Ліна Костенко: «Поїдьте туди, де вмерла Україна»

Наближається двадцята річниця Чорнобильської трагедії. Звично відзвітують усі, кому це треба робити «по долгу службы» і хто не має навіть щонайменшого уявлення про стан речей у зоні. В ЗМІ прокотиться лавина публікацій, як їх часто називають «датських», із кульмінацією-апофеозом 26 квітня. Нетривале зацікавлення виявить Захід (є й там люди, не інфіковані духовним СНІДом), для якого «і ризики завищені, і кількість потерпілих». Знову нісенітницю напишуть чиновники й експерти вже «нобелівського» МАГАТЕ, ВООЗ та ООН, які «прославилися» на весь світ - а чи світові взагалі це так болить? - своїм вересневим звітом (див. минуле число «ДТ»), в якому поглумилися над пам’яттю загиблих, понівечених найбільшою техногенною і, не меншою мірою, гуманітарною катастрофою. І все, до наступної річниці?..

Техногенні аспекти катастрофи хай досліджують спеціалісти. Звернімося до теми, в центрі якої людина. В Україні і сьогодні не уявляють наслідків катастрофи цього «клаптика» землі в 4000 кв.км., у самому центрі Слов’янського світу. Зникає на очах цілий ареал давньої культури поліщуків (це стосується і їхніх сусідів з крайнього півдня Білорусі), непоправного удару завдано всьому тому, що ми так часто патетично називаємо «культура і духовність». Бо ж «гуманітарний» - буквально - від слова «людство».

Понад 80 відселених сіл - це справжня трагедія сплюндрованої, випаленої землі. Люди повернулися до зони «відчуження» (слово он яке, а для аборигенів це - рідна матінка-земля, без якої важко уявити існування в часі і просторі), й уперто не бажають залишати її. Та на «самоселів» - ще один витвір канцелярсько-відчуженого чиновництва - вже й не звертають уваги. Є ще декілька сотень людей, які працюють у зоні… За лаштунками політико-економічних криз і пертурбацій, з’ясувок «непримиренних» ворогів у Верховній Раді і політичних баталій, які виплескуються час від часу на вулиці міст, людині ніби й місця вже не вистачає. Для багатьох наших співвітчизників Чорнобиль і зона знаходяться радше на Марсі, а не зовсім поруч із нами, чи не так?

«Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу»

Так не вважають у Центрі захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій (при Міністерстві з надзвичайних ситуацій), що його очолює Ростислав Андрійович Омеляшко. Редакція «Дзеркала тижня» отримала запрошення від Чорнобильської берегині, Ліни Василівни Костенко, провести один-єдиний день у зоні разом із її добрими, старими й перевіреними в десятках експедицій друзями з Центру.

«І це так страшно, коли корінні люди, які тут з правіку жили - поліщуки - тепер називаються «самосели», і після ліквідаторів вони підбирають крихти хліба. Була тут жінка, явно з міста, то вона підбирала для собак. Тут собаки такі, що часом на неї страшно подивитися: вовко-собака, собако-вовк. Жінка була трошки несповна розуму, їх годувала, й розмовляла з ними як із дітьми. Одна селянка мені каже: «У нас немає талончика чаю випити». Я їй - ідіть, усе беріть, це все ваше.

Скільки я кажу, - веде далі Ліна Василівна, - не називайте цих людей «самосели», а називають. Отут по вулиці (вся наша група стоїть поряд із колишнім кінотеатром, де працівники Центру зберігають краєзнавчі експонати. - С.М.) йде якийсь «парень». Має пляшечку, вони там випивають. Я кажу: «Яка це вулиця?». - «Не знаю». Тому що люди тимчасові, приїхали і тут працюють. А справжніх, корінних, виселили, переселили, а куди? От хлопці ловлять щуку навесні. Іде щука, аж плавники над водою... А я в оцій камуфляжці - Боже, як вони злякалися! Я кажу - хлопці, мене не бійтеся. «Так ми ж не браконьєри, я ж тут виріс». Він, бідненький, приїде зловити тої риби, а їх вважають самоселами. Це гріх, це злочин. Того, що зроблено, не можна було робити. Цих людей не можна підводити, їх треба жаліти. Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу.

