Коли я побачив, як президент Польщі Олександр Квасьнєвський від імені свого народу просить вибачення у євреїв під час урочистостей у Єдвабному, я знову усвідомив, як далеко пройшла Польща — навіть не в економіці, не в політичних орієнтирах, а саме у зростанні моральності. Ба, більше — я побачив, як далеко вона піде. Бо я чомусь глибоко впевнений, що для більшості теперішніх поляків незрозумілий вчинок їхнього президента. І що цей вчинок буде важливим для майбутньої Польщі — як не дивно, саме ним Олександр Квасьнєвський забезпечив собі місце у польській історії…
Я аж ніяк не є палким прихильником Квасьнєвського. Як і взагалі польських лівих. Під час свого першого приїзду до Варшави я завітав до штаб-квартири польських соціал-демократів і переконався, що ці люди змінились… і залишилися такими, як були. Вони завжди були найкращими й найслухнянішими учнями Дракона. Дракон помився, поголився, подарував дві голови з трьох дитячому будинку, засунув троянду в петличку і став замість комуніста йменуватися соціал-демократом — а чом би й ні? І вони почали отримувати золоті медалі у новій школі. А Квасьнєвський завжди був найосвіченішим, найприємнішим і «найпольськішим» серед них… І все ж таки до останнього не вірилося свого часу, що в Польщі, яка пережила «Солідарність», президентом буде людина з «колишніх»… Під час знаменитого двобою Леха Валенси й Олександра Квасьнєвського я поїхав не до Варшави, а до Гданська — чомусь здавалося, що тут, у місті, де постала «Солідарність», і стіни допомагають…
Моя остання ніч у Польщі була і післявиборною ніччю. Я переїхав з Гданська до сусіднього Ельблонгу, зняв у щойно відремонтованому готелі номер з великим телевізором… Здавалося, все зрозуміло: за результатами всіх попередніх опитувань на дільницях для голосування, переміг Валенса… Заспокоєний, я пішов до ванної — можна було вкладатися… Як раптом надійшло повідомлення з самого Центрвиборчкому: поляки обрали Квасьнєвського! Я посковзнувся на мокрій підлозі, щастя ще, що нічого собі не зламав! І це що: один мій польський приятель таки вклався спати заспокоєний, попрохав тільки колегу, який залишався дивитися післявиборну ніч до кінця, написати йому на папірці прізвище переможця — так, для сміху. Прокинувся — а там зовсім не те прізвище…
Зранку у поїзді до Калінінграда я чув радісні зойки сусідів по купе, прихильників Квасьнєвського: от нарешті, нарешті. «Чому ж ви все-таки за нього проголосували?» — не втримався я. — «Та він освічена людина, молода, сучасна, знає іноземні мови… Вам, росіянам, ніколи не зрозуміти польської душі»… —«Я не з Росії, — флегматично повідомив я. — Я з України. І взагалі, я єврей». — «Ви — єврей? — майже образився мій співрозмовник. — І ви ще запитуєте? Та ви б мали самі це зрозуміти та ще й нам пояснити. Хіба ви не знаєте польської душі?»…
Звісно, не варто й пояснювати, що я не був прихильником цієї президентури… Але от Єдвабне… Дискусія навколо знищення євреїв у цьому маленькому містечку точилася кілька місяців. Багатьом полякам не хотілося і не хочеться визнавати, що вони були не тільки рятівниками євреїв або безпомічними свідками їхньої загибелі, а й безпосередніми учасниками цього знищення. О, ні, це не вписується в образ Польщі! І ось на тлі цих гарячкових, емоційних дискусій Квасьнєвський просить вибачення. Чи він перестав бути людиною кон’юнктури? Звісно, ні. Однак він ніколи не був дріб’язковим. І зараз ця недріб’язковість набула історичної ваги. Президентові Польщі вдалося побачити, якою стає його країна, і він пішов уперед, уперед — туди неодмінно прийде Польща ХХІ століття… Це був мужній вчинок — не тільки тому, що Квасьнєвський попросив вибачення, покаявся, а тому, що він виявився людиною, здатною мислити не лише категоріями сьогоднішньої газетної популярності, а насамперед категоріями образу Польщі — образу, недоступного для бачення багатьом його сучасникам… Однак якби польське суспільство ці десять років не розвивалося щомісяця, щодня, щогодини, не демонструвало цей постійний рух — не змінився б і президент цієї країни. Просто не було б потреби бути таким, їхати до Єдвабного, говорити ці тяжкі слова… Не було б потреби будь-що робити… Звичайно, сильний політик може випереджати свій час — однак в інертному суспільстві, суспільстві, яке зупинилося, просто нема чого випереджати — і, звісно, немає кому випереджати…