Про табір соціально-психологічної реабілітації "Лісова застава", розміщений у смт Димер Київської області, жодного разу не чув, напевно, тільки ледачий журналіст.
У 2014-2015 рр. про нього писали багато. У 2016-2017 рр. - значно менше. А ось за 2018 р. Гугл видав лише одне посилання. І особисто мене воно не тішить. Це сюжет телеканалу "Інтер" про візит у "Лісову заставу" лідера "Опоблоку" Юрія Бойка. 10 новеньких велосипедів, гарний пряник та волейбольно-футбольний м'ячик у пакунку з логотипом "Опоблоку" кожній дитині в таборі - прекрасна картинка для передвиборного піару політика, котрий закликає "політиків зупинити війну і принести мир". Задля справедливості, треба чесно визнати, що допомагає Юрій Бойко "Лісовій заставі" не вперше. І досить істотно.
Мені це дуже не подобається, але святе місце, як відомо, порожнім не буває. Табір, створений чотири роки тому на місці всохлого яблуневого саду та напіврозвалених корпусів санаторію руками небайдужих людей і волонтерів для дітей, котрі постраждали від війни, нині під загрозою закриття. Торік завдяки Акції "Папа для України" "Лісова застава" змогла прийняти тисячу дітей із прифронтової зони на зміни по 14 днів. Цього року - лише 104 дитини, у дві зміни по 10 днів. Чи буде наступна - велике питання. Крім уже виснажених волонтерів та небайдужих людей, які можуть пожертвувати лише невеликі суми, на цей момент табору більше не допомагає ніхто - ні міжнародні, ні національні фонди.
Ну якщо не брати до уваги "гігієни" у вигляді пачки завжди потрібного туалетного паперу, упаковки мийних засобів та ящика з арт-матеріалами від ЮНІСЕФ, представники якого приїздили недавно в табір зняти черговий ролик про Льошу Агапіна для американських школярів.
Сталий розвиток і байдужість держави
Хлопчик став відомим після того, як три роки тому в його руках розірвався знайдений у лісі боєприпас і він отримав осколкові поранення ноги та правої руки, три пальці на якій медикам урятувати не вдалося. З допомогою Фонду Ахметова років два тому для нього виготовили протез, однак носити його Льоша не хотів - мовляв, тисне, рука росте, та й обходитися без нього вже навчився. Американські школярі, дізнавшись про Льошу з відеоролика ЮНІСЕФ на Фейсбуці, зібрали гроші. Льоша, який уже бував у таборі, сказав: "Купіть мені за них путівку в "Лісову заставу". Путівку купили. І для нього, і для його братів та сестер...
Я дуже злюся на ЮНІСЕФ та інші міжнародні й національні фонди за те, що сьогодні вони допомагають дітям лише на лінії фронту, почасти стимулюючи гуманітаркою споживацьке ставлення, тоді як ООН ставить перед державами-учасниками цілі зі сталого розвитку, одним із прикладів якого, на мій погляд, і є "Лісова застава" з її унікальними методиками соціально-психологічної реабілітації дітей, котрі пережили травму. Я злюся на міжнародні й національні фонди, які віддають перевагу фінансуванню інших, на мій погляд - менш гострих проблем. Але, коли чесно, спасибі їм велике за будь-яку допомогу, - адже вони не зобов'язані це робити.
Насправді я злюся на державу Україна та її чиновників, які на п'ятому році війни так і не сподобилися сформулювати більш-менш чітку політику щодо переселенців та тих, хто перебуває на лінії фронту, зокрема дітей. Війна є, проблеми зростають. Але немає ні чесної статистики (різна в різних міністерств і відомств), ні єдиного органу, який би відповідав за потерпілих від війни, ні державних програм допомоги, ні фінансування. Є тільки "економія", наприклад на пенсіях ВПО.
Тема дітей, що страждають від війни, останні кілька років малоцікава як особам, котрі приймають рішення, так і журналістам. На заходах, приурочених їй, ви не побачите перших осіб держави або керівників міністерств. У кращому разі - заступників міністрів. Яскравий приклад - історія зі статусом дітей, які постраждали від війни. Порядок його надання затвердили у квітні 2017 р. На 1 січня 2018 р., через надто жорсткі вимоги, статус отримали менше десятка дітей. Притому що на сьогодні він не дає жодних пільг. Активісти хочуть бодай порахувати цих дітей і зрозуміти, яких саме послуг вони потребують.
У квітні 2018 р., завдяки активній позиції громадських і правозахисних організацій, депутатів, Порядок було спрощено, розширено категорії дітей, котрі мають на нього право. "Лісова застава" готова допомогти оформити статус дітям під час їх перебування в таборі. Однак список документів, необхідних для його отримання, все ще викликає безліч різночитань і потребує уточнень. На 21 червня 2018 р. статус потерпілих від війни змогли отримати всього 40 дітей.
