Михайло Осоргін |
Я дуже люблю Росію... але не поважаю за її ледачу волю...
Михайло Осоргін, «Времена»
«Дуже сумний письменник», як говорив про Михайла Осоргіна його сучасник і побратим за покликанням Борис Зайцев, півжиття провів поза батьківщиною. При цьому завжди залишався «руссейшим» — так величали його за загальний колорит творів, рівень володіння рідною мовою і безмежний патріотизм.
Осоргін залишив Росію не з власної волі, але згодом був вдячний владі за висилку. Адже свободу він цінував понад усе. Майже всі його книги написані в еміграції. Їх видавали в Берліні, Парижі, Нью-Йорку, Ризі, Таллінні, Софії, і вони принесли автору визнання та славу. Літературна спадщина Осоргіна об’ємна й різноманітна. За підрахунками дослідників, вона охоплює більше двох десятків книг («Сивцев Вражек», «Повість про сестру», «Свідок історії», «Книга про кінці», «Вільний муляр»...), масу оповідань, нарисів і статей у журналах та колективних збірниках, переклади з італійської й французької, понад дві тисячі газетних публікацій.
Михайло Андрійович пережив три російські революції, але кінця Другої світової війни не дочекався. Його хворе серце, переповнене гіркотою, не витримало. Похований Осоргін у провінційному французькому містечку Шабрі. До Росії ім’я і творчість цього потужного митця повернулися лише в період гласності й перебудови.
У хаосі революцій
Майбутній письменник народився в Пермі, на Камі, у сім’ї потомствених стовпових дворян, не багатих, але освічених, помірковано-ліберальних поглядів. Продовжувач знатних родів Ільїних і Савіних, який писав під прізвищем своєї бабці Осоргіної, про предків говорив із гідністю, але без пихи, себе вважав «простою... провінційною російською людиною, не спотвореною ні становою, ні расовою свідомістю...».
Мишко Ільїн, вкрай вразливий і нервовий хлопчик, дуже багато читав, вирізнявся прагненням до незалежності в судженнях і вчинках. Пристрастю «превращать чистый лист бумаги в суету скользящих строк» був одержимий з підліткових років. Закінчивши юридичний факультет Московського університету, із головою поринув у професійну діяльність.
Загострене сприйняття будь-якої несправедливості, співчутливе ставлення до принижених і ображених привели Осоргіна до революційного руху. 1904 р. він пристав до есерів, але невдовзі виявився в опозиції до «генералітету». Взагалі, як пише Марк Алданов, який добре знав його, «важко було б собі уявити менш «партійну» людину». Активної участі безпосередньо в революції Осоргін не брав, але це не врятувало його в грудні 1905 р. від арешту. Так почалися поневіряння: любов до свободи оберталася позбавленням або волі, або батьківщини... Просидівши півроку в «одиночці» Таганської в’язниці, він виїхав до Фінляндії. Там прожив менше року, потім — Італія. У Римі затримався на вісім років. Подорожував Болгарією, Чорногорією, Сербією. Цей період його життя був насичений яскравими враженнями, зустрічами. Осоргін настільки опанував італійську, що місцеві жителі вважали його за свого. Вивчав не лише мову, його цікавили всі аспекти життя італійців. Сотні статей і оглядів Осоргіна друкували різні видання, насамперед «Русские ведомости», які, за свідченням Марка Алданова, «читала й шанувала вся російська інтелігенція».
Коли грянула Перша світова війна, Осоргіну захотілося додому. З великими труднощами добрався до Петербурга. Жив на нелегальному становищі, продовжував співпрацювати з «Русскими ведомостями». Лютневі події 1917-го вселили надію, він готовий брати участь у перетворенні Росії. Проте не всяка діяльність його влаштовувала.
Ставлення Осоргіна до жовтневих подій можна назвати філософським: розуміючи, що соціального перевороту не уникнути, що «відбутися він міг лише в жорстоких і кривавих формах», приймав це як приймають долю. Свою невгамовну енергію творця він спрямовує на організаційну діяльність. І не тому, що підтримував радянську владу. Такі, як він, стосовно влади завжди в опозиції. «Я не дружу з урядом нинішньої Росії, — напише він через роки, — як не дружив із правителями царської, як не завів би дружби і з «тимчасовим», якби він перетворився на постійний...». В умовах розрухи, коли газети, видавництва, магазини не працювали, творча інтелігенція, що опинилася не при справах, голодувала. Тому група московських літераторів і вчених заснувала Книжкову крамницю письменників, яка проіснувала з вересня 1918-го по 1920 рік. Серед пайовиків були Михайло Осоргін, Микола Бердяєв, Владислав Ходасевич, Борис Зайцев та інші. Ці люди не просто скуповували і перепродували видання, вони «священнодіяли»: рятували рукописи, книги, постачали літературою школи, робітничі клуби, формували бібліотеки для установ, університетів.
1921 року на прохання Євгена Вахтангова Осоргін переклав п’єсу Карло Гоцці «Принцеса Турандот». Постановка знаменитого режисера мала великий успіх. Частина заслуженої слави дісталася й автору віршованого перекладу.
