Коментувати підсумки президентських виборів в Ірані — суцільне задоволення. Коли можеш наочно переконатися, як не збігається політична логіка західної демократії із логікою того, що називають демократією в Ірані, коли духовний лідер Ірану називає підсумки виборів у своїй країні «ляпасом» Сполученим Штатам — ніби це і є головним у діяльності президента, — переконуєшся, що електоральний процес, навіть з участю широких народних мас, може бути лише завісою для справжньої політики. Західна суспільна думка, вихована у традиції «голос народу — глас Божий», насправді внутрішньо не здатна цього зрозуміти. І тому західні політики й коментатори спритно потрапляють у пастки, нашвидкуруч змайстровані спритними аятолами...
Цікаво було спостерігати, як президентські вибори в Ірані вимальовувалися західною пресою як боротьба реформаторів із консерваторами. Головним консерватором був, звичайно ж, колишній президент Рафсанджані, який встиг побувати в ролі реформатора під час президентства, однак потім був зарахований у консерватори. А коли виявляється, що у другому турі політиків, заявлених реформаторами, не буде, — тоді реформатором знову оголошується Рафсанджані. І програє. Задоволений аятола Хаменеї, справжній глава Ірану, звичайно ж, оголошує підсумки виборів «ляпасом» — навіть, можна сказати, другим. Бо першим ляпасом була позиція реформаторів — аутсайдерів після першого туру...
Захід не пошився б у дурні, якби усвідомлював, що насправді ніякого дороговказного конфлікту в середовищі іранської еліти не існує. Бо це одна й та ж номенклатура, ретельно зачищена від усіх, хто мав власний погляд на майбутнє Ірану після перемоги революції аятоли Хомейні. Представники цієї теократичної номенклатури можуть грати у лібералів і консерваторів, але сутність режиму від цього не зміниться.
І важливо навіть не те, що режим запропонував Заходу ляпас замість ілюзії реформ. Важливо те, що він запропонував іранському суспільству. Хоча — що означає — суспільству? Що означає у такому разі суспільство? У країнах із такою демократією, як іранська, роль суспільства відіграє безвідповідальна люмпенізована маса. І що пропонує цій масі так звана еліта? Звичайно ж, «народного президента». Новий президент Ірану — «друг народу». Його суперник голосував урочисто, як шах. А майбутній переможець — у людському натовпі, близький і зрозумілий. Народний до кінчиків нігтів. Кому таке не сподобається? Ви б проголосували за цього зажерливого самозакоханого Рафсанджані з пісним обличчям, який уже був президентом і ні до чого доброго не привів? Та, звичайно ж, ні. Ось мер Тегерана з лопатою — це зовсім інша річ. Якби президента Ірану обирали в Україні, ці вибори також виграв би Махмуд Ахмадінєджад. Звичайно, у нас ніхто б не говорив про ляпас Заходу. У нас раділи б із ляпасу на адресу Росії. Але, як відомо, ситуація завжди може змінитися...
Демократичне суспільство — це не те суспільство, якому дозволили голосувати. А те, яке відчуває повну відповідальність за свій вибір. Ось чим західна демократія докорінно відрізняється від іранської. І ось у який бік нам належить рухатися, щоб потрапити зі Сходу на Захід. Обрати «народного президента», як бачимо, неважко — тим більше коли в одному випадку з цим вибором поруч ітиме народний дух, а в іншому — духовний лідер. Демократія — це коли суспільство захищає не сам вибір, а те, чого воно бажало від цього вибору. Тоді й перевіряється, чи насправді існує суспільство...