Захисту дітей, які перебувають у зоні воєнних дій, і потерпілих внаслідок війни, були присвячені слухання, що відбулися 4 липня в Комітеті ВР з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму. Йшлося там, зокрема, і про важливу роль "Лісової застави" у психологічній реабілітації дітей. У рекомендаціях Комітету навіть є окремий пункт: "Доручити Мінсоцполітики, Мінмолоді та спорту, Мінфіну, Донецькій і Луганській обласним військово-цивільним держадміністраціям вирішити питання фінансування оздоровлення дітей-ВПО, із прифронтової зони, з окупованих територій, дітей учасників бойових дій у "Лісовій заставі" за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів". Однак те, що це зможуть реалізувати й реалізують, - під великим сумнівом. І через байдужість до теми високих чиновників, і через гострий дефіцит бюджету, в якому навряд чи фінансування навіть дуже хорошого табору може бути прописане окремим рядком.
может быть прописано отдельной строкой.
"Інший світ"
Про табір соціально-психологічної реабілітації "Лісова застава" DT.UA вже писало. Нинішнього року я змогла переконатися в унікальності й ефективності методик його роботи, провівши в таборі 10 днів першої зміни цього літа як куратор одного із загонів. Майже без Інтернету та повноцінного зв'язку з "цивілізацією", в оточенні шести креативних дорослих і 48 енерджайзерів від 7 до 17 років. Відчуття були такими ж, як і в колишнього слідчого (перше місце роботи - відділ роботи з неповнолітніми), шкільного вчителя праці і права з міста Золотого, а нині начальника зміни Олександра Паляніцина, коли рік тому він уперше потрапив у "Лісову заставу" супровідним групи дітей. "Три дні ходив із відкритим ротом, - згадує він. - Дивувало й захоплювало все - у тому числі коні, що бігали по табору".
У 200-сторінковій програмі табору, яку для ознайомлення надіслала мені куратор і головний психолог "Лісової застави" Ірина Сазонова, немає нічого випадкового. Зразу по приїзді дітей ділять на загони за віком, за які відповідають куратори, і на різновікові команди, котрі впродовж усієї зміни супроводжують інструктори, - такі самі 15-17-річні діти, які раніше вже бували в "Лісовій заставі" і добре себе зарекомендували.
Будь-яка активність обов'язкова для кожної дитини і спрямована на досягнення певного результату - психологічні тренінги, рухливі ігри, волонтерський рух.
У таборі є власна валюта - "лісовички". Діти можуть заробити її, виявивши соціальну активність в іграх, конкурсах і тренінгах або ж у суспільно корисних справах. Витратити зароблене теж можна з користю, наприклад на стрибки на батуті, індивідуальне заняття з іпотерапії, у скайпарку чи в сенсорній кімнаті.
Одне з важливих правил табору - простір, вільний від гаджетів та мобільних телефонів. Їх діти зразу здають кураторам. Для спілкування з батьками відведено спеціальні півгодини на день. Решту часу діти зайняті спілкуванням і включені в різноманітну програму табору. Це допомагає повернути їх у ситуацію "тут і зараз".
Програма табору має дві складові. Частина, яка щодня повторюється, дає дитині відчуття стабільності, передбачуваності та спокою, - "рух", "командний брифінг", "внесок у Всесвіт" (профілактика споживацтва) і щовечірній ритуал "подільожка", що проводиться в одновікових загонах. На "подільожках" діти вчаться ділитися одне з одним і з дорослими емоціями та переживаннями про те, як минув їхній день: тим, що було неприємним і заважало, та тим, що тішило. Правила прості - взаємоповага й один мікрофон. Ніхто не має права перебивати або висміювати того, хто говорить. Що б він не сказав, усе вітають оплесками. І навіть найсором'язливіші діти зрештою починають ділитися своїми емоціями. "Подільожка" завжди закінчується загальною обнімашкою - велика купа-мала весело рухається до виходу.
Змінна частина програми табору - психологічні, комунікаційні та ресурсні тренінги, "командне коло", "мультотерапія" і вечірні заходи - дозволяє дати дитині відчуття розмаїття світу, подарувати яскраві емоції та переживання.
Розклад формується залежно від потреб конкретних дітей. Медогляд і попередня психологічна діагностика - незмінні складові першого дня в таборі. Як і квест "Інший світ", мета якого - ознайомити дітей із територією, традиціями та програмою табору. А крім того, отримати важливу інформацію: дорослим - як "прочитати" дитину, дітям - як вони мають спрацюватися в команді.