Оця зона - Поліський, Народицький райони, Овруцький (19 мертвих сіл), далі Коростенщина, на Рівненщині шість сіл ще підлягають виселенню, а вони, наволочі, ще збираються будувати блоки!»

У вкрай тяжких умовах, на зараженій та інфікованій людською байдужістю землі справжні подвижники збирають експонати, матеріали духовної культури поліщуків. «Регулярні комплексні експедиції працюють у зоні з 1994 року, - розповідає Ростислав Омеляшко, - Ми застали теплі хати (другу зону відселяли в 1991–1992 роках), деінде люди, носії автентичної культури, ще жили. Експедиції включають 20–25 чоловік, всім вистачає роботи.

Охоплюється весь, дуже широкий, спектр народознавства: народне житло, сакральне будівництво, традиційний одяг, традиційна їжа, промисли, ремесла, господарські заняття, традиційне тваринництво, землеробство, бджільництво (старовинне бортництво), рибальство, мисливство, збиральництво, деревообробні промисли, гончарство, плетіння. А також звичаї, вірування, календарна та родинна обрядовість, фольклор прозовий, поетичний і музичний; народне мистецтво, громадський і сімейний побут, народна медицина. Практично в 1994 році ми «накрили», село в село, Поліський район Київської області. А вже 1995 року - Овруцький, 1996 року - Народицький, 1997 року - Олевський... Дуже багато науковців - через зону пройшло понад 100 чоловік - за трудовими угодами постійно вливаються у творчий колектив. За 11 років ми зібрали 10 тисяч експонатів. Як візуально представити? Треба завантажити 18
КАМАЗів, щоб перевезти все те, що зберігається в трьох сховищах: у Києві (повністю дезактивовані експонати), Іванкові, і тут, у Чорнобилі, у колишньому кінотеатрі. Звичайно, образотворчі речі, ікони, особливі цінності - то все в Києві. Вся ж етнографія - в Іванкові і Чорнобилі.

Також зібрано, за попередніми підрахунками, 110 тисяч одиниць архівних наукових документів, 50 тисяч фотонегативів; записано понад 1600 годин аудіоматеріалу, 350 годин відеоматеріалу, до 15 тисяч архівних одиниць просто по домівках у зоні (в сільрадах, різних установах, у хатах - фотографії, документи). Зустрічаються унікальні речі - цілі родинні архіви. Так, біля печі ми знайшли історію цілого покоління: фотографію початку XX століття, документи про репресовану людину, листи з ув’язнення, а потім документи про реабілітацію…

А працюємо ми поки що на госпрозрахункових засадах. Центр виконує договірні роботи на замовлення МНС. Оскільки план, наприклад, у цьому році (і раніше така сама ситуація простежувалася) був підписаний тільки у серпні, то часу на укладання договорів дуже мало. Центр фактично живе від укладання договорів. От і уявіть собі - до серпня ми без зарплати… Тільки ентузіасти залишаються. Нарешті вже є доручення президента України про реорганізацію Центру у науково-бюджетну установу. На жаль, галузева наука нікого не цікавить. Ясно, що люди працюють цілий рік із музейним фондом, але ж комплексні експедиційні роботи не можна вести без фінансування. А кожна експедиція - це транспорт, гроші на відрядження
25-30 чоловік, і на 16-18 днів».

