За кілька днів я йду у відпустку і вперше з 1993 року їду не до Македонії. З одного боку, для мене очевидно, що відпусток не проводять у країнах, які живуть в очікуванні громадянської війни. З другого — дуже прикро, бо я звик до Македонії, до Охридського озера, бо завжди вважав своє перебування там не відпустками, не відпочинком, а іншим життям…
Багато хто з моїх друзів і знайомих — навіть спеціалістів з колишньої Югославії, — ніяк не могли збагнути моєї македонської «стабільності». Що я міг їм пояснити? Звичайно, є аргументи на раціональному рівні — що я з дитинства цікавився Македонією, певною мірою з відчуття протесту, адже завдяки тісним стосункам між КПРС і Болгарською компартією, яка несхвально ставилася до самого факту існування македонців, будь-яка інформація про цю республіку була в нас дозована. А певною — відчуваючи цікавість до створення нації прямо на очах: адже навіть літературну македонську мову було унормовано лише після Другої світової війни. Міг би розповісти, як моя колега, блискуча македонська журналістка Гордана Рістеска, кілька років спокушала мене відпочинком на Охридському озері, так мені все там влаштувала, що слід було тільки сісти в літак і вирушити в подорож… А є й відчуття на рівні ірраціональному — просто, коли я вперше побачив Охрид (саме це місто, в Македонії я перед тим був кілька разів, однак до Охрида не добирався…), я закохався в Македонію так, як чоловік має закохуватись у жінку, — раз і назавжди… І що моє перебування в Охриді було — і я впевнений, ще буде, — відповіддю на цю закоханість… Спочатку я був здивований: я ж бо не закохувався в Україну, бо народжений тут і завжди був впевнений, що на щастя. І не закохувався в Ізраїль, у Єрусалим, бо народжений євреєм і завжди був впевнений, що це Божий дар. А тут — закоханість у незнайому, далеку країну… Однак з роками я до цього почуття звик, як звикаєш до будь-якого почуття. Звик до тісних балканських вуличок, до маленьких церков на узбережжі, до величезного, залитого сонячними потоками озера… Звик до суміші слов’янської і албанської цивілізацій у Скоп’є, до печених бубликів на сніданок і охридської форелі на обід… А коли звик, став помічати, як дивовижно ця маленька балканська країна схожа на велику країну на сході Європи — Україну.
Відверто кажучи, це не було для мене аж таким відкриттям. Коли Македонія проголосила незалежність 1991 року, в одному з коментарів я назвав її «Україною Балкан». Однак я мав на увазі насамперед складні взаємини Македонії із сусідніми країнами, історичне нерозуміння у цих країнах самого факту, що македонці — народ, здатний на власне державотворення, на власне вирішення своєї долі. І те, що від стабільності Македонії залежить стабільність Балкан як таких. (Важко уявити, якою була б Центральна Європа у разі нестабільності України, територіального сепаратизму або національних проблем, правда?). З роками я став помічати внутрішню схожість. І схожість національних характерів: македонці не багатий народ, однак вони — оптимістичний народ, і їхнє, на європейський погляд, легковажне ставлення до життя дуже нагадує мені наші нескінченні фестивалі або святковий Хрещатик. І схожість характерів еліт: ці еліти аж ніяк не державотворчі, для них незалежність країни, швидше, — приголомшливий випадок, з якого тільки ідіот не скористається. А українські і македонські політики — аж ніяк не ідіоти, о ні! Вони просто люди, позбавлені стратегічного мислення…
Харизма української державності перших років після проголошення незалежності трималася на непересічних акторських здібностях Леоніда Кравчука. Харизма македонської державності протрималася трохи більше — завдяки політичній вазі першого президента країни Кіро Глігорова, ветерана югославської політики, якого запросили вже з белградської пенсії на посаду президента Македонії тоді, коли стало очевидним, що незалежності не уникнути… Однак тепер, тепер, коли вирішуються найважливіші питання — яким буде майбутнє України і чи буде воно взагалі в Македонії, для всіх, ну практично для всіх очевидно, що король голий…
І в цьому наші країни теж виявилися несподівано схожими…