Інструктори і куратори в костюмах казкових героїв, кожен у своєму куточку табору, випробовують дітей різними вправами, іграми та квестами. Щоб перемогти, у різновікових командах старші починають піклуватися про молодших. За успішне виконання кожен казковий герой розкриває дітям "таємне знання" - ознайомлює з правилами табору. Наприклад, "Я вибираю бути добрим. І якщо щось пішло не так, я допоможу тому, кому зле. Я відмовляюся від злодійства, псування майна, вживання алкоголю, наркотиків, тютюну, ненормативної лексики, бійок, цькування інших дітей та сексуальних стосунків на території табору".
Краще роззнайомитися дітям допомагає й "Командна квітка" - гра першого дня. Діти розбиваються на пари, кожна дитина, зі слів партнера, має записати на паперовій пелюстці інформацію про нього. З пелюсток формується командна квітка.
"Численні квести в таборі дають дітям відчуття команди, наповненості життям, - каже психолог Ірина Кузнєцова. - У людини, котра пережила психотравматичні події, мислення зводиться до того, що все дуже важко, трудно, все чорно-біле, і головне питання - вижив-не вижив. І навіть якщо вижив, то це не дуже добре. Якщо людину позбавляють гри, то в дорослому віці їй важко бути підприємцем і ув'язуватися вже в дорослі ігри. Вона може почуватися гвинтиком системи. "Лісова застава" через квести повертає людину, якій властиво гратися.
Наприклад, мені дуже симпатичний квест "Чотири стихії". Я перебувала на локації "Земля". Завдання було важке. Максимальна кількість дітей із команди з 13-18 осіб мала опинитися стопами в гімнастичному обручі. Звісно, всі намагаються туди влізти, посадивши собі на плечі маленьких. У результаті, як Пізанська вежа, хиляться то в один, то в інший бік, виштовхуючи за межі обруча товаришів. Оскільки треба виграти, діти забувають усі суперечки й дуже міцно притуляються одне до одного. А коли люди отримують травму, вони намагаються цуратися інших. Через тілесність, через розуміння того, що в мене і в тих, хто поруч, є тіло, вони такі самі тілесні, м'які, теплі, як і я, діти "розморожуються" й повертаються до життя.
Ще одне завдання було на сильну логіку. Вся команда стає на ковдру. Не виходячи за її межі, діти мають перевернути ковдру і знову стати на неї. Як тільки вони не крутяться! Збиваються докупи, розподіляють командні ролі. Тут генераторами ідей виступають інтроверти і вперше виявляються оціненими".
Діти з "сірої" зони радіють, сміються, зляться й пустують, як звичайні діти. Вони і є звичайними, поки не опинишся з кожним із них наодинці. Тільки тоді, якщо вмієш чути і якщо дитина тобі довіриться, ти, людина з мирної території, дізнаєшся багатор шокуючих історій прифронтового життя, яке, на жаль, стало для цих дітей за останні чотири роки їхнього дитинства повсякденням. Усі вони - очевидці тих або інших страшних подій.
Цукерки-шипучки і точки зростання
"Діти з травмою, зовні такі самі, як усі, насправді схожі на цукерку-шипучку, - в будь-який момент може статися вибух, - каже психолог Ольга Симонова. - І передбачити, коли і з якою силою це станеться, неможливо. Відсотків 90 дітей самостійно з усім цим упоратися не можуть. Вони звикли до війни. Свої, часто страшні, історії діти розповідають дуже буденно, і від цього ще страшніше.
Русланчик, наприклад, вижив тільки завдяки тому, що, коли почався обстріл, собака, злякавшись, розбив вікно і влетів у хату. Замість того, щоб бігти ховатися у спеціально обладнаний підвал, усі почали метушитися, намагаючись упіймати пса. Коли нарешті вийшли на ґанок, на подвір'я прилетів снаряд. Якби вони вийшли на хвилину раніше, усіх би вбило. Собака врятував їм життя...
Мама Анюти померла від онкології, а перед тим посадила в саду квіти. Тепер дівчинка не може зайти у двір - там розтяжки. "Єдине, що в мене залишилося від мами, це квіти, на які я дивлюся здалеку. Відчиняю хвіртку й плачу, згадуючи маму і розуміючи, що в мене нічого від неї не залишилося".
Артему сняться кошмари - як помер тато. Хоча хлопчику тоді був усього рік, сумні розповіді переплелися зі страшними реаліями. Одного разу снаряд поцілив у сусідню багатоповерхівку. Люди, і Артем теж, два дні шукали в руїнах бабусю й онучку. Виявилося, що вони лежали під уламками, і всі по них ходили...
Дорослий, у якого було нормальне, щасливе дитинство і його базові потреби були задоволені, травму війни переживе самостійно, - в нього є база, що дозволяє налаштувати психіку на саморегуляцію. Якщо ж у дитинстві були якісь травмуючі події, то війна їх посилює, відбувається ретравматизація. У випадку з Артемом так і сталося. Мама намагалася хоч якось своїх дітей забезпечити. На душевні переживання хлопчика особливо ніхто не звертав уваги. Тепер на них нашарувався новий потужний удар.