«У нас зараз конституційний процес»

Саме 1995 року Ліна Костенко, яка ще з початку 90-х років неодноразово їздила в зону, стала постійним учасником експедицій Центру. «Хтось любить Україну, а хтось не любить. Одні занапастили Полісся, а інші - лазять по селах, і рятують усе, що можна. Коли хлопці тягнуть усякі бодні, кадуби або улюблені старовинні скрині Ростислава Омеляшка, я кажу: «Хлопці там уже нічого немає». Часом хата така нещасна, вікна маленькі, і винести важко скриню або бодню, яка там була поставлена, коли та баба юною дівкою була. Але як вони її тягнуть, через вікно, це страшне!.. Причому, це ж публіка яка? Науковці, кандидати наук, інтелігенція всяка, яка ходить по цих селах. А жодного депутата мені не вдалося витягти. В Товстому Лісі згоріла церква (я знала, що вона згорить, бо в мертвому селі стояла, скрізь сухо, іскра - і все, а поки ж пожежники під’їдуть). А церкві років триста! Дивовижна церква була. Подзвонила одному депутатові (до речі, добрий мій знайомий), і кажу - у вас там комісія духовності і культури. Ні, каже: культури і духовності. Це дуже суттєво! Отака-то церква є, вона згорить, поїдемо і щось зробимо. Є розчин вогнетривкий, яким можна її обробити. Або у Ростислава Андрійовича була така гарна ідея - все цінне з тих сіл перенести і зробити музей над дорогою... Щоб на виду це все було.

І депутат мені відповідає: «У нас зараз конституційний процес». Я кажу: «А свого заступника?» «Ні, він також не може»... Церква згоріла - якраз майже на десятиліття Чорнобильської катастрофи - 24 квітня 1996 року. Ми приїхали з Сергієм Марченком, ще димок такий в’ється, два села вигоріли - отакий чорний тунель. Нова Красниця і Товстий Ліс. Частина Річиці згоріла. Телефоную я тому депутату: «Так церква у Товстому Лісі згоріла». А він каже: «А у нас у Верховній Раді кажуть, що тільки частина лісу згоріла». «Це не ліс, а Товстий Ліс - так село називається!»... Все, ніхто й пальцем не ворухнув. Більше я до нього не зверталася. А церкву можна було врятувати. Вона загорілася, та коли приїхали пожежники, підступитися вже не можна було. Там такий добрий брус був».

Ростислав Омеляшко з певним оптимізмом доповнює: «Але ми встигли відеозаписи здійснити, архітектор зробила попередній обмір цієї церкви. Можемо її відновити за кресленнями, фотографіями. Цікава деталь: церква згоріла, тоді, коли люди приїхали на гробки. Повертаються до своїх хат, а село вже горить! І церква (знімав Сергій Марченко) горіла зсередини, не ззовні. Очевидно, був підпал. Ми переселенців розпитували, на камеру відзняли свідчення. Літали якісь вертольоти того дня, щось там кидали... Від усього села залишилася двоповерхова амбулаторія і частина клубу».

Кінотеатр у Чорнобилі - прообраз музею етнографії північного Полісся

Коли наша невелика група в’їжджала в перші села 30-кілометрової зони, ми практично не бачили вулиць, які йшли від траси. В Заліссі, великому селі, що буквально поруч із Чорнобилем, зо два десятки вулиць - це суцільні джунглі. Важко не те що пройти, а й сфотографувати. Гадюки, дикі кабани, вовки, злочинці, бомжі… Експедиції працюють узимку. Як каже Ростислав Омеляшко, «коли листя ще нема, або вже нема». Експедиція іде зоною, попереду завжди автоматник-міліціонер, який тримає в полі зору всіх. «Ніхто не має права зайти сам до хати, можна і в криницю впасти, під підлогу завалитися - ніхто не почує, не знайде. Плюс радіація. До Чорнобиля більш-менш чисто, а за три кілометри, за Лельовом, у заприп’ятських селах і 1500, і 2000 мікрорентгенів. В Чорнобилі - 35-50, а в Києві для порівняння - до 25 мікрорентгенів».

У чорнобильському кінотеатрі знаходяться експонати, які учасники експедиції врятували від небуття, повитягували з радіації, з мертвих сіл. Це й є фрагмент майбутнього музею, який має змоделювати історію і культуру північного Полісся до катастрофи. Перше враження: я подумав про ті тисячі рук, які все це колись - десятки, сотні років тому - витворили, є відчуття - з любов’ю. Все кануло в Лету?

