просвіта», кооператив «Надія», організовані місцевими жителями Гаврилом Близнюком і Миколою Палецьким. Завдяки просвітянам змінився не тільки внутрішній, а й зовнішній вигляд села. Будувалися добротні хати, сильненці вдягалися по-міському. Це був час, коли українці і польські осадники жили мирно і дружно.
У 1933 році Степан Радіон як прихильник ОУН схотів побачити, до якого раю кличуть сильненські члени КПЗУ, перейшов нелегально кордон і потрапив до радянської України. Вимерлі села Східної України настільки вразили юнака, що він повернув назад — додому, але був затриманий польськими прикордонниками і посаджений до в’язниці.
Те, що він побачив, не хоче згадувати й сьогодні. Так і залишається таємницею його мовчання про побачене на радянській Україні, де не виявилося раю...
З настанням на Волині «золотого» вересня 1939 року Степан Радіон, добре усвідомлюючи, що його очікує, одного ранку зібрався в далеку дорогу на Захід. Пішки пішов до Ківерців. Залізнична станція кишіла утікачами, і Степан швидко загубився серед них. Потім разом з поляками, що прямували через Львів додому, потрапив до потяга. У Кам’янці Струміловій життя Степана двічі висіло на волосинці: поляки хотіли розстріляти його як ворожого пропагандиста тільки за те, що читав радянську листівку, а потім — німецькі танкісти, що впритул розстрілювали потяг із біженцями…
Після цього був полон під Ряшевом. Втеча, тривале блукання в пошуках роботи привели до Кракова. Зв’язався з ОУН, з котрою тоді загравали гітлерівці. Аж до війни з СРСР Степан Радіон працював на хімічній фабриці в Ганновері, на машинобудівному заводі у Дрездені.
З початком Великої Вітчизняної багато українських патріотів сподівалися використати момент для побудови самостійної України. У Холмі формувалися так звані похідні групи в Україну. Серед націоналістів, що з підробленими документами приїхали до Рівного, був і Степан Радіон. Невдовзі він прибув до Луцька, де обласна управа призначила його головою Олицького району. Однак керував недовго. Отримавши виклик до гебітскомісара, котрий мав затвердити його головою німецької районної адміністрації, відмовився від посади, бо знав, про що мріяли фашисти. Величезний обсяг організаційної роботи (за два місяці вдалося встановити українську владу в Олицькому районі) було зірвано.
Навесні 1942 року гітлерівці показали своє справжнє обличчя. Володіння князя Радзивілла вирішив привласнити Еріх Кох. Клубочин, Сильне, Городище, Карпилівка, Берестяни потрапили під виселення. Достатньо було написати навіть сумнівний донос на жителів цих сіл, як з ними жорстоко розправлялися. Так було і з клубочинцями. Степан Радіон у цей час працював у німецькій районній управі перекладачем, мешкав з дружиною Євгенією та донькою Олею в Миловиці — передмісті Олики.
Коли українська міліція пішла у загони УПА і в Олиці на службу набрали поляків, Степан Радіон перейшов на нелегальне становище. Помітивши за собою стеження СД і зрозумівши, що арешту не уникнути, нелегально виїхав до Варшави. Почалися нелегкі мандри Західною Європою... Востаннє українську землю він бачив на Водохреще 1944-го. «Залишивши Батьківщину, я закінчив назавжди своє членство в ОУН», — запише у своїх мемуарах волинянин.
— Звістки про Степана Радіона довго не було, — розповідає його племінник Валерій Ройко, житель Сильного. — Приблизно в 1981 році хтось з оличан побував у Австралії. Привезли листа до моєї матері, сестри Степана Микитовича. А вже через рік надійшов лист поштою. Так і не припиняється листування до цього часу. Похилий вік Степана Радіона (йому 93 роки) не дозволяє прилетіти на рідну землю, але він постійно листується з земляками. У житті йому сьогодні допомагає дружина Євгенія, котра і в дев’яносто ще керує автомобілем, возить чоловіка за покупками, до церкви.
Перші публікації про Степана Радіона у волинській пресі належать луцькому історикові-архівісту Володимирові Рожку. Колишній директор Сильненської середньої школи Іван Шульга був ініціатором листування із Степаном Микитовичем. Тут-таки, у школі, побували його син Юрій з дружиною Валентиною, а також онуки. До речі, гості вільно володіють українською, а внук Андрій навчався в українській школі в Мельбурні, яка носить ім’я Лесі Українки.
З самого початку після того, як опинився в Австралії, Степан Радіон — постійний автор часописів «Свобода», «Шлях перемоги», «Новий шлях», «Український голос». Пробував сили в поезії, прозі. Його новела «Припадкова зустріч» сучасного читача може дещо здивувати: навряд чи хтось із націоналістів-вигнанців позитивно написав би про радянську парашутистку, а Радіон оцінив її вчинок — вона врятувала українського повстанця від загибелі.
Степан Радіон склав і видав Словник українських прізвищ в Австралії, написав історію і бібліографію Наукового товариства ім. Шевченка в Австралії. Його перу належать 15 книжок, численні переклади відомих австралійських письменників. У книжці мемуарів «Із пожовклих листів в Австралії» він зазначив: «Дякую Богу, що поміг мені хоч працею пером, книжковим нарібком на поселенні в Австралії бути співтворцем духовності України, популяризувати її ім’я, культуру й боротьбу за визволення… в часах, коли духовній еліті в Україні все те було заборонено».