Банально, але це так: без Степанкова важко уявити українське кіно, усіх нас, хто працює в ньому. Без його трохи глузливого погляду, мудрої просвітленості мови, в якій побутова інтонація завжди сусідила з буттєвою. Він приймав життя, що пропливало поруч, як стоїк, як філософ — коли й дратувався, то не дуже, без істерик, настільки властивих деяким нашим кінематографістам. Тому, може, що знав одну просту річ: люди — самі автори своїх бід, участь небес не настільки значна, як нам хотілося б думати. Він же був сином священика, й останніми роками в ньому проступав образ людини духовного звання. Тому знав пропорції — що від Бога, що від диявола, а що від нас самих...
Рік тому в Будинку кіно досить пишно, місцями навіть помпезно, відзначали його 75-річчя. Було помітно: дійство його дратувало. Поки не з’явилася на сцені дружина, чудова Ада Роговцева, а потім дочка, теж акторка, Катя Степанкова. Вони говорили про речі дуже прості, але так і з такою інтонацією, що відразу відчувалося, наскільки ці люди близькі, рідні між собою. Відразу кудись зникла патетика, запанувала особлива тиша, в якій було чутне кожне слово. Це виглядало майже неприродно — серед барабанного дробу, серед звичних сьогодні словес, які геть нічого не означають. Чи не тому в сім’ї Степанкових-Роговцевої всі — книгарі, чи не тому тут шанують поетів — від Лесі Українки до Івана Миколайчука?
Пам’ятаю перше враження від їхньої домівки... Було це чверть століття тому, жили вони на Пушкінській, біля Театру імені Лесі Українки. Кожні п’ять хвилин хтось дзвонив у двері, люди входили й виходили, вирішували якісь проблеми, хапали щось на льоту з їстівного або всідалися надовго за столом. Кость Петрович нездужав і тому приймав мене напівлежачи. В якийсь момент щось його розсердило, і він прокричав крізь кімнати прохання не шуміти, дати зосередитися на розмові (я прийшов брати інтерв’ю). На хвилину все змовкло, але тут знову подзвонили в двері, пройшли коридором і кімнатами, загомоніли... Степанков приречено зітхнув і раптом блаженно всміхнувся: «У нас завжди так... Артисти!» І була в тій усмішці така любов до цих зовні безладних, незібраних людей, що я внутрішньо здригнувся. А пізніше неодноразово переконувався, наскільки властива цій сім’ї любов до людей і жадібність на людей, перед якими завжди тут готові широко розчинити двері.
Він любив акторів, любив людей свого професійного клану. Здається, більше за всіх — Івана Миколайчука. Пам’ятаю, я ніяк не міг підібратися до Миколайчука — інтерв’ю з ним не виходило хоч плач. І тоді Кость Петрович видав мені дуже точну інструкцію, як знайти спільну мову з Іваном. Взагалі найлегше розговорити його можна було, попросивши розповісти про когось із акторів. Він навчався у великого Амвросія Бучми. Працював у Театрі імені Івана Франка (з 53-го по 68-й) в часи, коли там була трупа такого рівня, якої, може, вже ніколи не буде — ні у нас, ніде. Але пієтет, схиляння не застували погляду — розповідав завжди з гумором. Як, приміром, помирала престаріла театральна прима і, прийшовши до тями, обвівши очима інтер’єр, запропонувала поміняти меблі в квартирі. «Навіщо?» — здивувався чоловік. — «Ну як же, адже тут буде музей...» От уже хто не думав про власну велич і музейну прохолоду свого імені — то це Степанков.
Два роки тому група на чолі з режисером Юрієм Терещенком знімала неігровий фільм «Вічний хрест». Першого знімального дня Роговцева була відсутня, що нам і треба було. Подієва канва цієї частини фільму полягала в тому, що Степанков готується до приїзду дружини: варить борщ, ліпить вареники, лагодить годинник і навіть щось пере. Ми цього не вигадали — як з’ясувалося, він усе це вміє робити. Потім, за сценарієм, він сідає в крісло й засинає. Годинник віддзвонює північ, він прокидається і чує з кухні голоси дружини й дочки. І від суму (проспав!), від повноти почуттів плаче... На тому картина й закінчувалася (на жаль, через брак плівки фінал довелося змінити).
Це, звісно, не зовсім документальне кіно — Степанков грав, хай і себе самого. Але плакав справжніми сльозами. Гіркота іноді в ньому переважала, він почувався таким собі чеховським Фірсом, забутим і непотрібним. Хоча й розумів, що це далеко не так: і ролі йому пропонували навіть у часи нинішнього малокартиння, і сім’я у нього чудова, і діти, й онуки... Та все ж, усе ж, усе ж... Скільки разів він повторював: «Не вірте, що старість — це мудрість. Старість — це гидота!» Не любив він цей стан фізичного безсилля. Він був занадто чоловіком, його чоловіча свідомість не хотіла миритися з тим, що дружина змушена заробляти гроші, тягти сім’ю. Про це він і бурмотав у фільмі, сердячись на себе. Сердячись і все ж сподіваючись: щось ще зміниться. Адже ось же, він, із руками й ногами, всевміючий і всезнаючий — чоловік, справжній чоловік.