Ліна Костенко так не вважає: «Через що ми журналістів покликали? Це експедиція, якій немає ціни. Іде двадцятиліття Чорнобильської катастрофи. З Парижа приїжджає жінка, яка цікавиться цим питанням, хоче записувати програму на радіо. Дзвонять із Німеччини зелені, депутати Європарламенту - хочуть подивитися, що у нас тут робиться, підготувати конференцію про Чорнобиль. Зелені Європарламенту цікавляться, з Парижа дзвонять, хтось робить конференцію, хтось виставку, а у нас - ні бум-бум, а прийде двадцятиліття, і будуть писати взагалі: про техногенні аспекти, про те, що МАГАТЕ сказало, що не вистачає грошей, щоб перетворити на екологічно чистий об’єкт саркофаг. Такими темпами і з таким підходом вони нічого не «перетворять». От литовці закривають Ігналінську АЕС до 2030 року по етапах, і за 25 років матимуть екологічно чистий шматок землі - у них це все по сантиметру, бо вони люблять свою землю. А у нас до 2030 року збираються добудувати ще 11 блоків, усе засмітити, все загидити, потім приймати з Європи відходи і тут же все валити через наші голови. І ви знаєте, мені чомусь здається, і не тільки мені, я думаю у Ростислава Андрійовича давно така думка визріла, ця експедиція перетворюється на науковий центр по врятуванню і збереженню культурної спадщини Полісся, і не тільки Полісся, а всього того, що загрожене (і можна врятувати превентивно), що загинуло в Україні. Оце все з мертвих сіл повитягували, з радіації. І чи не можна гуманітарний аспект катастрофи поставити на наукову основу?! В експедиції стільки розробок, стільки написано, знято, сфотографовано. 27 книжок видано. Три томи тільки мови одного села Машеве! Отакі грубезні три томи - мова одного села. Це дивовижно!

Думаю, що необхідно дати нову тональність самому уявленню про Чорнобильську катастрофу. Не можна так, як наші кажуть - дайте гроші на саркофаг. Оцей підхід, культурологічний, гуманітарний, наш людський підхід, дає зовсім інше розуміння цієї проблеми. Треба відстежувати цю тему. А головна сенсація: в мертвому місті відкопали городище XI-XII століття. Наближається двадцятиліття Чорнобильської катастрофи. На весну там усі заговорять. 27 квітня забудуть. Як вивчають тут Україну - ніде не вивчиш!»

«Стежка сталкерів», яка вивела до 900-річного Чорнобиля

Археологи, які працюють із Центром на договірних засадах, кілька тижнів тому знайшли поселення кінця XI - початку XII століття на високій горі, майже в самому центрі Чорнобиля. Молоді хлопці, в основному луганчани (є один киянин), шукали середньовічний Чорнобиль біля Іллінської церкви, неподалік Центрального парку міста. Але знайшли ще одне високе місце в колишній житловій зоні і таки їм усміхнулась удача. Ми продиралися хащами між будинків до місця розкопу, й один із археологів сказав: щоденний похід нагадує йому мандрівку «стежкою сталкерів».

Це місто вперше згадується в Іпатіївському літописі 1193 року: князь полював тут на турів. 1993 року відзначали 800-ліття Чорнобиля.

Шар XII століття свідчить: у городищі жили непрості люди. По-перше, кісток домашньої худоби знайдено не так уже й багато, а в основному кістки лосів, оленів; можливо - попередньо - й турів (це все ознака, що тут було місто). На цьому місті простежується життя, яке характерне для давньоруської фортеці.