За особистої участі Осоргіна були засновані Всеросійська спілка журналістів (він став її головою) і Спілка письменників (Московське відділення) — її очолив Микола Бердяєв.
Михайло Андрійович був членом організованого М.Горьким Всеросійського комітету допомоги голодуючим (Помгол), до якого увійшли відомі письменники, великі вчені, лікарі, діячі мистецтва. «Громадський комітет, — писав Осоргін, — ніякою владою не наділений, обпертий лише на моральний авторитет осіб, котрі утворили його, всюди посилав розпорядження, які здійснювалися охоче й радісно всіма силами країни. Він міг врятувати — і врятував — мільйон приречених на жахливу смерть, але цим він міг погубити десяток правителів Росії, підірвавши їхній престиж; ...влада повинна була вбити комітет, перш ніж він розгорне роботу. У Приволжі загинуло п’ять мільйонів чоловік, але політичне становище було врятоване».
За вказівкою Леніна, Помгол розпустили, його членів арештували, у пресі організували цькування. Осоргін просидів два з половиною місяці в камері на Луб’янці, як він розумів — «за посильну участь у боротьбі з голодом, який навідався в Росію». Через багато років письменник дізнається, що від «вищої міри» шістьох членів Помголу врятувало заступництво відомого дослідника Фрітьофа Нансена, завдяки якому справа набула міжнародного розголосу.
Замість розстрілу цих шістьох заслали в глушину. Осоргіна направили в Казанську губернію. Через півроку, навесні 1922-го, йому дозволили повернутися в Москву, для лікування. Він вибрав дачний спосіб життя. «Дичавів» у Барвисі, у сільській хаті, яку винаймав навпіл із сім’єю свого друга, філософа Бердяєва, «надзвичайно культурної і чудової людини, глибокої, терпимої...». Це було їхнє останнє російське літо. На чужині Осоргін згадував про нього з особливо щемливим відчуттям, наново переживаючи наближення «філософського пароплава»...
Одного разу Бердяєв поїхав із Барвихи в Москву і в обіцяні терміни не повернувся. Згодом Осоргін дізнається, що його «взяли», потім випустили, як і інших, далеких від політики людей — релігійних філософів, ректора університету, професорів, кількох письменників. Але всіх їх попередили, щоб готувалися до висилки. Михайло Андрійович повертається до Москви, знаходить притулок у лікарні у друга, але таке становище довго терпіти він не в змозі. Тому телефонує куди слід і запитує: «Ви мене шукаєте?» Так, шукають. «Тоді я з’явлюся через годину». Абсурдна радянська дійсність дивувала письменника. Він докладно описує, як умовляв вартових у ГПУ пропустити його, бо добровільно з’явився для затримання, як підписав папір про свій арешт, відразу — про звільнення, але з зобов’язанням залишити РРФСР у тижневий термін. У третьому папері попереджали, що у разі невиїзду або втечі він підлягає вищій мірі покарання. Ще запропонували заповнити анкету. Перше запитання: «Як ви ставитеся до Радянської влади?» Відповідь Осоргіна: «З подивом».
Тієї осені в Росії відбулася безпрецедентна подія: із країни висилали цвіт нації. Без права на повернення. Уряд позбавлявся «старої культури» в особі філософів, істориків, економістів, правознавців, соціологів, професорів природничих і технічних наук, літераторів та журналістів, релігійних діячів... Вони заважали «людям великої волі і малої грамотності». Лев Троцький заявляв журналістам: «Висилаємо з милості, щоб не розстрілювати».
Осоргін чудово розумів суть того, що відбувалося, і не бачив для себе іншого виходу. У нього було своє уявлення про мету революції: «Змінювати рабство на нове рабство — цьому не варто віддавати своє життя»; «...холодне розважливе катівство вселяє відразу, — а нам пропонували ним захоплюватися і його оспівувати» («Времена»).
«У закордонному російському розсіянні»
Відпливаючи на одному зі знаменитих «філософських пароплавів», 44-річний Осоргін не знав, що залишає Батьківщину назавжди. Відлученим від Росії — людям розумової праці — не дозволили вивезти з собою «жодного писаного папірця і жодної книги». Осоргін втратив свої скарби — книжкове й архівне майно. Для пристрасного «книгожера» це була дуже болюча втрата.
Група московських вигнанців опинилася в Берліні і влилася в багатотисячну діаспору, куди входили сотні письменників. Це місто тоді було культурною столицею російського зарубіжжя. У 1921—23 рр. тут працювала сила-силенна російських видавництв, виходили російські газети, журнали, альманахи. Осоргін очолив літературний відділ газети «Дни», якою керував Олександр Керенський. Але 1924-го ситуація змінилася — емігранти в пошуках кращого життя роз’їхалися хто куди, більшість — до Франції. Духовним центром російської еміграції став Париж. Тут Осоргіна запрошують у «Последние новости» Павла Мілюкова — найбільшу емігрантську газету тих років. Співпрацював Михайло Андрійович і з «Современными записками», найсоліднішим із російських закордонних видань. Політичних тем він уникав, дедалі більше захоплювався белетристикою, придумував і вів тематичні серії.