Сьогодні, коли чоловіче начало якось звіялося й навіть здається не дуже затребуваним, він являв світові взірець саме чоловіка. Напевно, в Америці міг би грати шерифа, навченого життєвим досвідом, просвітленого знанням про людей. Наше кіно, на жаль, не використовувало його разюче гарної (хоч би що казав він сам) старості. Хіба що Роман Балаян у фільмі «Два місяці і три сонця» зняв його в ролі старого чеченця, який приносить головному героєві звістку про загибель брата і пораду про кревну помсту. Нечасто вміють у нас скористатися фізикою віку — у кожного вона своя.
А ось коли ми знімали на квартирі Степанкова іншого разу, у присутності Ади Миколаївни, я побачив, що спосіб їхнього життя нітрохи не змінився. Усе так само щоп’ять—десять хвилин дзвонили у двері, діловито входили й виходили люди... Того дня це були в основному студенти. Їх наставляли, годували, навчали, навантажували книжками, проводжали до дверей. Кость Петрович виглядав умиротвореним — життя повернулося у звичну колію. Він споглядав на нього з якоїсь вищої точки, він почувався справжнім чоловіком — адже середовище було патріархальним, і він у ньому був — патріарх. Тобто батько, провідник крізь безодні, крізь жахаючий холод і темряву. Якщо не з’єднатися, якщо не народити ось це тепле сімейне тіло — пропадеш, замреш, закоцюбнеш.
Судячи з його розповідей, аналогічним чином він відчував кінематографічну сім’ю. У минулі роки знімальний період тривав довго, інколи місяцями. Тому й об’єднувалися, тому й народжувалося справжнє братство. На поминках у день похорон згадували побратимів Степанкова — Миколайчука і Борислава Брондукова. Кость Петрович любив розповідати, як під час зйомок «Захара Беркута» вони втрьох були «невиїзними», режисер Леонід Осика не відпускав із Карпат. І щоразу вони, проводжаючи або зустрічаючи когось, самозабутньо співали. Пісня, поезія — ось що об’єднує людей найміцніше. Тепер вони всі там, з’єдналися в небесному своєму пісенному братстві.
Степанков не випадково залишив театр 68-го. Саме тоді він відчув, що кіно забирає його всього, що на екрані йому вдається по-справжньому втілити себе, свій внутрішній ідеальний світ. Тоді він зіграв одну з центральних ролей у видатній картині Осики «Камінний хрест» за оповіданнями Василя Стефаника. Його Михайло викликаний сусідом, Іваном Дідухом, на суд. Суд не державний, а приватний, патріархальний — над пійманим злодієм (цю роль грав Брондуков — грав геніально). Порушив закон — усе, край тобі. Збираються сусіди, потроху напиваються, затуманюючи свідомість і самого підсудного: так легше піти. Але тільки господаря по ходу справи раптом переповнює почуття любові (в таких випадках тоді казали: «абстрактний гуманізм»), і він готовий уже помилувати злодія. Михайло такий хід думок відкидає: закон, хай неписаний, він і є закон. Не можна дозволити собі бути «мнеким», бо тоді зруйнується невидимий стрижень самого життя...
Якісь шекспірівські глибини мерехтіли в очах степанковського персонажа. Видатний акторський клас! А потім ішла не менш чудово зроблена роль Лобачова в «Комісарах» Миколи Мащенка. Його герой — більшовицький апостол, що непохитно стоїть на точці зору свого месії, Леніна. А поруч — інший апостол, Громов (Іван Миколайчук), який вагається, сумнівається. Майже віровідступник. І за це Лобачов готовий навіть убити друга. Степанков зіграв ледь не позамежний фанатизм віри... Вони, «шістдесятники», і справді думали тоді, що річ у цьому, що віру зрадили. Зішкрібали з «комісарів у запилених шоломах» патину часу. Очищали іконостас. А тепер прочитуєш тут і інше: якими жахливими були ці люди, заради віри в якісь ідеальні конструкції ладні вбивати й палити...
Ось ми бачимо їх знову, цих людей. Тільки ідеали змаліли, хоча й дуже подорожчали в матеріальному вимірі. За владу, за мільйонні статки вони так само готові вбити, закатати в бетон. Час не робить людей кращими. А втім, ні — ми ж бачили, як душа Степанкова дедалі більше наповнювалася добротою і світлом. Та й його герої ставали м’якшими — не випадково зіграв він «діда», партизанського ватажка в «Думі про Ковпака» Тимофія Левчука, який зберіг серед війни здатність бути людиною.
Актор стільки разів зазирав у безодню, що, гадаю, відкрив її й у собі. Ролі будувалися, з них виростала доля. Доля людини, котра багато прощала людям і нічого — собі. У цьому, може, й полягала мука його останніх років: гнітила власна недосконалість. Тілесна й духовна. Життя закінчувалося, світло попереду не з’являлося. І тільки в сім’ї, тільки тут, на маленькому просторі, він відчував: гармонія все ж трапляється. Він і помер на руках близьких, рідних людей — як і має бути.
Вже не запитає, лукаво примружившись: «А ну, скажи, у чому сенс життя?» Адже він знав. Будемо згадувати його, будемо разом шукати відповідь, гріючись у промінні його екранних силуетів. Адже сказано поетом: «Неправда, друг не умирает, лишь рядом быть перестает…» Прощайте, Костю Петровичу!