По-друге: надзвичайна кількість скляних браслетів. Це вже взагалі індикатор міського життя, в селищах таких знахідок не буває. Археологи знайшли їх уже кілька сотень! Браслети знаходяться, як правило, на залишках житла. Серед знахідок - залізні фібули XI століття скандинавського походження. Не забуваймо, що поряд із Чорнобилем проходив знаменитий «Шлях з варяг у греки». Простежуються навіть паркани XII століття, які відділяли одну садибу від іншої. Городище було спалене, скоріш за все під час князівських міжусобних війн, які вирували на Київській Русі періоду роздробленості. Чорнобиль - це крайня північ Київської землі, недалеко до кордонів і Турово-Пінського князівства, і Чернігівського, і Смоленського, і Полоцького князівств.

«Кам’яні стражі мертвих сіл», або «Никто не забыт, ничто не забыто»

Як і по всій Україні, в селі Товстий Ліс стоїть пам’ятник солдатам Великої Вітчизняної, з яким пов’язана невимовно тяжка для сприйняття історія. «Тут пам’ятники солдатам не такі як в інших місцях, бо там стереотипніші, - розповідає Ліна Василівна. - А тут вони не дуже вмілі, і скрізь різні пам’ятники. Я їх називаю кам’яні стражі мертвих сіл. Молоді хлопці, які зі страшних чагарів виглядають. Він може бути в чагарях, а на нього осипається весною вишневий цвіт… Це дивовижні пам’ятники. Причому один уже провалюється, другий весь у цвіту. А там у Товстому Лісі молодий хлопець стоїть між двома деревами. І коли була пожежа, обидва дерева горіли, і цей пам’ятник такий був розпечений, що у нього тріснули груди, отак навскоси. Це страшно дивитися. Коли ми приїхали, димок йшов із печей, що залишилися... «Никто не забыт, ничто не забыто». Все обгоріло, почорніло, а стоїть солдат між двома обгорілими деревами і груди тріснули, як на війні. Символічно і так страшно. І тоді ми ще знайшли якусь бляшаночку в калюжі води і наскубли квіточок біленьких. І поставили цьому солдатові.

У нас депутати сваряться, я була українською буржуазною націоналісткою за радянської влади, а тепер «в еміграцію їду». Я не буду тікати в Європу чи в Америку. У мене є своя еміграція. Слава Богу, дякуючи експедиції, вони мене приютили, так я в своїй еміграції тут знаходжуся. І ніхто не бачив, що кілька тих людей шукає тої бляшаночки, щоб поставити тому солдатові, а у солдата тріснули груди.

І тут же поруч амбулаторія, лікарня, де збереглися документи. Боже мій, які документи! Там маленькі книжечки на новонароджених: як патронажна сестра обходила всіх тих людей, і як вони росли змалечку. Тут же - крісло гінекологічне, де народжували жінки, за яких цей солдат боровся, і тут же зошит - «Алкоголіки села», і зошит, в якому аборти. І от я почала вивчати і той, і той зошити. Які хочете хвороби: шизофреніки, олігофрени; у одної селянки якась меланхолія, когось укусив кліщ... Але найбільше шизофреніків і олігофренів. Дивлюся, де алкоголіки: він же і алкоголік, і шизофренік, він же і олігофрен. Далі, як їх лікували: такому-то прописано те-то, якась терапія, такий-то виїхав, такий-то вмер. Олігофрен - забрали до армії. Приношу зошити в автобус. Кажу: «Чули щось подібне?» Дівчинка з телебачення каже: «Мабуть, «вялотекущая» була...» Олігофрен - «вялотекущий»... А потім, коли я чула по телевізору, як якийсь старшина-олігофрен забив насмерть солдата, так оце вам і картина. Розумієте, це ж історія. Уявляєте собі! Але коли принесла зошити у машину, з нами був дозиметрист, і він звелів їх викинути. Каже: «Я за вас отвечаю». Я не дозволяла їх викидати, а він їх вихопив і викинув у дощ. В експедиції є справжній, за освітою, архівіст, і я також займаюся архівами». Це мікроісторія, з якої цеглина за цеглиною будується справжня історія народу. Де ще письменник матиме таке підживлення? А Ліна Василівна вже завершує роботу над повістю про зону.

