Ця книга замовчувалась, та й досі замовчується з початку 90-х років уже минулого століття.
Про цю книгу не було навіть згадки під час парламентських слухань про голодомор в Україні. Називалися, і цілком заслужено, книжки зарубіжних авторів, однак складалося враження, що тут, в Україні, — ані пари з уст.
А ця книжка побачила світ ще в 1993 році завдяки справжньому багаторічному подвигу її автора, який пробивався в усі спецархіви, де зберігалися вражаючої сили документи, на щастя, не знищені за вказівками найвищих органів, що так полюбляли замітати сліди своїх злочинів. Опитував сотні свідків тих трагічних років.
Тож надамо слово автору:
«Робота над документальною повістю про голод знов і знов переконувала мене в тому, що архівні документи 30-х років зосереджують у собі пекучу, вражаючу силу. До них, сподіваюся, не раз повертатимуться майбутні дослідники».
Борис Наумович Хандрос, автор цієї книги, зібрав сотні листів, що писалися в 32-му році напередодні голоду, коли українське село руйнувалося, коли готувався геноцид українського селянства за вказівками і наполяганнями Москви.
Книжка «Смертні листи» складається з двох розділів. Перший розділ — це 32-й рік. В архівах за цей період збереглися листи пограбованих селян, у яких так звані летючі загони чи летючі бригади забирали останню зернину. І другий — рік 33-й, коли села буквально вимирали од голоду.
Саме один з листів 32-го року і покликав автора в багаторічний пошук: лист за підписом секретаря первинної комсомольської організації.
Хочеться процитувати цей лист. Процитувати в першу чергу тому, що пише його людина, яка ще не стала рабом тієї системи. Людина горда, смілива, яка звертається до Сталіна на рівних.
«Вислухайте, товаришу Сталін!
Пригадайте панщину: 6 днів роби панам, а 7-й — неділя, в яку не можна робити, бо свято. Так і на селі щодня роблять в артілі. Коло дому — нічого, крім будівель; та податок із дому за те, що робиш у колгоспі; усуспільнене все, та ще й хлібозаготівлю дай. Не йди до колгоспу за хлібом, бо сам здай пудів 45 із трьох десятин поля; ну, пай у кооперації, 28 карбованців аванс і будівництво теж на 15 крб. здай із дому, а потім за три роки ні копійки грошей. Отаке життя.
Село виконало план на 65 %. Колгосп вивіз весь хліб до фунта. Нема ні зернини. Свиней було розвели 500 голів. Подохли з голоду 184; їдять жом та січку.
Лише є 60 корів, з них у м’ясо йде 46 голів, а на все село на 1932 рік 14 голів. Оце вам розподіл скота, бо район буряково-скотарський, і передбачається, що протягом двох місяців загине вся худоба, і починають вмирати з голоду.
Люди пухнуть. Діти кажуть: «Хліба, хліба...»
Комсомолець, секретар осередку.
Член бюро РКМ Пастушенко.»
І ось автор на початку 90-х вирушає на пошуки цього Пастушенка. Дорога приводить його в численні архіви. До його рук потрапляють листи — запам’ятай, читачу! — ще 32-го року. Численні листи, яких не можна читати спокійно. Вони обпікають душу, терзають її таким криком страшним, що кров холоне у жилах.
Листів же з 1933 року, по суті, немає. Всі ці листи, а також фотодокументи були практично знищені. І коли ми зараз дивимося кінофільми про голод 33-го року, то там використані, як правило, кінострічки з голоду 21-го. Держава ретельно приховувала свої злочини, страшні злочини перед людством.
І ось я навожу одну з розлогих цитат, без якої не обійдешся:
«… Більшість архівних історій датовано 1932 р. Чи випадково?
Для автора цих рядків, з якого боку не підходь, тридцять другий — рубіжний.
Завершується, — хоч подекуди ще залишаються острівки пасивного опору: індивідуальні господарства, — тотальна колективізація, етап «великого перелому», який Україну, її становий хребет — селянство — загнав у таку прірву, що з неї ще довго вибиратися не лише нам, а й нашим нащадкам.
Тридцять другий наче замикає собою архівну, документальну історію українського селянства, його не надуманого, не підмальованого, а справжнього ставлення до радвлади, до колективізації.
А що потім?
За тридцять другим — порожнеча, провалля. ...
Серед справ 1933-го — жодної звістки про голод. Ні листів, ні скарг трудящих. Хтось повністю вилучив «Справу про розгляд заяв окремих громадян…»
«… Саме в ті дні, коли творилися наведені в нашій сповіді архівні історії, — пише Хандрос, — автор цих рядків, тоді учень початкової школи, ретельно виводив на класній дошці народжене одразу після Жовтня словосполучення: «Мы не рабы, рабы не мы».
