Вітебську пощастило із Шагалом чи Шагалу пощастило з Вітебськом? Зараз це вже важко зрозуміти. На картинах Шагала залишилося якесь фантастичне, летюче, вируюче місто, місто стривожених людей і маленьких будиночків удалечині... Так, тут уже помітні контури єврейського містечка, однак містечка-мрійника, містечка з пташиного польоту того, хто намагається вирватися вгору, кому заважають не кордони землі й людей, а кордони землі та неба… І все ж таки в цьому чарівному місті вгадується Вітебськ, і навіть зараз, у сучасному Вітебську з його проспектами й тролейбусами, можна побачити натяки на той, шагалівський. Хоча я добре розумію художника, який побоювався екскурсії до рідного міста — після війни вже цілком іншого, посталого з руїн і перебудованого в маленький мегаполіс із широкими вулицями. Маленький мегаполіс — це вже не містечко, в ньому зникає камерність, у ньому відтворюється зовсім інше відчуття польоту… Потім… це вже й справді інше місто. Ми можемо ходити з розплющеними очима тільки тими зміненими містами, в яких ми не виростали, — важко уявити собі стан душі людини, котра позбувається образу рідного місця — його простору, його стін, церков, вулиць, трактирів, крамничок, синагог. І тієї неповторної атмосфери людського спілкування, яка може виникнути тільки завдяки такому образу… Адже це й справді щастя — прожити життя поруч із незміненим рідним місцем… Київ змінювався все моє життя і все ж таки в післявоєнний час залишався майже незмінним як образ, у нього залишалися такі ж самі очі і таке ж серце… Києву взагалі — і в цьому можна переконатися, дивлячись на старовинні зображення, — щастило завжди залишатися собою, як Риму або Єрусалиму… А ось Вітебську довелося народитися знову — добре вже, що залишилося місце для цього нового народження, залишився той самий пейзаж берегів, та ж Двіна… І ось що дивно — шагалівський будинок на розбомбленій, знищеній єврейській вуличці залишився стояти, роками чекаючи на тих, хто спробує відтворити тут атмосферу шагалівського польоту над містом. Отож Шагалу пощастило з Вітебськом — навіть зараз, коли нове місто видається, швидше, меморіалом старого і намагається обережними натяками нагадати його атмосферу, відчувається якась особлива теплота того, попереднього Вітебська. Але й Вітебську нечувано пощастило із Шагалом — ні, не тому що він подарував рідному місту світову славу і симпатії багатьох шанувальників своєї творчості, для яких Вітебськ став магічним місцем. А тому, що серце старого Вітебська, здавалося б, невблаганно знищене часом і війною, дивовижним чином залишилося битися в шагалівських картинах — і з цих картин почало непомітно повертатися в новий Вітебськ, на вулицях якого можна інколи відчути чиюсь обережну присутність: це тіні старого містечка охороняють нові проспекти і відтворені храми…