«Села нема, а панорамне фото - є!»

«У Заліссі працюємо, - розповідає Ростислав Омеляшко, - Чуємо, собака десь бреше. Це ознака, що людина тут є. В пустих селах немає ні котів, ні собак. Їх відстрілювали відразу після катастрофи - «косили», щоб не розносили радіацію. Ми вже на подвір’ї, виходить чоловік у фуфайці. Представився: Микола Філоненко. Виявляється, працює на станції, приїжджає на вахту і живе у хаті своєї жінки. А родом із села Копачі, яке давно вже закопане в землю. Там тільки курган залишився.

Розговорилися, виносить фотографію Копачів 1972 року. Його родич виліз на високу грушу, на місці, де колись церква стояла, і ось так три фотографії зробив (панорамні). Уявляєте - села нема, а фото - є! І пан Микола дав нам ці фотографії. Піти у мертве село Залісся, щоб знайти там живі Копачі! І потім ми поїхали в Лихнівку Баришівського району, де живуть переселенці з Копачів. Люди збіглися, розповідали: що це - вулиця Гагаріна, що тут така-то баба жила, а тут - дід жив, а тут така сім’я. Одне слово - Копачі ожили. Ми фотографії просканували, зробили велику панораму»

«Крізь порошу зимову виносили Митю»,
або «Танці смерті»

«Ліквідувати аварію не можна, - продовжує Ліна Костенко. - Щось одне почистять, інше забруднять. Скільки тут крадено. Як тут усе залізо покрадено. Село може бути мертве, отако трава і бур’ян, але дроти зняті. Там до стовпів приставлені драбинки - в хатах беруть... Я думаю, що це така крадіжка, такий злочин! А мені кажуть, не турбуйтесь - пункти прийому в самому Чорнобилі є. Як кажуть «блатные»: «Все схвачено». Абсолютно.

А ці бідненькі, патріоти - збирають усе те, на чому руки людські. Все, що селяни робили, якісь вила, бодні, кадуби (ці кадуби мають імена - десь у нас Митя є, той що з села Залісся). Ви б побачили, як вони виносять ці кадуби з села, крутить сніг, а хлопці несуть на плечах того Митю. Я думаю, Боже: танці смерті. І вони несуть як домовину України, як труну. Я думаю, де те кіно, щоб оце все зняти! Розумієте, як вони крізь порошу зимову в Заліссі виносили Митю... А збоку дивлюся - ну точно як труну виносять. І я чую танці смерті. І на кожному кроці такі кадри. А далі вони щось знайшли, і загородили мені дорогу, й не пущають. А я ломлюся в повітку, а вони не хочуть мені експонат показати. А потім призналися, що там голова кози... Значить, хтось промишляє, хтось козульку там прибив.

Далі - сніг, вікна розчахнуті, розбиті. Ми заходимо, я бачу, що сніжком припушені фотографії людські. Нахиляюсь, руки мерзнуть, я починаю людські обличчя одтирати від снігу. І бачу свої руки, які відтирають від снігу людські обличчя, і думаю - Ліно, що ти робиш? Кому це треба? Нікому не треба! Але мені це треба! Розкажи нашим депутатам, вони не зрозуміють, чим ми тут займаємося. Стоїть Раїса Володимирівна Чугай (доктор наук зі Львова) у мертвому селі, асфальт давно вже розплавився, поріс уже мохом, і вона побачила наличники. Ми всі в камуфляжі. Дехто навіть тут і в Чорнобилі не знає, чим ми займаємося: «Какая-то интеллигенция странная приехала, в камуфляже ходит». Вона мені каже: дивіться, які наличники! Читає мені лекцію в мертвому селі про наличники Полісся. Вона робить таку наукову полеміку: каже - а такий-то на конференції сказав, що тут немає наличників. А я їм скажу… Вона робить мені конференцію в мертвому селі. Я вам скажу - так можна жити! Мене, наприклад, така еміграція влаштовує».