Коли до тебе зі своєю проблемою приходить дорослий, ти починаєш розбиратися: хто насправді правий, хто винен, намагаєшся встановити причинно-наслідкові зв'язки. З дітьми все просто - дитина завжди права. Якщо вона так поводиться, то це реакція на ненормальні події та поведінку стосовно неї. Працюючи з дітьми, ти завжди на боці дитини. Навіть якщо вона кричить і показує тобі дулі (різне буває), ти розумієш, що насправді за цим - крик про допомогу. За цими дулями в її душі приховується стільки болю, що його не витримав би й дорослий. Спиваються дорослі! Їм часто буває не під силу те, що пережили ці діти. І якщо каратимеш дитину, то зробиш так само, як її батько, вчитель та інші. Це ще раз підтвердить сценарій - усі дорослі погані, вони мене не почують, їм не можна довіряти".
"Спершу діти не розкриваються, кажуть, що в "Лісовій заставі" тихо, і вночі спиться спокійно: не думаєш, що зараз почнуться обстріли. Інших дітей тиша, навпаки, турбує, як затишшя перед бурею. Табір дуже допомагає їм у плані спілкування, в реалізації своєї точки зору, - відзначає Олександр Паляніцин. - Будь-який, навіть дорослий аргумент можна брати під сумнів, а не покірно приймати. Можна говорити про свої почуття. Діти вчаться переживати різноманітні емоції й шукати вихід із будь-якої ситуації найменш травматично для себе та для інших".
Те, що в таборі одночасно перебувають діти з різними життєвими історіями та різним травмуючим досвідом, знімає міф про унікальність у проживанні складнощів життя, дозволяє дати дітям важливий досвід прийняття, толерантності, доброзичливості та взаємної підтримки. Це також посилює в дитині довіру до людей і формує досвід звернення по допомогу та прийняття підтримки від різних людей.
"На мій погляд, "Лісова застава" може стати абсолютно унікальним місцем і виконувати місію для України, працюючи як інклюзивний табір, - каже Ірина Кузнєцова. - Зокрема приймаючи дітей з аутизмом, яких дуже багато - близько 4% населення.
Вони переживають колосальні муки у спілкуванні. Табір із його квестами, духом, ентузіазмом, командою може їм дуже допомогти. В межах усієї України це може принести велику користь економіці країни та щастя окремим людям.
В інших країнах люди з аутизмом залучені в соціально-економічні процеси. Наприклад, в Ізраїлі таких людей задіюють у військовій розвідці. Їхня здатність опрацьовувати візуальну й текстову інформацію в рази швидше, не відхилятися й концентрувати увагу виявляється дуже доречною.
Торік, не будучи кваліфікованими в інклюзії, ми запросили кількох дітей із особливостями розвитку. На 180 дітей із прифронтової зони - близько п'яти з особливостями розвитку: із синдромом Дауна, затримкою психічного розвитку, хлопчик із прифронтової зони з органікою (пораненням) та діти з аутизмом. Наш досвід засвідчив, що програма табору дозволяє досить добре інтегрувати цих дітей у спільноту.
Дуже сподіваюся, що "Лісова застава" стане точкою зростання здорової інклюзії дітей з особливостями. Я дуже вірю в точки зростання. На своєму досвіді ми могли б потім писати хороші програми, співпрацювати з небагатьма колективами, які займаються інклюзією, та навчати на місцях психологів. Методологічний недержавний центр, заснований на співпраці з батьками, зацікавленими людьми, дуже потрібен для впровадження інклюзії. Дуже хотілося б бачити його на базі "Лісової застави". Наприклад, 10 таких дітей і 180 - із прифронтової зони. Діти звідти зіштовхувалися з величезними труднощами і краще за інших здатні зрозуміти горе".
***
Десять днів у таборі промайнули непомітно. Настав час прощатися. В останній вечір на "Свічі" - загальній для всього табору "подільожці" - всі ділилися своїми враженнями. І дорослі, і діти дякували одне одному, передаючи свічу тому, хто став за цей час найближчим. Багато що і для дітей, і для дорослих було у таборі вперше. Розлучатися не хотілося. І дуже хочеться повернутися в "Лісову заставу" ще. Дуже хочеться, щоб табір жив. Він міг би стати унікальним майданчиком для різноманітних соціально-психологічних програм, у тому числі й з інклюзії.
Допомогти табору можна, переказавши хай невелику суму на рахунок:
"ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД "ЗА ПРАВО НА ЖИТТЯ" Ідентифікаційний код 36632462 п/р 26005052685136 відкритий в ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" МФО 320649 Призначення платежу: Благодійний внесок від _______(П.І.Б.)