Справжній майстер у плані обробки літературних городів, Осоргін страшенно любив мовне стилізаторство і дозволяв собі трохи побешкетувати: писав у стилі якогось класика й публікував нібито невідомі твори Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва... Ці імітації читачі сприймали за чисту монету. Тож редактору «Последних новостей» довелося просити автора розіграшів припинити дурити довірливу публіку.
1926—28 рр. у «Современных записках» друкувався перший і найбільший роман Осоргіна «Сивцев Вражек», який неодноразово видавався багатьма мовами і який приніс автору справжню славу в Європі й Америці.
Російська діаспора була дуже різнорідною в плані ідеології. Літератори вели суперечки про можливість творити поза батьківщиною і національним грунтом. Кожен із них зі своєї дзвіниці дивився на події в Росії і вирішував для себе, де його місце, чи потрібна йому Батьківщина і яка. Парадокс: попри всю несумісність Осоргіна з радянськими порядками, він висловлював ідеї «повернення», «примирення». Багатьом така позиція не подобалася.
Втім, розбіжності в поглядах не заважали Михайлу Андрійовичу знаходити спільну мову з цілком різними людьми, він будував стосунки на принципі толерантності. Одні відзначали в ньому доброзичливість, чуйність, совісність, серед інших він зажив слави білої ворони, анархіста і фрондера. В мемуарах Дон-Амінадо знаходимо такий портрет-характеристику Осоргіна: «...цей витончений, світловолосий і темноокий чоловік отруєний був не лише нікотином, якого поглинав неймовірну кількість, а ще й якоюсь дивною сумішшю непокори, розкольництва, особливої думки і безначальності».
Михайло Андрійович стежив за подіями в Росії й намагався представити читачам новинки радянської літератури. З’являлися його відгуки на твори М.Горького, В.Маяковського, І.Еренбурга, О.Толстого, М.Булгакова, К.Чуковського, Ю.Олеші та ін. Писав він також про С.Єсеніна, О.Блока, О.Бєлого, В.Брюсова, М.Цвєтаєву, О.Купріна, І.Буніна. Осоргін завжди намагався підтримувати молодих літераторів. На початку 30-х років заснував видавництво «Новые писатели», яке не встановлювало жодних обмежень для літературно обдарованої молоді. Одним із перших він помітив талант Володимира Набокова, навіть рекомендував його «Захист Лужина» Горькому. Дуже хотілося патріоту, щоб російська література була єдиною і не знала кордонів...
У червні 1940 р., за кілька днів до приходу гітлерівців у Париж, Осоргін і його дружина, Тетяна Олексіївна Бакуніна, виїхали у вільну зону. Оселилися в невеличкому містечку Шабрі. Цей період свого життя Михайло Андрійович вважав животінням. Найтяжким ударом для нього стала звістка про напад гітлерівців на СРСР. Він розцінив війну як «хрестовий похід» темних сил Європи на російську землю під приводом боротьби проти більшовизму». При цьому не плекав ілюзій і щодо «третього властителя» нової Росії. Сталін для нього — «старанний убивця, послужливо прозваний батьком народів і світовим генієм, нині — суперник у безсмерті і славі німецького маляра» («Времена»). Згадуючи останні роки перед висилкою, Осоргін розмірковував і про долю свого покоління, і про подальшу долю Батьківщини: «Розширеними зіницями ми дивилися на нашу Росію, нашорошеним вухом ловили музику майбутнього в дикій какофонії гарчання, плачу і захопленості. Саме тоді сталося перше отруєння росіян Росією, що пізніше призвело до дивної сліпоти, до переконання в місіонерстві, до прийняття вчення про непогрішність усіх російських починань, від соціального будівництва до московської підземної залізниці. Здорове й радісне почуття, пізніше витягнуте хлистом і зведене в ранг офіційних, перетворилося на бузувірство і самовдоволення». Однак у тому, що «свобода стала політичною карикатурою, із «батьком народів», який замінив «царя-батечка», зовсім не винен весь народ, — гуманіст був глибоко переконаний.
В останніх творах, написаних у Шабрі, відбилася скорбота Осоргіна, який сприймав події тих років як загибель культури, спад духовних цінностей, — для нього це найстрашніша катастрофа. До того ж він передбачає, що після цієї війни світ готуватиметься до нової... 27 листопада 1942 року письменник помер. Він чекав смерті як порятунку від фізичних страждань, але залишав земний світ із чистою совістю: «Згадуючи свої тюрми, заслання, висилки, допити, суди, всю історію насильств і знущань, яким можна піддати людину думки незалежної, у сутності досить ліниву, не варту такої уваги, — я не думаю, щоб погрішив слабкістю чи здачею, або проявив малодушність, або спробував приховати свої погляди і пом’якшити долю поступкою перед сумлінням. Цього не було».