«Куди ви нас привезли?», або Лакмусовий папірець

«Ми привезли до Чорнобиля українців діаспори, - продовжує Ліна Костенко. - Це коли Форум українців світу в Києві проходив. Похилять голову, заспівають «Ще не вмерла Україна». Я й кажу: «Поїдьте туди, де вона вмерла». Що ж там молитися, підіть, поїдьте туди, де Україна вмерла. І Ростислав Омеляшко організував два автобуси. Ми тих українців привезли в зону.

Адміністрація їх нагодувала добрим обідом. Приготували їм борщ з пампушками. Вони так розвеселилися, що один хотів, щоб я вірші читала, а другий подарував букет квітів. Він якийсь іноземець, і йому подарували... Я цитую Драча: «Поцілувала квітку в цезій». Але він навіть не зрозумів нічого. Їм прочитали лекцію в клубі, і вони вирішили, що все, треба вже й до Києва їхати. Але їх привезли до саркофага. Тут вони замислилися, пофотографувалися, і половина з ни2х хотіли хода. Одна сказала: «Я фізик, я знаю, це небезпечно!». Слухайте, вони зчинили скандал: «Куди ви нас привезли!» Уявляєте, вони захотіли тікати. Ми не знали, що робити. Тут якраз треба ще по селах їхати, а вони хочуть тікати. Причому претензії дехто пред’явив і до мене, через те, що тутешні люди, які працюють у Чорнобилі, часто російськомовні. Якщо я виступаю перед людьми, які знають лише російську, то і говорю російською. «Пані Ліно, чому ви з ними розмовляєте російською мовою?». То мені ще не вистачало в зоні права качать!

Оскільки ті українці так хотіли драпати звідти, то один автобус відправили на Київ. Вони навіть не сказали спасибі людині, яка тут усе їм показувала. Зате ті, що залишилися, пішли за нами в огонь і воду.

«Не дайте пропасти народу. Ми поліщуки,
і нас погубили»

«Село Ладижичі за Прип’яттю. Село велике - на два крила. То тепер на одному крилі бобри живуть, а на другому - то там, то тут - людиночка. І от ми туди потрапили якраз у таку пору, коли вони орали під плуг (картоплю садять під плуг). І в якогось одного дядька є конячка, і ото він усім тим аборигенам прооре, посадять картоплю, потім вони вип’ють щось, закусять і заспівають. І от ми потрапили якраз на ту пору, і трошки їм навіть допомогли... Вони поспівали, ми позаписували, поїхали, і раптом мене доганяє якийсь чоловік. Такий цікавий, динамічний. Йому хтось сказав, що я письменниця (я люблю тут ходити інкогніто, через те, що більше дізнаєшся). Але в Ладижичах мене чомусь упізнали. Доганяє мене і каже: «Ви не бійтеся - ми українці». Я кажу - будьте ким хочете. «Ні, - каже, - ми поліщуки. Ми поліщуки, і нас погубили. Поможіть, не дайте пропасти народу». Ніколи не забуду: «Не дайте пропасти народу!»

І мова така! Особливий народ ці поліщуки. Там, де архаїка (лівий берег Прип’яті), ви б побачили, які там люди. І їм допомагають більше японці, ніж свої. А наші експедиції вони люблять через що? Бо ми слухаємо. Приїжджаємо, починаємо розпитувати. І вони все розказують. А для мене це неоціненне, бо я чую таку мову... Ліно Василівно, звідки у вас така мова, часто запитують. Я людей слухаю.

Центр видає чудові книжки, але ж вони ніде не продаються, маленькі тиражі. Для фахівців, у бібліотеки. І все. Це вам не «100 знаменитых любовников».

Учасники постійно діючої експедиції - справжні санітари душ Чорнобильщини, яка поступово перетворюється на Атлантиду в якихось ста кілометрах від Хрещатика.

«Вони працюють не на показ, вони не суєтні. Той, хто не знає зони, той дуже багато про Україну не знає», - сказала Ліна Василівна Костенко.