Писав, навряд чи замислюючись над його змістом.
Цей вислів, що став крилатим, неодноразово повторювався в публіцистиці, літературі (починаючи з «Букваря»), в кіно, він настільки став звичним, настільки закостенів, що мало хто тепер сумнівається в його достовірності, мало хто згадує перше, наповнене зовсім іншим змістом звучання.
«Мы не рабы, рабы немы» — тобто, ми не раби тому, що не німі.
Як виникла помилка? І головне, чому її так довго, вперто не помічали? Не помічали та й досі не помічають, як слово, роздвоївшись, убило, вихолостило первісний зміст — символ добутої свободи — в символ, нісенітницю, демагогічну пустушку. ...
«Раби німі…» Цей виклик несвободі, грізне попередження стає незручним, а згодом і небезпечним для системи. І тоді виникає оте безлике: «Ми не... — не ми...».
В 1932 році автор весь час має справу з листами, що їх пишуть люди нескорені, люди незламні, горді, свідомі, свідомі свого національного буття. Ці люди саме й підлягали тотальному винищенню в 33-му році.
Оці всі листи, що їх цитує автор у своїй книзі, адресувалися не лише Сталіну, а й голові УЦВІКу Григорію Івановичу Петровському.
Хто ж такий цей Петровський? Хто ж такий цей, за висловом тогочасної преси, «батько» народу України? Як він дбав про народ, як відгукувався на всі біди України? У книжці наведено телеграму Петровського, яка разюче розкриває, ким за своєю суттю були всі оці керівники, — починаючи від районних і закінчуючи найвищими, — так званої Радянської влади.
У розпал голодовки Петровський вирішив відвідати села Могилів-Подільського району. Приїзду передувала телеграма за підписом Всеукраїнського старости такого змісту: «Дуже прошу комуни, артілі та радгоспи імені Петровського надіслати мені фінансові виробничі плани на 1933 рік, яку заведено сівозміну, як організовано бригади, в якому стані тягло і т.д.»
«... Яка виключна турбота про волів і коней, про тяглову силу колгоспів та радгоспів імені Петровського! — каже автор. — І жодного слова про людей, які масово вмирали од голоду».
А ось ще один факт, що його наводить автор у своїй книжці:
«… У тридцять третьому союзні вожді, керівники республіки йшли і на пряму фальсифікацію.
У серпні 1933 року Україну відвідав колишній прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо. На честь високого гостя в Харкові, Києві влаштовувались гучні банкети.
В міста і села, де побував Ерріо, заздалегідь завозилися продукти. Мешканцям, що все позбували під час голоду, видавалися білизна, одяг.
Повернувшись до Франції, Ерріо, чиє ім’я було оточене пошаною у всьому світі, заявив, що всі повідомлення про голод на Україні є великою брехнею, наклепом, вигадкою нацистської пропаганди.
Слова Ерріо тоді ввели в оману багатьох на Заході».
Я не знаю, яке серце не обіллється кров’ю на слова про гучні бенкети на трупах померлих од голоду.
«По-різному вмирали люди, — записує Хандрос. — Розповідь однієї очевидиці Романенко із села Сосенка:
… Померла наша родичка. А маленьку Ганнусю семи років дід Матвій Порхун забрав до себе. Дідові — сам із колишніх кріпаків — далеко за дев’яносто. Ганнуся харчувалася в нас, а на ніч поверталась до діда. Якось повертаюсь додому, пораюсь біля печі. Приходить.
— Чого, — питаю, — прийшла? Може, помитися? Так я ночви витягну, води нагрію.
Вона:
— Ні, не треба. То дідусь прислали. Тільки вони вже не живі.
Розказує:
— Приходжу, а дід на лаві лежить. Кличе: «Я буду, Ганнусю, сьогодні вмирати, а ти не відходь, не бійся. Як вдарять дзвони, рота розкрию — не лякайся, бо то душа вилітає». Простягнув хустинку: «Підв’яжеш, — показав, — отак, щоб я гарний лежав, складеш мені руки, порівняєш ноги і біжи до тітки». Я, тітонька Ганно, все зробила, як дідусь наказали».
Цю книгу не могла писати байдужа людина. Її писала людина, яка ще в роки тотального замовчування вирішила сказати правду про геноцид українського народу. Яка з року в рік збирала по крихті цю правду. По архівах, в розмовах із людьми — свідками штучного голоду, що знищив мільйони селян, спустошивши цілі райони, села.
І на майбутньому суді над організаторами найбільшого голодомору в історії людства книга Бориса Хандроса «Смертні листи» виступатиме в ролі свідка, в ролі обвинувача, що його неможливо буде не вислухати, неможливо замовчати.
Бажано б перевидати цю книжку, щоб вона стала надбанням шкіл та вузів.