У матеріалах міжнародної конференції, присвяченої взаєминам європейських народів, несподівано натрапив на оповідання. Оповідання — не доповідь, отож прочитав його з більшою цікавістю, ніж якусь нудну політологічну розвідку. Арно Сурмінський, німецький письменник, що народився у Східній Пруссії, — тепер його рідні місця — це територія Польщі, — розповідає історію звичайної німецької родини, змушеної залишити рідні місця і розпочати нове життя. Коли мати головного героя помирає, вона залишає короткий запис, у якому пояснюється, де знайти невідому річ, закопану біля залишеної у воєнні часи домівки. Головний герой разом із сином впевнені, що йдеться про сімейний скарб, вирушають у подорож до Литви, на свою колишню батьківщину (цікаво, а взагалі батьківщина буває колишньою?). Однак замість скарбу знаходять... могилу — могилу російського військовополоненого, солдата Григорія, який працював у німецькій господі в останні місяці війни. Головна героїня оповідання — тепер ми розуміємо: саме покійна стара німкеня і була головною героїнею, — все життя карталася думкою, що не мала можливості по-людськи поховати хлопця, який наклав на себе руки, бо не мав уже сил дочекатися своїх... Спочатку війна, потім «залізна завіса», годі було навіть думати щось там перекопувати на радянській території, потім старість... І це поховання виявилося останньою волею старої жінки...
Оповідання Сурмінського, як на мене, розповідає про нову європейську ментальність більше, ніж десятки доповідей і досліджень. Бо без особливої патетики показує, що люди можуть залишатися людьми навіть в абсолютно нелюдських умовах існування. І що, окрім втраченого господарства, маєтку, скарбу, навіть батьківщини, є невтрачена людяність, яка виявляється важливішою за все інше. Головна героїня оповідання Сурмінського, очевидно, над високими матеріями не замислювалася і промов на конференціях не говорила. Однак саме такі люди і рятують гідність власного народу, навіть тоді, коли вона здається непоправно втраченою.
Сурмінський прочитав своє оповідання на конференції, що відбувалася в Гданську — місті, яке для нього, напевне, ще зберігає невтрачені риси Данцига... Останніми роками саме в цьому місті створюється особлива польська культура, яка відтворює стару цивілізацію вже на новому підґрунті. Очевидно, сама аура старого міста впливає на свідомість письменників — і, можливо, на свідомість їхніх читачів. У другій половині минулого століття могло здаватися, що ця цивілізаційна аура непоправно втрачена, — виявилося, втім, що це зовсім не так, що потрібна зміна поколінь і «вростання» нових людей у стару європейську землю, що виник несподіваний коктейль і незвичайне транскордонне мислення. Те, що спостерігаємо сьогодні в Польщі, рано чи пізно побачимо і в Україні — в тих наших цивілізаційних центрах, якими завжди пишалася Європа. Однак відновлюється ця аура не завдяки письменникам чи журналістам, не завдяки місцевій владі — а завдяки саме таким людям, як стара німкеня з оповідання Арно Сурмінського. Такі люди і справді є, ми зустрічаємо їх щодня, але, як правило, не помічаємо, бо вони не здійснюють демонстративних вчинків — просто живуть як слід...